Колискова

“З чого б не були зроблені наші душі, його і моя – одна й та сама”- Емілі Бронте

     У певний період життя ми зустрічаємося з конкретною людиною, необхідною саме у цей період. Такий дивний закон тяжіння, подібний до взаємовигідного порятунку. Ось так і Мінхо, який з’явився у житті Джисона, став справжнім порятунком.

З моменту офіційного дня початку їхньої дружби минув тиждень. Найприємніший тиждень у житті обох за останній час. Вони про це ще не говорили, але всередині розуміли, що ця зустріч була життєво необхідною. Такі різні, здавалося, немає між ними нічого спільного. Але щойно вони опинялися поруч, один біля одного, їх неможливо було роз’єднати. Лише тиждень, а вони вже знали все одне про одного: про мрію Сонні купити нову гітару, про мету Мінхо взяти участь у танцювальному конкурсі, про милі звички і великі страхи. Тоді Джисон зрозумів, якою величезною силою є дружба. Те, чого він так довго уникав, те, в чому не бачив сенсу, у якийсь момент стало найціннішим. І втратити це він точно не хотів. Ще однієї втрати не переживе.

Єдине, про що він точно не хотів говорити Мінхо, — це галюцинації. Вони знову з’явилися у його житті після зустрічі з тіткою. Ця жінка так сильно нагадала батька, що пізніше йому здавалося, що говорив він тоді в метро саме з ним. І ось тепер час від часу в натовпі бачить батька, який тримає маму за руку. Ніби нічого не сталося, і це та щаслива родина, коли мама була усміхненою і здоровою, а батько заробляв хороші гроші і міг убезпечити свою сім’ю. Це був час, коли Джисон не знав, що таке смерть, і його найбільшою проблемою була порвана струна на гітарі. Щоб не втратити залишки здорового глузду, він купив препарат, який хоч і коштував надто дорого, але повертав його до реальності. Реальності, яка начебто почала налагоджуватися.

Мінхо спочатку не міг думати ні про що/кого крім Джисона. Він ламав голову над тим, як він повинен зробити його щасливим, як допомогти йому одужати. І ця мета так сильно засіла в його голові, що здавалося тепер він живе лише заради неї. А Мінхо і не був проти, скоріше навпаки. Поспілкувавшись із лікарем Кімом поза робочим часом, він дізнався, що найпростіший спосіб вилікувати Джисона – це стати йому другом. Можливо, саме ці слова поставили тверду крапку у рішенні хлопця змінити життя Хана, позбавивши його сумнівів. Він остаточно вирішив, що від своїх слів точно не відмовиться і дійде до кінця. І цей кінець, де Хан щасливий і здоровий, став найбажанішим.

Але ще одне бажання було заховано навіть від нього самого. Мінхо хотів бачити себе поряд із щасливим Ханом. Ставши причиною його щастя.

***

— Джисон, ти хотів мене бачити? Що-небудь трапилося? — ранкова зміна Мінхо почалася з раптового телефонного дзвінка від Хана, який не дуже любив говорити по телефону, йому було комфортніше писати повідомлення.

— Хіба обов’язково потрібна причина для зустрічі?

Вони зустрілися у лікарняній їдальні, де постійно проводили свій вільний час. У них навіть з’явився улюблений столик біля крайнього вікна, де менш галасливо і було видно місцевий парк. У палаті Джисон не відчував себе комфортно, адже це постійно нагадувало, чому він тут. У той час як їдальня асоціювалася із затишним кафе, де смачно пахло кавою, і де Мінхо постійно замовляє пончики.

— Хо, я хотів спитати. Ти ж пам’ятаєш, що післязавтра Різдво?

— Так, звичайно, це вихідний день.

— Добре, — протягнув Хан, збираючи свої думки в купу. — А ти вже маєш якісь плани? Хоча, – не давши Мінхо навіть відповісти, він продовжив, – я думаю, у тебе вони точно є. Мабуть, ти поїдеш до батьків? Або проведеш вечір у компанії друзів?

— Хей, Хан, ти куди так поспішаєш? Я ще нічого не планував на цей день, батьки поїхали на відпочинок у гори, Чан запросив мене сходити в барбекю ресторан, але я ще не вирішив.

