Ти причина мого безсоння

Набридлива стабільність, коли ти точно знаєш, як проведеш свій день завтра, післязавтра, а на вихідних точно відвідаєш своїх батьків. Здавалося, живи та радій, адже стабільність це чудова ознака в сучасному світі. Але на пару з нею ти відчуваєш самотність. Часто так буває, коли тебе оточують друзі, сім’я, але все одно все не так: все одноманітне та прісне. Ти вже не згадаєш, коли востаннє думав про когось окрім себе та про свої проблеми. Але раптова зустріч здатна змінити все і причин цьому може бути безліч. Можливо, ти вперше відчув себе у повній безпеці з цією людиною, що безумовно є хорошим знаком, або ж ця людина настільки сильно зачепила струни твоєї душі, що шляху назад немає: хочеться продовжити гру, що почалася. І ось так раптово ця людина глибоко засідає в голові, що пояснити логічно точно не вдасться, тяжіння відбувається на підсвідомому рівні. Але знай, що насправді твоя підсвідомість розумніша, ніж здається, варто частіше прислухатися до неї.

Після першого дня практики Мінхо планував відвідати батьків, розповісти про перший досвід проведення сеансу та складнощі, з якими він зіткнувся. Але зараз увесь час думає тільки про одне, точніше одного — про пацієнта Хан Джисона. Тому його плани на вечір суттєво змінилися, і полягали лише в тому, що варто розібратися зі своїми думками. Для батьків знайде час, він пообіцяв.

Мінхо відтворює в голові вже з десяток разів слова Джисона про пожежу. Він згадує його глибокі очі, в яких читалося благання про допомогу та страх. Так, він намагався це все приховати за байдужістю чи малослівністю, але Мінхо складно обдурити, йому відомо про такий стан, він стикався з подібним, і, на жаль, тоді не встиг допомогти людині, коли вона так потребувала. Весь вечір Хо був тихим та мало емоційним, що не залишилося непоміченим Бан Чаном, але він вирішив не турбувати друга, дати йому час, вже завтра точно запитає в чому справа і тоді Мінхо не зможе уникнути відповідей.

Цієї ночі Мінхо довго не міг заснути, тільки до ранку слабкість і втома перемогли. Йому спочатку здавалося, що це через сильне враження, яке міцно засіло в його голові. Він не міг зрозуміти чому Джисон не прийшов раніше до клініки, якщо цій проблемі вже більше як 3 місяці. Як йому взагалі вдалося так довго ховатись від наслідків цього небезпечного стану? Мінхо знав, що люди з таким розладом швидко доводять себе до знемоги та виснаження. «Може, Джисон намагався впоратися із проблемою самостійно? Так, це реально при легкій формі, навіть звичайна вечірня прогулянка або аромотерапія здатні покращити стан. Але ж його проблема набагато глибша, це показали сьогоднішні тести», — розмірковував Мінхо.

Зрештою, Хо усвідомив, що він хотів би ще раз поспілкуватися з Джисоном, як сьогодні перед оглядом. Ненав’язлива розмова про улюблену виконавицю, природна усмішка на обличчі, почуття спокою. Ці недавні спогади залишили приємний післясмак, який йому сподобався. «Це немовби, коли ти спробував маленький шматочок торта, що дістався тобі на вечірці, але хочеться ще, хочеться більше. Але тортик маленький, а компанія велика. Так би хотілося щодня куштувати цей тортик», — Мінхо посміхнувся до цього порівняння. «Це звучить так безглуздо. Хіба можна порівнювати коротку розмову з тортиком? Тієї ночі Мінхо не зрозумів, що ці дві речі викликають у нього викид ендорфінів, і як наслідок він відчув себе щасливим. Але цьому усвідомленню потрібен час, він не поспішатиме з висновками, все-таки вперше він не знав як поводитися. Хоча бажання написати Джисону в нього було, він ледве впорався з ним. «Писати після опівночі буде дивно, та й як пояснити причину? Привіт, Джисон, це твій лікар Мінхо. Ти не вилазиш у мене з голови, може, зможеш мені допомогти розібратися в чому причина?» Безглуздо. І дивно. Це не в стилі Мінхо.

Ранок. Швидкий збір, кава, яка вже чекала його на столі. «Бан Чан ніколи не забуває про мене». Мінхо зробив замітку в голові, що сьогодні ввечері у нього з Чаном запланований перегляд футбольного матчу, варто не забути купити пиво. Але зараз на нього чекає практика в клініці. І Джисон, з яким він домовився зустрітися о 10-й.

