Цей погляд присвячений тобі

«Ця бісовва усмішка, ці очі, тонкі губи…»— подібні думки були єдиними, що сьогодні хвилювало пана Арестовича.

— Льош!? — сказав Мишко, дивлячись у вічі друга, що аж світилися від… закоханості?

-А? Що?— трохи здригається Арестович, виходячи зі своїх думок, що крутилися навколо колеги вже дуже довгий час.

– Ти мене взагалі слухав?

-Ну звичайно…

— І про що я щойно говорив?

Відповіді не було, адже Льоша і справді не пам’ятав, що говорив його друг.

– Все з тобою зрозуміло, – озвучив свій висновок Михайло.

-Що зрозуміло?— з невеликою напругою в голосі промовляє Льоша, благаючи, щоб зараз не почути якусь образливу нісенітницю або вульгарний жарт, від яких зазвичай стає анітрохи не смішно.

– Ти закохався! – Чоловік вимовляє кожну букву з незрозумілою насолодою, вдивляючись у темні очі.

— Ха-ха, і в кого ж?

— Це вже я в тебе мушу питати «У кого»,— чоловік ще не розуміє, що єдиний, кого кохає його колега,— це сам Михайло Подоляк.

-Та пішов ти! Я спати, мені завтра рано прокидатися і їхати,— бажання швидше втекти від об’єкта свого обожнювання посилюється, і Льоша швидко покидає кабінет.

— Ага,— усередині Михайла з’явилися трохи дивні метелики, а зовні — промениста усмішка.

~Наступний день~

Олексій уже поїхав, а Мишко все не міг зрозуміти, що це вчора таке було. У нього давно не було чортових метеликів симпатії, а до чоловіків ніколи, але Арестович одного вечора зіпсував всю систему. Хоч вони з ним давно вже знайомі, але таке сталося вперше, ще й його погляд. Абсолютно закоханий…

«Господи, про що я тільки думаю, просто якісь метелики до Льоші!» — думав Подоляк.

У Льоші справи йшли не набагато краще, а думки взагалі відлітали геть. «Та вже, треба розібратися у своїх почуттях до Міші, інакше я точно не зможу нормально працювати» – своєю чергою міркував Олексій.

~Кілька днів потому~

Михайло то сидів з паперами в офісі, то бігав кабінетами колег, то давав численні інтерв’ю. А ось знову черговий раунд дистанційних переговорів.

До них залишалося десять хвилин. Мишко вже сидів на кріслі, біля нього розташувався Арахамія, який, як виявилось, щось йому казав.

-…ну і, Міш ти мене чуєш?

-Так звичайно. Але повтори, будь ласка, останню фразу.

-Знаєш, Міш, я звичайно не експерт, але щось з тобою явно не так, – Арахамія почав помічати зміни в поведінці свого друга кілька днів тому, але зважився на розмову лише зараз.

-В сенсі?

— Ну, якийсь ти не такий, надто задумливий, чи що…

— Не неси нісенітниці, я такий був завжди,— Мишко відверто почав переживати, обмірковуючи свою поведінку кілька днів поспіль.І все ж Давид мав рацію, щось змінилося, і розуміння цього приводило в легкий жах.

-Ну ні…

– Здрастуйте, “колеги” – різко перебив Подоляк Давида, дивлячись в екран, на якому вже сиділи члени російської делегації. Він їх ненавидів, але усвідомлював, що треба вести з ними хоч якісь бесіди…А Льоша в цей час дивився позиції орків і просто дивувався їх тупості, а потім теж давав інтерв’ю і записував брифінги, та думав про Мішу… Так, саме про Пололяка, який міцно засів у нього в голові. І ось ніби трохи часу, нарешті можна лягти і відпочити, але ці безглузді думки про Мішу зовсім не хотіли давати спокою.

POV Олексій

Так, Льоша, просто перестань думати про нього.Ти ж чудовий психолог і знаєш, як це все робиться. Ага, звичайно, де ти бачив, щоб психолог давав сам собі поради? Розумніше не придумаєш. Це як лікар, що сам собі операцію робив.

• Кінець POV

Минуло три дні з того моменту, як Арестович поїхав, а сьогодні він уже повертається.Найбільше на нього чекав саме Подоляк, і не тому що йому було нудно і нецікаво без Льоші в офісі, а тому що він скучив за такими рідними очима.

І ось нарешті до загального кабінету заходить трохи втомлений, але досить веселий Арестович.

-Привіт, Мишко-сказав з усмішкою Олексій. Він, безумовно, нудьгував і ця посмішка була дуже щирою.На що Михайло просто підійшов і міцно його обійняв. Льоша трохи здивувався, але також притягнув чоловіка трохи ближче і поклав руки на спину друга, починаючи легко погладжувати. Вони не хотіли відпускати один одного, та й не треба було. У кабінеті повисло комфортне мовчання, були чутні лише вдихи та видихи.Все ж таки це мовчання перервав Мишко:

— Я сумував,— звучало справді відверто, але на це сил просто не було.

-Я теж, сонечко-вимовив Арестович, трохи відсторонюючись, дивлячись в очі людини навпроти.

«Сонечко» — відзначив у думках Подоляк, і непомітно для себе, але дуже помітно для Арестовича посміхнувся.

«Який же він милий коли усміхається!- подумав Олексій, навіть на секунду не відриваючи рук від спини.

– Що у вас нового в офісі? – Запитав Арестович, притискаючи ще міцніше свого друга.

— Зовсім нічого, хоча… — він на секунду замислився і продовжив,— хоча ти приїхав, чому я дуже радий.— Ці слова вимовив Михайло з ніжністю, піднімаючи голову на чоловіка вище.

-Хм, а я думав, що ти був радий моєму від’їзду.

— Знаєш, я ніколи й не уявляв, що сумуватиму за твоїми нескінченними історіями, — відповів той зі щирою усмішкою на обличчі.

-Якщо так, хочеш ще одну розповім?-Обміркувавши правильність своїх дій і плюнувши на всі статути та заборони, Льоша вирішив ризикнути.Безпосередньо ризикнути…

Не чекаючи відповіді, він повалив Подоляка на диван, що вдало стояв поруч, і повис над ним.

— Пам’ятаєш, три дні тому ти помітив, що я мав закоханий погляд?

-Угу, – на більше від відвертих дій свого друга чоловік здатний не був.

— Цей погляд був присвячений Михайлу Подоляку,— домовив думку, яка крутилася в його голові з того самого моменту, і накрив ніжним поцілунком губи колеги. Багато хто сказав би їм про те, що це абсолютно неправильно, та вони й самі розуміли, але що можна вдіяти зі справжніми, щирими почуттями?

Через три хвилини вони відсторонилися через нестачу повітря в легенях.

—Чи правильно я розумію, Олексію Миколайовичу, що це було освідчення в коханні?

— Міш, ну ти ж у нас розумний хлопчик? — відповідаючи запитанням на запитання, Арестович ще раз поцілував того в губи. Після вже чуттєвішого і глибшого поцілунку Льоша акуратно перекинувся і притиснув Михайла обличчям до своїх грудей.

— А ти завтра нікуди не їдеш? — з дуже милим обличчям спитав Подоляк.

– Сонечко, нікуди я завтра не збираюся, давай спи, – сонним голосом відповів Олексій, повертаючись на бік і притягаючи за талію Мишка до себе. Так вони проспали до ранку, спокійно та без нічних кошмарів. Можливо, хтось заходив до них і бачив цю картину маслом, але їм було абсолютно все одно!