— Тоді як тобі ідея сходити кудись? Я не наполягаю, просто було б добре вибратися. — Хану було складно стримувати своє бажання: він так хотів, щоб Мінхо погодився провести час із ним, але не хотів, щоб його жаліли через те, що у випадку відмови він просто сидітиме в гуртожитку.

— Так, я тільки за. Ми ж ще з тобою не проводили час поза лікарнею. Час починати. — Мінхо, щиро посміхаючись, нарешті сів за столик, готуючись вибрати місце та час. — Ти маєш якісь побажання?

— Я-я, думав над цим. Можливо, парк атракціонів? А потім десь поїмо? — Джисон не зізнався, що цієї ночі він розглядав усілякі варіанти, читаючи відгуки в інтернеті і розраховуючи свій бюджет, адже він планував зробити Мінхо подарунок. Він уперше за довгий час підійшов до такого питання з усією серйозністю, боячись прогадати чи розчарувати, що ще гірше. Але тепер, після довгої безсонної ночі, він був готовий.

— Атракціони? А що, класна ідея. Я там уже не був років 5. Але давай місце, де ми їстимемо, виберу все-таки я? Мені здається, що у Тегу я знаю всі заклади.

— Чудово, тоді в суботу зустрінемося вже біля парку. Підходить? – Джисон підвівся, збираючись уже йти.

— Ханні, а ти куди?

— Мені вже треба йти, є деякі плани, я напишу тобі.

— А навіщо ти прийшов сьогодні в клініку, адже в тебе немає ні сеансу, ні терапії?

— Щоб зустрітися з тобою. — Хан помахав рукою, залишивши враженого Мінхо наодинці зі своїми думками. «Він прийшов, щоб побачити мене?»

Джисон був щасливий від того, що на нього чекає в суботу. Цілий день разом із Мінхо, жодних білих стін лікарні та беземоційних людей із різними діагнозами. Жодної терапії та спроб лікарів розібратися з його думками. Тільки він та Мінхо. Єдине, чого він боявся, це повторення галюцинацій, що виникали у місцях скупчення людей. Але він упорається, не потрапить до цієї пастки, не дозволить собі більше боятися. Він готовий впустити нове життя та зміни, але головне, щоб це життя саме прийняло його.

Цей день був надто хвилюючим для Хана. Він, розписавши всі можливі варіанти для подарунка, одразу після клініки приїхав до торгового центру. Атмосфера Різдва, що наближається, завжди подобалася йому, він відчував себе частиною галасливої ​​підготовки, коли люди прагнуть зробити приємно своїм близьким. “Очі розбігаються… Давно я тут не був”. Джисон знав, що любить Мінхо, знав, що він любить отримувати подарунки. Чого тільки вартує реакція на шоколадні пончики, які несподівано купив Джисон для нього. «Мені потрібен магазин електроніки, бо я застрягну тут надовго».

Кілька днів тому Мінхо, розповідаючи про свою пристрасть до танців, яка з кожним днем ​​стає дедалі більшою, згадав, що його колонка, яку він бере постійно на заняття, почала працювати з перебоями. Він почав займати іншу у Бан Чана, але це було не так зручно. Тому Джисон тепер стоїть біля стенда та уважно слухає консультанта.

— Мені потрібна компактна колонка, щоб вона поміщалася в рюкзак, з гарним звуком.

Ціни хоч і були не для гаманця Джисона, але бажання зробити приємно здолали економію. Різдво раз на рік, і такий друг, як Мінхо, з’явився у його житті вперше. Задоволений покупкою, він вирішив зробити щось для себе. Поруч була перукарня, де раніше фарбувалася його мама. Затишне місце, яке хоч і не виділялося серед інших яскравими вивісками та декораціями, найбільше цікавило Хана.

— Добридень, я хочу оновити свою зачіску.

Після двох годин у салоні він був задоволений оновленою стрижкою та світлими пасмами, які тепер виділялися серед його темного волосся. За цей час він встиг уважно розгледіти своє бліде обличчя, на якому виднілися синці під очима. «Так, виглядаєш ти не дуже. Тобі б поспати, годин так 20. Може хоч трохи симпатичнішим станеш». Це було вперше за довгий час, коли його хвилював зовнішній вигляд.