— Ні-ні, чорт, у мене залишилося пів години. — Мінхо швидко натягнув свою улюблену шапку з котиками та яскравим балабоном, чорний пуховик, та уже за хвилину він швидко йшов на автобусну зупинку. Його щастя, що клініка знаходиться всього в 10 хвилинах їзди.

— Встиг! — Мінхо влетів у будівлю, чим налякав персонал та пацієнтів, швидко піднявся на 3 поверх до кабінету лікаря Кіма, де у підсобці змінив свій спортивний костюм на форму та халат.

Рівно о 10-й він вже стояв біля дверей і чекав на пацієнта, який був не менш пунктуальним. Сьогодні Хан виглядав набагато краще: його волосся було причесане, одягнений він був у великий синій світшот, точно на розмір більший, ніж потрібно, і чорні спортивні штани. У руках він тримав невеликий сірий рюкзак, де склав плавки, шапочку та рушник. Єдине, що залишалося незмінним — це синці під очима і блідість, яка ще більше акцентувала його темні очі.

— Доброго ранку, лікарю, — Джисон підняв кутики губ, і тоді вперше проявилися його пухкі щоки — те приємне, що залишилося з минулого життя. – Радий, що Ви вже тут.

— Доброго ранку. Я тримаю своє слово і буду радий допомогти вам, Джисон. Басейн знаходиться в сусідній будівлі, яка поєднана з нашою, тому на вулицю нам виходити не потрібно. Ходімо?

— Так, ходімо.

Дорога зайняла 10 хвилин, за цей час вони майже не розмовляли. Декілька коротких питань і таких самих відповідей. Але Мінхо не відчував якогось дискомфорту, навпаки. У голові витало питання, а чи комфортно так само Джисону? Або ж йому ніяково і він хоче якнайшвидше попрощатися з Мінхо?

Насправді Джисон був щасливий провести ці короткі 10 хвилин з практикантом Лі Мінхо, який здавався йому приємною і щирою людиною. Мабуть, ці якості головні для психотерапевтів, Джисонові тут точно пощастило. «Перше враження оманливе. І я радий, що цього разу мої упереджені думки не підтвердилися» — розмірковував Джисон.

— Ось ми й прийшли. Роздягальні, якщо я не помиляюся, з лівого боку, там же й душові, а ще…

— Мінхо, дякую, – перебив його Джисон, – я спробую вже сам розібратися. Ще раз дякую, що провели. Зустрінемось вже на сеансі, згода?

— А, так. Щось я надто захопився. Був радий допомогти. Якщо щось потрібне, то у вас є мій номер, — збентежений Мінхо вклонився і поспішив піти.

«Чому я такий балакучий? Джисону точно некомфортно зі мною. Чому я поводжуся як справжній дурень? Він же не дитина, сама може розібратися», — Мінхо засмучений йшов геть, ще більше дозволяючи потоку важких думок вести його з собою.

Час у басейні пролетів непомітно, Джисон давно не відчував себе в такому стані, коли всі його м’язи були натягнуті, а в голові жодної думки. Йому навіть здалося, що не було жодної пожежі, жодної гіпнофобії, що він просто проводить свій час з користю, дбаючи про своє здоров’я. Мабуть, саме в цей момент Джисон зрозумів, що йому ці три місяці не вистачало спокою. Хоч би як він не намагався знайти його в собі, негативні думки були сильнішими. А тепер: зовнішні обставини, кваліфіковані лікарі, басейн та тепла вода дали йому те найцінніше. Душевний спокій. Хоча б на мить.

Мінхо протягом цієї години намагався розкласти свої думки по поличках, які до цього були розкидані, неначе після бурі. «Чому я так хвилююся за те, що про мене думає Джисон? Хіба раніше мене хоч трохи хвилювали думки малознайомих людей? Я його лікар, він мій пацієнт. Нічого більше… просто лікар». Саме тому цей просто лікар дістав свій порожній термос з рюкзака і пішов набрати трав’яного чаю в їдальні, на першому поверсі. Думаю нікого не здивує, що цей чай призначався не Мінхо, а Хан Джисону. «Після басейну йому потрібно буде зігрітися, до того ж трав’яний чай із мелісою допомагає при безсонні. Це просто ввічливий жест, правильно? Правильно».

