розділ перший: про сором у автобусі та улюблену кав’ярню

Холодно. Хосоку дуже, дуже холодно. Він кутає руки в рукава пуховика і, туго зв’язавши шарф навколо шиї, він чекає свій автобус. Навколо сніг, здавалося б, має бути романтика, але замість гарного і пухнастого, сніг брудний, в перемішку з багном. На телефон приходить повідомлення, та читати його не має бажання: занадто холодно. Потрібний автобус уже з’являється на горизонті. Нарешті. Взявши сумку, Хосок попрямував до нього. Там було не тепліше, але не на вулиці, і це вже радує. Задумавшись про щось своє Чон хватає поручень, але промахується, і, послизнувшись, падає на підлогу. Нормально жити – це не про нього. У нього що не день, – то пригода. Якось, коли він був у селі своєї бабці він їхав на велосипеді і підвозив на рамі знайому дівчину, з якою вони дружать з раннього дитинства, але і тут без пригод не обійшлося: їм на дорогу вибігло теля, яке саме, бідненьке, злякалося і, звичайно, вони всі в трьох уже через три секунди отримали далеко не лагідний цілунок із землею. От як і зараз, навіть впасти нормально не може, ще й за собою якогось хлопця потягнув. Соромно. перед самим собою. Перед всим автобусом. А перед цим хлопцем найбільше. Він хутко підіймається, подає руку незнайомцеві, щоб він також підвівся, на що той просто кидає незацікавлений погляд, підтримуючись за сидіння автобуса самостійно стає на ноги.

– Перепрошую, – сором’язливо намагається виправити ситуацію Чон.

– Хуйошую, – чується у відповідь.

Тепер ще більше соромно.

– Чи можу я якось… – не вмовкає винуватець події.

– Не можеш, – цьому парубку зараз точно не люб’язності Чона.

Автобус рушив.

– А все таки, можливо, я…

– Та ти задовбав, хіба не можеш спокійно їхати куди тобі треба?! – схоже, у нього почали здавати нерви…

Хосок подумав, що краще не чіплятися до нього, тому продовжив спокійно собі їхати. Все йшло доволі добре, до того моменту, коли автобус різко не загальмував. Чона, який знову літав десь у своїх думках, різко нахилило в перед, і він зробив один крок, щоб була опора, і він знову не упав. але не будемо забувати, що це Хосок і у нього нічого не буває по-людськи, тому він оступився, і наступив на ногу одному з пасажирів. З його рота моментом вилетіло, здається мільйони вибачень. Піднявши погляд, йому стало в рази соромніше. Це був той самий хлопець, на якого Чон упав хвилинами раніше. І уже через хвилину весь автобіс слухає потік найрізноманітнішої нецензурної лексики в сторону Хосока. Ще через секунду той самий Хосок заливається червоною фарбою…

Коли автобус уже наближався до наступної зупинки, Чон помітив, що той незнайомець збирається виходити, і все б то нічого, але от на цій зупинці виходить і Хосок. На привелике щастя хлопця вони з незнайомцем розходяться в різні сторони, а Хосок прямує на роботу до кав’ярні друга.

Двері кав’ярні відчиняються і вже через секунду Чон стоїть на її порозі, проходить за прилавок, там, у невеличкій кімнаті поруч залишає верхній одяг, одягає поверх світлої сорочки та кремових брюк фартух, коричневого кольору, прикріплює бейджик зі своїм ім’ям та, готовий приступати до роботи.

– Привіт усім! – бадьоро вітається адмініміністратор кав’ярні.

– Ага… – сухо відповідає Хосок.

– Твоя пика прямо зараз нагадує мені дупу мурашки.

– Що..?

– Така ж сама кисла. Щось сталося?

– Звідки ти знаєш яка на смак дупа мурашки? – навіщось запитує Чон.

– Довга історія… Так у тебе все добре?

– Довга історія.

Сокджин пожимає плечами, і так само як і Хосок, продовжує готуватись до роботи.

– Джисон звільнився, – згадує адмін.

– А я говорила, що така білоручка як він у нас довго не протримається! – встряє в розмову молода прибиральниця Черьон. Вона також була приятелькою Хо. Підробляла тут у вільний від універу час.

– “Ви що, йобнульсь? А якщо у мене буде алергія на цей миючий засіб?! Моя ніжна шкіра не витримає цих хімікалій!”, – з насмішкою передразнює колишнього працівника Хосок, – чорт, тепер знову за двох працювати доведеться, – роздратовано додає він.

– Не переймався, Хобі, – так його називали друзі, – новий працівник уже знайшовся. Він скоро має прийти, розкажеш йому тут все. Його, здається, Юнгі звати.

Хосок киває, і приймається протирати поверхню стола ганчіркою.

Сокджин вмикає на фон спокійну музику, із пекарні неподалік приносять свіжу випічку, яка в момент заповнює своїм ароматом все приміщення: амосферно так…

Ідилія псуєттся в один прекрасний момент: двері кав’ярні відчиняються і разом із грудневим холодом в приміщення проходить хлопець. І все було б добре, от тільки це був той самий хлопець, перед яким Хосок осоромився ще в автобусі. В цей момент Чон просто хоче провалилися під землю. Так, ситуація дурненька, ба навіть кумедна, але не для Хосока, який ну дуже себе накручує.

Незнайомець проходить прямо до баристи, і Чон впевнений, що зараз він буде робити замовлення, але як же він помиляється.

– Доброго ранку, – “Хах, а в автобусі ти таким ввічливим не був” – думає Хосок, – нещодавно мене прийняли до вас на роботу, чи можу я поговорити з адміністратором?

– Т… так..? Зараз. – Хосоку треба зібратися з думками, – Сокджин! Сокджин, тебе кличуть…

– Щось сталося? – на ходу перепитує Кім, – о, ти вже прийшов? Хосок не був таким пунктуальним у свій перший робочий день, – Сокджин, здається, ніколи не перестане приколюватися на Хосоком, який у перший робочий день, окрім того, що спізнився прийшов у піжамі з кроликами, – ходімо за мною, я видам тобі все необхідне.

Хосоку потрібне перезавантаження.