Поки Хан проводив себе до ладу, Мінхо розмірковував про суботні плани. Насправді він і сам планував запропонувати своєму новому другу провести цей день у компанії один одного, але Хан знову його випередив: як тоді, коли він запропонував дружбу. «Мені треба подумати, де ми могли б поїсти… Цікаво, як відреагує Джисон на запрошення поїсти у нас із Чаном. Я тоді зміг би їх познайомити».

— Алло, Чан? Ти можеш говорити?

— Хей, привіт. Так, я маю хвилинку.

— Є пропозиція, від якої ти точно не відмовишся. Готовий?

— Слухаю.

— У тебе ж немає планів на Різдво?

— Ну, поки що нічого не планував.

— От і не плануй. Я хочу запросити Джисона до нас на вечерю, нагодуємо його нашими кулінарними шедеврами.

— Ого, несподівано. Ви вже так зблизилися? — Чан не приховував свого подиву, він не міг навіть подумати, що досить потайливий Мінхо може так швидко потоваришувати з новою людиною. Не в його стилі, адже він знає його вже кілька років.

— Ну, так, не бачу проблеми. Нам комфортно разом. Так що? Як тобі ідея?

— Я не проти, звичайно. Беру всю відповідальність вразити нового гостя на себе.

— Супер, тоді ввечері обговоримо меню. Але вже знаю, що точно буде пулькогі. Його Сонні обожнює.

— Без питань.

Коли одну справу вже було вирішено, Мінхо задумався над подарунком. «Що ж тобі подарувати, Джисон? Потрібно щось особливе. І несподіване». Він прокручував у голові розмови з Ханом, намагаючись знайти якусь зачіпку. «Точно. Гітара. Він же весь час про неї говорить. А він сам її точно нескоро купить». Мінхо розумів, що це недешева покупка, але, на щастя, він відкладав свою стипендію, і ця накопичена сума дозволить йому це зробити. Зробити Джисона щасливим цього дня.

***

Різдвяний суботній ранок. День, на який так чекали Мінхо з Джисоном. Місто перетворилося на великий мурашник, навколо лунала музика, було чути сміх, смачно пахло з усіх кафе та ресторанів. Ця атмосфера надихала хлопців, відволікала від тяжких думок. Мінхо вирішив залишити подарунок вдома, щоб зробити потім сюрприз, і перший прийшов до головного входу в парк. Сьогодні він виглядав особливо: довге сіре пальто, під яким було об’ємне біле худі, чорні скінні джинси та масивні чорні черевики. Він навіть спромігся укласти своє волосся, що здивувало Чана вранці.

Джисон не спізнився, він не міг дозволити собі, щоб Мінхо чекав його на морозі. Сьогодні він теж виглядав не типово: коротка бежева куртка, світлі штани, утеплені кеди та мила плюшева кепка, з-під якої виднілися освітлені пасма. У руках він тримав коробку, обмотану подарунковим папером із котиками. Мінхо заворожено спостерігав, як він підходив до нього. На його обличчі була справді щира посмішка, але найбільше Хо вразило те, як змінилося його обличчя: не було видно синців, щоки були рум’яними, очі підведені чорним олівцем, від чого стали ще більшими.

— Джисон, ти маєш чудовий вигляд. І твоє волосся… тобі дуже пасує. Ти так змінився за ці два дні. — Мінхо не зводив очей з Хана, йому хотілося якнайкраще роздивитися його, запам’ятати таким. Він був щасливий від того, що Джисон приділив час собі та своєму зовнішньому вигляду. Це хороший знак.

— Те саме можу сказати і про тебе. Я звик бачити тебе у спортивному одязі. — Не бажаючи гаяти час, він простяг коробку з подарунком. – З Різдвом, Лі Мінхо. Дякую, що погодився бути моїм другом.

— Уреей, подарунки. Дякую, Сонні. І тебе з Різдвом. Будь щасливий. — Він трохи обійняв Хана, перемагаючи своє бажання затискати його. – Я відкриваю. — Мінхо, який дуже любив отримувати подарунки, зовсім не очікував побачити там колонку своєї мрії. — О, Сонні… Навіть не знаю, що сказати… Ти запам’ятав… Але це дорога колонка, не треба було витрачати стільки грошей.