Мінхо вирішив почекати Хана біля його палати. Ці кілька хвилин очікування здавались вічністю. Перша спроба розібратися в собі, або швидше друга (адже вночі теж було не до сну) не виявилася успішною, він вирішив здатися: увечері ще буде час, можливо, Бан Чан допоможе, а тепер варто зосередитись на роботі. Хан застав його зненацька, через що всі підготовлені слова Мінхо вирішили просто покинути його голову.

— Мінхо, а що ви тут робите? Що-небудь трапилося? — Джисон справді був шокований, але скоріше не тому, що біля палати зустрів Мінхо, а через його вигляд. — Ви виглядаєте трохи… дивно, — не найкраще слово, щоб описати побачене, але й ситуація не типова.

— Джисон, я… я чекав на вас. Подумав, що вам слід було б випити чаю… він з мелісою, це корисно для сну. Ось, – Мінхо протягнув невеликий срібний термос у руки Хану.

— Ой, це… мило. Дякую за турботу, я обов’язково спробую перед сеансом. — Вже друга усмішка за день, яку побачив Мінхо. Яка приємна нагорода за старання! Від цієї усмішки стало так тепло, що весь страх розвіявся, наче його й не було. І всі тривожні думки про те, що він не подобається Джисонові як людина.

— Добре, сподіваюся, вам сподобається. Я вже піду. До зустрічі!

— До зустрічі, Мінхо.

***

До початку сеансу залишалося ще три години. Приємна втома у тілі змусила Джисона переміститися на ліжко. Несподіваний жест Мінхо стояв на приліжковому столику, привертаючи увагу Джисона. «Я давно не відчував такої турботи у свій бік. Остання людина, яка так дбала про мене, була мама. Минуло вже два роки після її смерті, а мені й досі важко це усвідомити». Сумні думки знову почали закрадатись у його голову, тому щоб хоч якось уповільнити цей процес, він вирішив спробувати чай. Чашка наповнилася теплим напоєм, а аромат поширився невеликою палатою. «Ммм, пахне чудово. Сподіваюся, це ще й смачно».

Тіло відразу зігрілося після кількох ковтків, втома за два дні взяла гору над хлопцем, і вже за кілька хвилин він дрімав. Цей сон був йому життєво необхідний. Невідомо, чи зміг би він заснути сьогодні ввечері, оскільки тривожність і страх ще нікуди не зникли, але цей дозвіл самому собі розслабитися був першим успіхом у боротьбі із хворобою.

Сеанс пройшов успішно: це відчули і лікар Кім, і Лі Мінхо, і, звичайно, Джисон. Після короткого сну він почував себе дуже добре, тому сьогодні багато говорив про свої почуття, а лікар Кім допомагав йому розібратися з ними. Також Джисон вперше дізнався про «провину вцілілого», яка настає, як тільки починають руйнуватися старі опори. Світ більше не здається безпечним, настає розуміння того, що так, як раніше, не буде. Джисон зрозумів, що батько навіть у нетверезому стані залишався його опорою. А як тільки ця опора зникла, світ втратив свої останні фарби.

— Джисон, зараз є велика спокуса стати пустельником, закритися від людей, тому що не хочеться когось навантажувати своїми думками та проблемами. Так не треба робити. Тримай соціальний зв’язок із тими, з ким тобі комфортно і хто не забирає купу енергії. Обговорюй почуття, емоції, теми у межах своїх інтересів. — Останні слова лікаря Кіма зачепили Хана, адже близьких друзів він не мав. Схоже він справді вже став пустельником. Потрібно терміново щось змінювати.

— Дякую, лікар Кім. Я вам вдячний, справді.

— Дрібниці. Головне не здавайся.

На виході з кабінету Джисон звернувся до Мінхо.

— Лікарю, можна вас на хвилинку?

Мінхо був здивований, але без будь-яких запитань вийшов за пацієнтом.

— Так, Джисон, я вас слухаю. Щось трапилося?

— Ні, не турбуйтеся, нічого серйозного. Я просто хотів запитати, коли Ви йтимете додому. Не подумайте, нічого такого, просто, як Ви пам’ятаєте, я погано орієнтуюсь у малознайомій місцевості, а сьогодні мені дозволили піти на вихідні до себе додому. Мені потрібно до найближчої станції метро. Чи могли б Ви мене провести? Якщо, звичайно, Ви не поспішайте. І… якщо Ви не проти моєї компанії… — Джисон відвик від таких прохань, але слова лікаря Кіма надихали його на спілкування як ніколи раніше.

