Розділ 6

Берлін тиснув на мене, виламував руки. Тєлєга зойкала щохвилини, лязгаючи по оголених нервах, не даючи вийти з істеричного та, разом з тим, бездіяльного стану. Новини з півдня, на які я був підписаний, на всі канали, що знав, не давали спати, їсти. Я моніторив сирени Донеччини і день за днем все більше вгрузав в агресивно-депресивний стан, зриваючись на хлопцях, на Оксані, на його довбаних друзях.

Де ж він? Потрапити у місто неможливо, куди він поїхав? Зв’язку не було, мабуть, він змінив карточку на українську, або й телефон. Про інші “або” не дозволяв собі думати. Але читав їх в очах Оксани. Читав і психував.

Тільки киснути і вміє. Всі вони.

І я…

Гірка усмішка смикнула за щіку праворуч. Тепер я завжди такий. Майже Джокер. А в голові — відлунням: “Давай, сину, хоч за вас будемо спокійні. Поки є можливість… Бо скоро ж стукне, і що?.. А я тата не залишу, якщо що, і Галя… Ну чого ти… Від нас вже ж пішли. Перечекаєте і повернетесь… На тебе вся надія. Хоч спати будемо спокійно.”

Ось і все, на що згодився. Сиди, як миша, стережи малих… Там, на чужині, без родичів та друзів, мені й стукнуло… Нема про що жалкувати, торта з’їли з малими — і добре.

А він там у самому пеклі. Та ще й медик. Майбутній, звичайно.

Дістав свою біло-блакитну пачку. “Чирк ” голосно шкрябнув по вухах. Затягся крізь біль. Бо легені давно вже стисло колючим дротом. А може, то серце пустило скрізь метастази . Може, це вони і шепочуть: “Навіщо тобі дихати? Навіщо їсти? Нічого не робиш? То будь послідовним. Не живи.”

Темні кути шепотіли після півлітри шнапсу :”Він вже знав, що його будинку нема. Тому і прийшов тоді сам. Попрощатися…” І злі сльози стікали по вухах, просякуючись у багатостраждальну подушку.

Чому не сказав нічого? Не поділився?

Бо від мене нічого не залежало? Бо я нічого не зміг би змінити?

Але ж я можу…

* * *

— Ви мусите приїхати… Я все розумію… Я розумію… Послух… Послухай, кажу! Я не можу більше просто так тут сидіти! Так, чорт забирай, дорослий… Пробач… — запал закінчився. Протиснути щось тут складно, але можливо. Тяжко зітхнув. Час козирів: — Ти казала, що коли я буду дорослим, настане час складних чоловічих рішень, — помовчав, послухав тишу у відповідь, — Ви або тітка Галя, хтось мусить приїхати, бо рішення я прийняв…

* * *

З тих пір пройшло багацько часу. Тепер я знаю, як його звати насправді, знаю його e-mail, знаю людей, які знали його. Я взагалі знаю тепер, здається, пів України, цього рідного мурашника, з мільйонами хоробрих, самовідданих, щедрих людей. Вони усі волонтери, усі воїни, коли треба. Усі на своєму місці. Тепер і я на своєму.

” Привіт. Сьогодні я вперше наважився написати. І чомусь страшно. Чи пам’ятаєш ти мене? Чи було це важливим для тебе? Бо для мене було. І є. А якщо для тебе ні, то скажеш, принаймні, це мені у вічі. Бо я знайду тебе. Сьогодні я вже значно ближче, ми доїхали майже до Херсона, ну, блокують, звичайно. Домовляємось. Ночуємо в селищі поблизу. Тепер я маю кілька твоїх фоток. Насталкерів по соцмережах. Гарненький, бляха… Але руки на столі, чувак. Руки на столі. Поки що)

Це дивно, але я майже почув, як ти приснув тією своєю посмішкою. Майже…

Чорт забирай, я обіцяв собі, що не писатиму цього, але будьласка! Будьласочка, живи! Не лізь під кулі, не геройствуй, виживи… ”

“Привіт. Відповіді від тебе нема. Мабуть, тобі не до пошти. Але ти мені потрібен. Дуже.

Сьогодні повернувся. Знову загрузка. Спека неможлива.

Знаєш, ми сьогодні їхали пустими, розбомбленими вулицями села, де не було людей. Не було тварин. Просто жодної живої душі. Жодної. Сайлентхіл, не інакше.

Скрізь стояв дим від прильотів, і горіли понівечені хати… В мені наче зламалося щось. Це просто піздєц.

Пам’ятаєш, Кузьма співав:

“Часом буває так, шо хочеш почути

Речi, яких нiколи б не знати.

I тягне за руку тебе в то мiсце,

Де думаєш, краще б очей не мати.”

Слова набули нових змістів, як то кажуть.

Це наче дорога у пекло. Що ще я побачу? Що почую від тебе? І чи почую…

Коли ми майже звернули на трасу, був прильот в парі десятків метрів. Щось неважке, але менше з тим. Тоді я уперше їхав сто шістдесят на годину і навіть не відчував. А через кілька кілометрів ми ледве не врізалися у підбитий танк.