Мінхо, хоч і був здивований такому подарунку, але в голові він прокручував одне єдине запитання: «Що я зробив такого доброго для Всесвіту, що він так розщедрився, подарувавши мені тебе?»

— Я хотів зробити тобі приємно. Не думай за гроші, дружба з тобою для мене набагато цінніша.

— Дякую. Справді. А твій подарунок уже чекає на тебе в одному цікавому місці. Я розповім вже після атракціонів, згода?

— Хіба я маю вибір?

— Ні, – засміявся Мінхо, – пішли вже, я так хочу покататися на нових атракціонах.

Він узяв Хана за руку, ніби це було щось звичне для нього. Тоді як у Хана по тілу пробігли мурашки. Ця тепла долонь, що трохи огрубіла, сильно відрізнялася від холодної і обвітреної долоні Хана. Вони гармонійно поєднувалися між собою, змішуючи різні температури один одного, доводячи її до загальної комфортної.

Час у парку пролетів непомітно. За ці чотири години вони встигли вдосталь насміятися, скуштувати десяток різних атракціонів, наробити пам’ятні фото у фотобудці та наїстися солодкої вати. Два хлопці мали вигляд маленьких дітей, чим привертали до себе увагу. Але їм було все одно: той світ, який вони створили, де існував сміх, щастя та дружба, став для них найбільшою цінністю.

— Хане, я думаю, нам варто вже йти. Я вже дуже зголоднів.

— Знаєш, я теж. З’їв би одразу дві порції чогось смачного. Ти вирішив, куди ми підемо?

— Так, до речі. Джисон, як ти ставишся до того, якщо ми підемо на вечерю до мене додому? Ми з Чаном приготували багато різних страв, навіть твій улюблений пулькогі. Я б хотів, щоб ви познайомилися — два мої найкращих друга. Що ти думаєш стосовно цього?

— Я… це трохи зненацька, але я не проти. Мені цікаво познайомитись з ним, побачити, де ти живеш. Веди мене.

Вони вирішили викликати таксі, щоб доїхати якнайшвидше до будинку Мінхо. Чан уже чекав на них, накривши стіл десятком страв: тут і кімчі, і локшина з солодкої картоплі, і тток, і, звичайно ж, пулькогі. Він навіть несподівано для Мінхо вбрав невелику ялинку, аргументуючи це тим, що цього року він хотів краще відчути атмосферу свята.

—  Джисон, знайомся, це мій друг – Бан Чан. З першого погляду він суворий, але насправді він дуже милий і турботливий. Сподіваюся, ви подружитеся.

—  Дуже приємно, Чан. Я – Джисон. – Хлопці потиснули один одному руки, привітавши зі святом.

—  Так, а це Джисон, я тобі розповідав про нього. — Знав би Хан, скільки Чан чув про нього, адже Мінхо останнім часом усі розмови зводить саме до нього.

— Проходьте, будемо вечеряти.

Джисон відразу відзначив простору світлу квартиру, де мешкали хлопці. У ній все було витримано в одному стилі, жодних зайвих речей, тільки все найнеобхідніше. Проте Хан найбільше хотів побачити саме кімнату Мінхо. У вітальні, з’єднаній з кухнею, стояв великий стіл, з безліччю страв. Шлунок Хана не міг більше чекати, тому голосно повідомив про своє бажання знищити всі запаси їжі. Це був добрий знак того, що Джисон знову почав їсти достатньо, не обмежуючи себе.

—  Ну, чого чекаємо, налітаємо! — Ця зголодніла трійця накинулася на їжу, обмінюючись задоволеними посмішками.

— Все дуже смачно, я й не очікував, якщо чесно.

—  О-о, Джисон, ми з Мінхо справжні шеф-кухарі. Це наше спільне хобі, ми часто готуємо щось нове або напрацьовуємо навички приготування вже відомих нам страв. Тепер ти повинен приходити частіше, щоб куштувати все це. — Бан Чан підморгнув Мінхо, радіючи, що їхні кулінарні таланти гідно оцінили.