— Джисон, я можу. Справді, ніяких проблем. Через півтори години кінець моєї зміни, я чекатиму на виході з лікарні. – Прохання Джисона вразило Мінхо. Хоч і не вперше він просить його про допомогу, але ця тенденція дуже вже подобається. Йому подобається почуватися потрібним для когось.

— Дуже вдячний. З мене кава?

— І пончики. Шоколадні.

— О, добре, без проблем.

Півтори години пролетіли швидко, і вже о 8-й Мінхо стояв на вулиці, натягуючи капюшон куртки на голову. Сьогодні було морозно, сніг приємно відбивав сяйво місяця. Він уважно вивчав витоптані снігові доріжки, що вели до парку, і не помітив, як з-за спини з’явився Джисон. Скоріш за все, він біг, бо його дихання було нерівномірним.

— Не варто було бігти, мені не складно зачекати.

— Але надворі холодно. Вам не можна хворіти.

— Мені не холодно, – усміхнувся Мінхо. Побачивши Джисона, здавалося, він одразу зігрівся.

— Неправда. У вас щоки почервоніли, і ніс. Ходімо швидше.

Дорога до метро зайняла трохи більше ніж 15 хвилин. Майже весь час говорив Мінхо, а Джисон тільки ставив уточнюючі питання. Вони не намагалися перейти межу спілкування лікар-пацієнт, не згадували про особисте життя або будь-які власні переживання. Ця не свідомо глибока бесіда була корисна для обох: Джисон відволікся і ще більше зрозумів, що Мінхо справді чудова людина; Мінхо розвіяв усі свої сумніви про те, що він дратує Джисона, скоріше навпаки, йому з ним цікаво та весело. А це найголовніше.

— Дякую, що провели, Мінхо. Був радий провести із вами ці 15 хвилин. Гарних вихідних!

— Не варто. Звертайтеся, якщо ще щось буде потрібно. Каву та пончики чекаю в понеділок, — Мінхо ледь-ледь усміхнувся. – До понеділка!

— До понеділка.

***

Мінхо і не помітив як швидко він доїхав до свого району, скупився у найближчому магазині, набрав пива та закусок, і задоволено зайшов додому. Це не залишилося непоміченим, Бан Чан пам’ятав стан Мінхо вчора, і інтерес довідатися, що вчора сталося, ставав дедалі більшим.

— Переодягайся, мий руки. Футбол незабаром почнеться.

— Добре, мамусю. Дай мені кілька хвилин. — Бан Чан справді був схожий на маму в цьому синьому халаті, не вистачало лише рушника на голові.

— Дуже смішно.

— Ну правда ж смішно, — хихотів уже у ванній Мінхо.

Насправді сьогодні хлопців мало цікавив футбол. Бан Чан давно не бачив Хо таким дивним і мінливим: ще вчора він був тихим, а сьогодні вже найгучнішим сусідом. Інтерес розривав його зсередини, але повага до особистого простору значно важливіша. “Захоче – сам розповість”, – твердив собі Чан. Та насправді Мінхо сам чекав вже цього моменту, коли поділиться всіма своїми переживаннями та запитає поради. На столі хлопці розклали закуски, розставили пиво, на фоні було ввімкнено нікому не цікавий зараз футбол між двома корейськими клубами.

— Ну, може, тепер ти мені розкажеш у чому справа? Ти сам на себе не схожий. — Терпіння Чана було не вічним, тому він першим розвіяв цю тишу між ними.

Мінхо двічі просити не потрібно: він розповів про Джисона — свого першого пацієнта, про його проблему та діагноз. Не пропустив і розповіді про свої нічні думки та безсоння, яке стало наслідком всього цього.

— Знаєш, Чан… Він як птах із підбитим крилом: хоче літати, але рана настільки велика, що будь-яка спроба зазнає невдачі. А ще мені здається, що йому нема з ким поговорити про свій біль, він тільки накопичує, збільшуючи його вагу. Але ж він такий тендітний, а вага стає тільки більшою. Так не може продовжуватися, правда? Раптом він просто розірветься від напруги, на тисячі маленьких частинок. І тоді склеїти його буде дуже непросто.