Зараз же таке спустошення. Тільки ти тримаєш на плаву. Що десь ти є. Живий.”

Моменти втоми і розчарування змінялися моментами несамовитої радості. ЗСУ все більше просувалися вглиб, “розрізаючи” орду, відтискаючи зголоднілих орків від обозів. Ті поступово відходили, займаючи беспечніші ділянки. Але таких більше не залишилося. Бо небо було нашим. Ми контратакували по усій лінії фронту. А потім Керченський “Карфагєн пав”, турецькі кораблі підійшли ніби за зерном, а російські якось одразу зникли безвісти. Партизани Херсонщини підірвали вантажівки з бюлетенями до референдуму, і люди підняли на вила лялькових голов чогось там. Одного спекотного дня кровожерливого карлика не змогли знайти і не змогли хоча би на скількісь притримати новину. Вона вибухнула, поглинаючи райони, близькі до епіцентру, наче ядерний гриб. І серед орків почалася паніка. Офіцери втрачали вплив без своєї гнилої риб’ячої голови. На росії високопосадовці дохли, як мухи. ТСН не вспівало скрутити бодай якусь інтригу. Новини сипалися так швидко, що ми не встигали усвідомити причинно-наслідкові зв’язки. Пропагандистів ловили на південних кордонах і транслювали допити на увесь білий світ. Якісь бажаючи очолити помийну ордовню невдало приземлювалися на літаках, потрапляли у ДТП, їли несвіжі креветки, курили у небезпечних місцях, хворіли на невідомі смертельні хвороби… Росгвардія не розуміла, чиї накази виконувати, хто хазяїн годівниці, і приборкувала не тих, а потім — і своїх же. І тоді до росії увійшли миротворці. З чотирьох сторін. Кілька перших днів російський сигнал пропав з ефіру. А потім почалося перевзування. Бомонд давав інтерв’ю один перед одним, під яким тиском вони знаходилися, свого улюбленого президента називали “рєжимом” та відхрещувалися від усих своїх, чужих, лізли по горбах на волю.

На фронті усе завмерло. Та хтось з козаків свиснув: “Гайда!”, і почалося. Артилерія згортала орду, зчищала зі святої землі. А піхота викорчовувала з неї російски назви, палила аквафреши та йшла уперед. Треба було весь час мотилятися, підвозити ліки, воду, забирати поранених.

Спека усе ще трималася, коли ми в’їхали у визволений Маріуполь. Квіти, квіти на розстріляних парканах. Люди малювали їх довкола смертоносних дір, щоб приховати жахіття хоч трошки. Та хіба таке приховаєш…

Торкатися, ходити, щось брати — не можна. Працюють.

Не можна, то не можна. Що я, не розумію? Та чогось же ж я сюди приїхав. І чіпси припас ще кілька днів тому.

І я пішов. Обережно, намагаючись чути щось ще, крім свого калатаючого серця. Це воно — його місто, його дитинство, його всесвіт. І лавочка якась — то останній рубіж. Далі пляж і сапери. Я перевірив лавку і сів, дивлячись уперед, на хвилі, що не такі вже й сині, і вій у них немає, і посмішки. Білі верхівки накочували на узбережжя, затоплюючи пісок, промиваючи його на тонких та грубих планах й відносячи бруд і кров далеко у свої глибини.

Десь сбоку заграв гуцульський рингтон. Я смикнувся, розвернувся корпусом на звук і завмер.

Це ж правда? Мені не ввижається? Це ж він?

Впізнати і правда непросто. Засмаглий, у броніку, кучері стягнуті до пучка. Риси обличчя загострені, на плечі татуха зі стилізованим тризубом, боки якого обвивали змійки.

— Якісь паршиві у тебе бички, — жартує, а очі напружені, питають щось.

Я й голос не впізнав, такий грудний. Але ж очі, ще яскравіші на засмаглому обличчі, та й окулярів десь нема, тільки подряпини дрібні під очима. Такі блакитні, куди там хвилям…

Усвідомлюю себе вже поруч з занесеною вперед рукою — торкнутися цього міражу. Та згадую, що, можливо, я зайвий тут. Ніхто ж не кликав. І рука опустилася, і очі…

— Не опускай свої очі, — серце бухнуло: мені не здалося — він говорить українською. Пульс зашкалював, закладаючи вуха. Я наче у шоці чи що…

Раптом глухо стрілися амуніції, він згріб мене, повністю затерпшого, в свої обійми, з силою втиснув у себе, збиваючи дихання. Запахло яблуками, я втягнув повітря, приходячи до тями, усвідомивши, хто саме тримає мене у міцних обіймах.

Він… Це справді він… Живий…

І стиснув у відповідь, відчувши, як він тремтить, і як на плечі помокріла футболка, в яку він голосно дихав… і плакав…