Частина 1

— Ну, а сам то ти, Коннор? – запитує Хенк.
Ковток пива обпалює свідомість, змушуючи Хенка скривитися. Андроїд навпроти нього дуже дратується, хочеться розлютитися, образити, аби він швидше пропав з його поля зору.
Хенк різко сходить з холодної лави, відкидаючи пляшку на засніжену землю за собою. Чується брязкіт розбитого скла, а в ніс стрімко б’є запах пива. Він нарешті встає, тримаючись однією рукою за верх лави. Тіло колихається з одного боку в інший, погляд складно сфокусувати.
— Ти в нас ніби на вигляд людина, а насправді що? — він оглядає перед собою Коннора знизу нагору, висловлюючи зневагу.
— Я можу бути всім, чим накажете: напарником, просто машиною чи вашим коханцем, — вимовляє Коннор, раптово розуміючи, що сказав не те, що було задано програмою. Він не повинен був вимовляти це.
— Що ти сказав? – Хенк штовхнув долонею андроїда перед собою, насуваючись на нього всім своїм тілом, – Повтори останні слова. Це наказ.
— Я можу бути всім, чим ви накажете: напарником, вашим товаришем по чарці або просто машиною, яка виконує завдання, — все вдалося сказати так, як треба.
Хенк забарився, подумавши, що це могло почутися через надмірний алкоголь. Він знову оглянув андроїда з ніг до голови, ніби чекаючи, що той почне виправдовуватись, а потім різко насунувся на нього.
— Нічого в тебе не екнуло, коли вона себе вбила? Чи тобі, як завжди, на все посрати? — голосно промовив сивий чоловік.
— Я діяв згідно з інструкціями і вчинив так, як повинен, – відповів Коннор без жодної ноти жалю в голосі.
Хенк наставив дуло пістолета прямо в груди цій байдужій машині.
— А я ось тебе вб’ю і ти потім знову з’явишся, як ні в чому не бувало. Але ж ти боїшся смерті, Коннор? — на обличчі з’являється ледь помітна усмішка.
— Прикро, якщо моє існування буде перервано, перш ніж я завершу розслідування.
— Що  буде, якщо я спущу курок? Нічого, порожнеча, рай для роботів? – він намагається вивести його з себе.
— Нічого… Порожнеча.
Пару секунд зорового контакту і Хенк розуміє, що нічого вдіяти не може. Коннор викликає лише агресію, але застрелити цю машину дорого йому коштуватиме.
Він опускає пістолет, засовуючи його в кобуру, і йде.
– Куди ви йдете? — крізь морозний вітер Хенк чує голос Коннора.
– Пити далі! Мені треба подумати.

Пізніше увечері.

Наполегливий стукіт у двері розбудив Хенка. Він ледве розплющив очі, намагаючись крізь пелену перед очима розглянути навколишній світ. Стук невблаганно бив по самісінькій маківці, віддаючись гулом у вушну перетинку. Нестерпно було йти під цим шумом до дверей.
У коридорі на Хенка вибіг собака, намагаючись накинутися на нього і облизати невмите обличчя. Він злегка відштовхнув її, щоб та стала на чотири лапи, а потім знову побрів до дверей.
— Та хто там вгамуватися не може? — чоловік крикнув щосили і стук припинився.
Нарешті тиша настала в хаті і Хенк спокійно добрів до дверей. Думок про те, щоб запитати, хто там, навіть не приходили до нього на думку. Він відкрив замок, дозволяючи двері видати свій несамовитий скрип.
Перед ним на порозі стояв Коннор. Він був весь промоклий через дощ, що лився, безперервним потоком.
Андроїд виглядав незвичайно, надто задумливим, як для машини. Вони дивилися один одному в очі в повному мовчанні, лише звуки дощу, що капав, перебивали їх тишу. Це тривало, поки Хенк не запитав:
— Ти чого приперся?
Коннор оглянув чоловіком перед собою, залишаючи погляд на брудній розтягнутій футболці і величезній плямі від якоїсь рідини. Повільно перевів очі на собаку, який мирно лежав на своїй подушці і не знав, що відповісти. Неначе крізь програмні установки почалися збої, які дозволяють йому вимовляти задумані слова. Він відчував зовсім інше, ніби маленька миша намагалася проїсти в ньому дірку і вирватися
назовні у вигляді нових йому почуттів.
Повільно відкривався біонічний рот, що вимовлявся порожні слова, що не мали душі і ніякого сенсу.
– Я можу бути вашим коханцем, – вимовив Коннор, поправляючи свою краватку, – Ви не дочули. Тоді я промовив саме ці слова.
– Що ти верзеш? — здивовано спитав Хенк, піднявши брову вгору.
— Я розумію, що мої слова звучать дивно для вас і це неадекватна реакція на закономірності, що склалися між нами. Але я справді хотів би цього. Це не марення божевільного зламаного андроїда, а слова, сказані іншою його частиною, про яку він нічого не розуміє.
Ні Коннор, ні Хенк не розуміли, чому андроїд говорить про себе в третій особі, та й взагалі навіщо він йому це розповідає. Хенк розумів лише, що андроїд напроти нього здається зовсім іншим, і це не йшлося про зовнішність. Щось зламалося в цій машині, як і в інших у Детроїті. Тільки саме цю машину Хенк не хотів здавати владі.
Він зробив крок назад і на повну відчинив двері, пропускаючи промоклого Коннора всередину.
— Не розумію я твою нісенітницю про коханців, але пропозиція приваблива, – Хенк усміхнувся настільки широко, що на мить звело щелепу, – Проходь.
— Дякую, – з полегшенням промовив Коннор і зрозумів, що людина, що стоїть поруч, повністю підтримує її.