— Знаєш, кожному потрібна людина… Яка сама приходить, коли потрібна… Яку ніколи не треба просити… Я думаю, що Джисон сам це чудово розуміє. Допомога лікаря це добре, але близька людина поруч набагато ефективніше вплине на нього.

Пиво та втома розв’язали язик Мінхо, тому він продовжив.

— Ти навіть не уявляєш, як я хочу стати йому другом. Зовсім не через жалість, я просто хочу, щоб він перестав страждати і звинувачувати себе. Джисон не заслуговує на це все.

— Мінхо, я тебе розумію. Правда. Усі люди змушені робити вибір. І кожне їхнє рішення призводить до певних наслідків. Я хочу, щоб ти зробив правильний вибір. А який вирішувати вже тобі. І я не жадібний, так і бути: дозволяю тобі подружитися з ним. – Він поплескав Мінхо по плечу, даруючи свою посмішку.

Слова Бан Чана вже остаточно переконали Мінхо у правильності думок та планів. Він готовий стати другом для Джисона. Але тепер Хан повинен ухвалити своє рішення, прийняти Мінхо та його бажання допомогти. Щиро та без фальшу. У понеділок вони точно поговорять про це.

***

Ці вихідні у Мінхо мало чим відрізнялися від попередніх: зустріч із батьками, заняття з танців, звичайні посиденьки з Чаном. Єдине, що змінилося, це його бажання, щоб швидше настав понеділок, щоб він якнайшвидше переговорив з Джисоном. Він навіть хотів написати йому та спробувати обговорити це вже тут і зараз, але страх стримував його.

У Джисона вперше за довгий час були продуктивні два дні. Він спланував собі графік, щоб менше відволікатися і не дозволяти дурним думкам заволодіти його розумом. Новою звичкою стало відвідування басейну та аромотерапія, яку порадив лікар Кім. Його стан покращився, він почав засинати стабільно після 12 години дня, як тільки повертався з басейну. Тривалість сну збільшилася до 5 годин, але організм прокидався як тільки сутеніло. Ця проблема ще не вирішилася, але це лише початок. Головне те, що він уперше за три місяці почував себе не безсилим. З’явилися сили для навчання, що не могло не тішити хлопця.

Вранці понеділка Джисон почував себе спокійно. Сьогодні у нього запланований басейн, третій сеанс і масаж, не було навіть часу на роздуми, тому він якнайшвидше взяв змінний одяг і поквапився до найближчої станції метро. «Мені подобається це почуття завантаженості. Я знову починаю відчувати себе повноцінною людиною, яка має плани, цілі, мрії. Не хочу, щоб це зникало», — всю дорогу він вів монолог, ніби ще раз наказуючи не здаватися і боротися зі своїми проблемами та страхами.

Стоячи на пероні, він і не помітив, як до нього підійшла світловолоса жінка, невисокого зросту, у довгому білому пальті. Вона уважно розглядала його обличчя, наче хотіла переконатися, що це реально він.

— Джисон, це ти? — запитання прозвучало надто голосно для задумливого хлопця, він здригнувся.

— Так, я Джисон. А ви хто?

— Я Хе Рім, сестра твого батька. Пам’ятаєш мене? Я приїжджала до вас років 5 тому.

— Пробачте, не впізнав. Ви змінилися з того часу.

— Так, час не стоїть на місці. Ти теж так виріс, тільки погляд не змінився. Все так само літаєш десь у хмарах. Як ти?

— Я – нормально. Навчаюся, трохи намагаюся підробляти. — Джисон не хотів ділитися подробицями свого життя, не хотів згадувати про нещодавні події. Точно не тут і не зараз.

— Рада, що ти в порядку. Особливо після того, що сталося. Я вчора була на цвинтарі, ходила до могили твого батька і матері. Як це сталося? — Жінка намагалася показати скорботу на своєму обличчі, але це все було настільки штучно та нещиро. – Мені так шкода тебе, Сонні. Ти залишився один, зовсім один, бідний хлопчик. – Вона хотіла погладити його по плечу, але хлопець зробив крок назад.

— Не треба мене жаліти, я впораюся зі своєю втратою. Тітка Хе Рім, а де ви були всі ці роки? — Джисон знав, що стосунки тітки з батьком погіршилися, як він втратив роботу. До цього він постійно надсилав їй значні суми грошей для життя, оскільки вона не мала постійної роботи. Ці вигідні для однієї сторони стосунки припинилися різко, так само зник і інтерес до сім’ї Хан.