***

Закінчивши з вечерею, Мінхо вирішив перейти до подарунків. Джисону — гітара, а Чану — нові бездротові навушники, оскільки він загубив свої попередні.

—  Джисон, я радий, що познайомився з тобою. Я знаю, що ти дуже любиш грати на гітарі, але зараз ти не маєш цієї можливості. Тому я вирішив прискорити момент твого повернення до улюбленої справи. — Він сором’язливо простягнув Хану гітару в чохлі, перев’язаний бантом. — Сподіваюся, вона не гірша за твою попередню.

— Мінхо, ти збожеволів? Це справді гітара? У мене немає слів. — Несподівано для нього його очі почали сльозитися, що одразу помітив Мінхо.

—  Хей, ти чого? Я не хочу, щоб ти плакав через таке. Іди сюди, – він міцно обійняв його, як в перший день їхньої дружби, – Джисон, послухай моє головне побажання тобі: будь щасливий. І цього року, і наступного, і через 10 років. Ти заслуговуєш на це. А ця гітара – це маленький крок, який може наблизити тебе до цього.

—  Дякую, Мінхо. Я ще раз переконався, що початок нашої дружби — найправильніше рішення. Мені здавалося, що якщо я не заговорю з тобою того дня, то втрачу щось дуже важливе у своєму житті.

—  І я. Я дуже щасливий, що ти мій друг.

Залишок вечора хлопці провели у кімнаті Мінхо. Чан пішов спати раніше, оскільки завтра вранці планував поїхати до батьків. Цей день вразив Хана, він уперше за довгий час відчував себе невимушено та легко. І все це завдяки Мінхо. «З чого б не були зроблені наші душі, його і моя — одне й те саме. Мені дуже комфортно поруч з ним, начебто ми знайомі вже кілька років».

—  Джисон, ти виглядаєш стомленим. Може, залишишся в нас, а завтра вранці повернешся до себе?

— Мабуть, не відмовлюсь. Я, якщо чесно, хочу спати. Вперше за довгий час сонливість перемагає страх.

—  Правда?

— Так.

— Я постелю тобі на ліжку, а сам ляжу на дивані. Тут м’яко, сподіваюся, тобі буде зручно.

— Дякую, а тобі самому буде зручно?

— Так, я не вперше сплю на дивані.

—  У тебе часто ночують гості? — Хана розривала цікавість, підкріплена проявами ревнощів.

— Мої батьки часто відвідують мене та залишаються з ночівлею.

—  А, зрозуміло. Ти хороший син. Дбайливий.

Мінхо тільки посміхнувся. Коли постіль була застелена, вони перемістилися на свої спальні місця. Джисонові дійсно було комфортно на цьому ліжку, тут приємно пахло: чистий запах постелі поєднувався з парфумами Мінхо.

— Хо, а можна спитати?

—  Угу, – трохи сонно протягнув він. — Запитуй усе, що хочеш.

— А ти знаєш якусь колискову?

— Колискову? – Мінхо підвівся на ліктях, здивовано поглядаючи на Джисона.

— Так.

— Ну, щось пам’ятаю з дитинства, мені мама часто співала, коли я не хотів спати.

— Чи зможеш заспівати мені?

— Ну можна спробувати, але я не впевнений у своїх вокальних навичках.

Він узяв невелике крісло, підтягнув його до ліжка і почав співати невідомий Джисонові текст. Голос звучав приємно, бархатисто, від його звучання по тілу Хана розливалося тепло. Він був щасливий, що не побоявся попросити Мінхо заспівати йому. Втома дійсно перемагала, але йому хотілося слухати і слухати Мінхо, не дозволяючи сну заволодіти його свідомістю. Мінхо, бажаючи прискорити ефект колискової, почав гладити волосся Хана, перебираючи між пальцями освітлені пасма. Це була остання крапля: Джисон програв у цій нерівній сутичці, дозволивши собі здатися перед давно забутим нічним сном. Йому навіть не знадобилися снодійні препарати, які він весь час носив із собою. Завдяки Мінхо, він став ще на крок ближчим до вирішення своєї проблеми.

— На добраніч, Хан Джисон.