— Джисон, зрозумій, у мене не були особливо дружні стосунки з твоїм батьком — моїм братом. Ми різні.

— Так, ви стали чужими, щойно в нього закінчилися гроші, саме так?

— Джисон! Це не так. — На них почали звертати увагу люди, що ще більше розлютило Хана.

— Нам немає про що говорити. До побачення. — Різко розвернувшись, хлопець вирішив піти на автобусну зупинку, щоб доїхати до лікарні. Він не хотів їхати з цією жінкою, точно не зараз.

Всю дорогу він стримувався, не дозволяючи почуттям вийти назовні. Але як тільки він увійшов до своєї палати, сльози почали текти по його щоках. Він не міг зрозуміти, чому людина, яка є його ріднею, настільки байдужа й егоїстична. Як сталося, що всі ці 5 років вона не виявляла інтересу хоча б до свого брата? Джисон усвідомив, що насправді ця жінка залишилася його єдиним родичем. Але чому ж саме вона?

Мінхо сьогодні приїхав раніше до лікарні. У нього була запланована консультація з ще одним пацієнтом, але ще залишалося кілька годин для розмови з Ханом. Не знаходячи собі місця, він вирішив почекати Джисона у залі очікування на першому поверсі, бажаючи побачити його якнайшвидше. Джисон з’явився за кілька хвилин, його обличчя не виражало жодних емоцій, він ховав свій погляд у підлогу, немов боячись, що хтось захоче прочитати його думки. «Щось мені це не подобається. Щось трапилося», — Мінхо вирішив не затримуватись і піти за ним. Підійшовши до палати Хана, Мінхо почав прислухатися. Нічого не було чути, начебто в кімнаті нікого й не було. «Але ж він щойно зайшов».

Стукіт у двері. Тиша. Ще один стукіт. Знову тиша. «Чому він мовчить?» Хо тихо відчинив двері, щоб не злякати того, хто перебуває за ними. На підлозі під підвіконням сидів Хан, руками він закривав своє обличчя, тихо схлипував. Він не зняв куртку та шапку, тільки рюкзак валявся неподалік нього.

— Джисон, що трапилося? — тихо спитав Мінхо, водночас роблячи обережні кроки у бік хлопця. – Чому ти плачеш?

Хан замовк, злякавшись, що хтось побачить його в такому стані. Він прибрав руки від обличчя, спочатку витерши сльози, потім подивився на лікаря. Не сказав ні слова, тільки постукав рукою поряд із собою. Цей заклик не відразу був зрозумілий, Мінхо тільки зробив ще кілька кроків уперед.

— Ти хочеш, щоб я сів поруч? — невпевнено запитав він.

Джисон кивнув. За мить він уже сидів поруч, за кілька сантиметрів від Хана.

— Джисон, чому ти плакав?

Замість відповіді, він нахилився і обійняв його. У цей момент Мінхо завмер, не дозволяючи собі ні поворухнутися, ні навіть моргнути. «Що? Що він робить?»

— Я просто хочу когось обійняти. Наприклад, тебе. Ти не проти?

— Не проти. — Хо дозволив собі ці обійми, наче це було найціннішим в останній час. Але насправді це було саме так. Він хотів стати йому другом, але не думав, що вже сьогодні обійматиме його. «Це як сон. Сон наяву». Хан здавався таким маленьким в обіймах Мінхо. У них не було великої різниці в зрості, але через те, що Джисон занадто схуд, ця різниця була помітніша.

— Джисон, ти не проти, якщо я спитаю, що трапилося?

— Ти точно хочеш слухати це зараз? Адже це не сеанс.

— Я питаю не як психотерапевт. А як небайдужа людина.

Тиша.

— Я так втомився від болю, який чую та відчуваю, Мінхо. Я втомився бути один, як горобець під дощем. Я втомився від нестерпного почуття провини. Воно схоже на уламки скла в мозку. Я втомився, що стільки разів хотів допомогти батькові й не зміг. Я втомився від темряви. Але найбільше від болю. Її дуже багато. Якби я міг сам з усім покінчити, але це навіть у мене не виходить.

— Джисон, що означає покінчити з усім? Чи не думав ти про самогубство? Це ж неправда?

Хлопець мовчки дивився вперед. У цей момент він зрозумів, що поспішив з таким одкровенням. І ні, справа не в тому, що про це дізнався Мінхо — людина, якій він довірився вперше за довгий час, а в тому, що йому важко згадувати відчуття того самого дня. Дня, коли він більше не міг стерпіти біль — фізичний після опіків і душевний після смерті останньої близької людини. Джисон вважав, що існує саме такий специфічний вид болю, від якого немає порятунку, лише втома, вічна втома. Згодом цей біль ніби загуснув і затвердів. Перетворився на твердий камінь. Джисонові навіть здавалося, що він міг намацати його у себе під шкірою.

Після смерті батька у голові хлопця зіткнулися два світи — минулий та нинішній. Минулий, який хоч і був складним і непередбачуваним, але не самотнім. Самотній нинішній світ змушував Джисона гірко плакати щоночі, коли всі спали, а він не міг. Не міг заплющувати очі і зануритися в темряву. У цій темряві він взагалі не почував себе захищеним. Тому болезаспокійливі стали його тимчасовим порятунком. Коли біль розрісся до свого можливого, як йому здавалося, максимуму в тілі, він вирішив покінчити з цим, раз і назавжди.

— Скажи, Мінхо… Ти вважаєш мене слабким? — тремтячим голосом запитав Джисон.

— Ні, я… — не встиг додати, як Джисон ставить ще одне запитання.

— А дурним?

— Ні, ні, і ще раз ні. Послухай мене зараз, будь ласка. Ти ні в чому не винен. Зрозумій, що біль є невіднятною частиною життя. Людині судилося страждати та рухатися далі після всього. Хай там як, потрібно повністю і беззастережно прийняти себе. Так, ти робив помилки й, будь впевнений, продовжиш їх робити. Але ж ти людина, а не робот. Нормально помилятися, нормально відчувати біль. Чуєш?

Сльози, які з середини розмови намагався стримувати Джисон, потекли його щоками. Ледве знаходячи сили, він сказав:

— Мені так не вистачало таких розмов та простої підтримки. Я так вдячний тобі, правда. — Він незграбно намагався витерти сльози, але робив лише гірше. Рукав його куртки став наскрізь мокрим. Мінхо вже не міг дивитись на все це, він підсів ще ближче до Сонні й вже сам обійняв його. Спочатку тільки за плечі, але потім пригорнув до себе, притиснувши до грудей. Плач Хана поступово вгамовувався, він перестав тремтіти, лише тихо сопів у шию Мінхо, від чого в останнього з’явилися мурашки.

— В обіймах тепло і затишно, – посміхнувся Хо, гладячи Джисона по спині.

— І безпечно.

— Точно. Але із такою кількістю сліз можна затопити пацієнтів знизу. Вони прийшли лікуватися, а не топитися.

— Мінхо. Ти завжди такий жартівник? — Джисон легенько вдарив його по плечу.

— Ні, тільки кожного понеділка. А сьогодні якраз понеділок. — дзвінкий сміх заповнив невелику палату, що змусило Хана здригнутися, але не від страху, а від подиву. Як давно він не чув такого щирого сміху.

Вони просиділи так, поки Джисон не заспокоївся. Здавалося, що ці невидимі стіни, які з початку їхнього знайомства збудував Джисон, взагалі не існували. Вони посміхалися один одному так щиро, як діти, які отримали на свято бажаний подарунок. А, може, й справді так: вони стали подарунком один для одного цієї зими, за кілька днів до Різдва.

— Мінхо, можна поставити питання? – Великі, ще трохи вологі очі Сона зосереджено дивилися на Мінхо.

— Ти вже поставив, — хмикнув він.

— Я серйозно.

— Звичайно, можеш, але якщо не дуже провокаційне. — Мінхо хитро посміхався, наче Чеширський кіт, що веселив Сонні.

— Ми можемо стати друзями? — Хан стиснув кулаки від хвилювання, що не залишилося непоміченим.

— Сонні, я… Я із задоволенням стану твоїм другом. Хочу підтримувати тебе. Насправді хочу. І найголовніше – допомогти тобі подолати діагноз. Разом простіше протистояти проблемам, я це точно знаю. А зараз пішли перекусимо, бо через такі розмови я зголоднів. – Мінхо взяв Джисона за руку, потягнув на перший поверх. Насправді він не хотів їсти, але бажання нагодувати такого худорлявого друга стало номер 1. А разом їсти набагато приємніше. Хіба ні?