рубці та родимки

Сонце Аркоболено отруйне. Воно не лікує, залишає потворні шрами по собі, ніби агресивний Ураган, що потребує виходу. Це Сонце ніколи не лікувало нікого, крім себе, і це було незаперечним фактом. Воно бореться відчайдушно з кожним, хто до нього наближається, ніби Хмара – перекриває власне «Я» важким металевим муром, через яке не дано пробитися нікому. Сонце у веселки загадкове, як туманні ілюзії: здається, що ти знаєш про нього все, кожну рису цього полум’я, кожне рух, його поведінку та звички, але воно обпалює знову і знову, не лащиться, не дарує легке тепло, як треба. Яскраве токсичне Сонце Аркобалено схоже на нескінченну пустелю, що задушує повітря без жодної частки вологи, в якому ти вмираєш від спеки і спраги ще до моменту, як твої рани затягуються. Вони не гояться, але на їхньому місці залишаються великі огидні рубці, куди більше, ніж було завдано шкоди на тіло до цього. Воно пахне пилом і піском, розпеченим до краю, що залишає опіки по всій слизовій оболонці, якщо вдихнути трохи глибше. Обпалює терпким гірким запахом червоного чаю та полину легені та роз’їдає все всередині, що було живо. Сонце Аркабалено отруйне – і це знає кожен у всьому чортовому світі. Принаймні, саме такі чутки ходять навколо першого у всьому кіллера Століття, на зразок Реборна. І він не те, щоб поспішає розвіяти ці голосіння до свого полум’я. Не те щоб усе з цього не було правдою.

На тілі Реборна немає жодного навіть найменшого шраму. Жодної родимки. Жодного лущення чи прищика. І точно немає родимих ​​плям. Його шкіра смаглява від генетики, але ніколи не засмагала під пекучими променями сицилійського жаркого сонця. Він не хворів на жодне дитяче захворювання – Сонце вбиває віруси і бактерії на корені ще до моменту, як вони можуть проникнути в організм або – Діво Марія – почати плодитися всередині. Його кістки надто міцні, щоб зламатися, а суглоби досить гнучкі, щоб навіть у його віці – про яке, до речі, з самим чоловіком краще не говорити – залишатися у формі, яку він поставив ще зі вступу на дану долею йому шлях. Серце працює точно, як у абсолютно здорової людини. Навіть, скоріше, набагато краще. І мозок без сумнівів точно не страждає жодним із відхилень. Думає здорово і правильно перетравлює інформацію.

Але, ймовірно, Сонце Аркобалено – отруйне токсичне жарке знищуюче все на своєму шляху потворно-егоїстичне пустельне сонце – дало деякі збої. Реборн дивиться на огидно величезний, навіть надприродно якось на на тілі двадцятирічного хлопця виглядаючий, шрам на всю спину, від верхівки лопаток і до попереку. І йому хочеться підійти, прихилитися, провести рукою вздовж так іронічно схрещених рубців у вигляді римської «Х», просто заспокоїти, просто наситити полумьям, загоючим, ніжно. Просто позбавити. Тсунайоші не дивиться на нього. Навряд чи він взагалі знає, що вчитель за ним спостерігає, але Реборн просто не може відвести свого погляду з чужої підтягнутої за довгі роки посилених треніровок і битв спини, а зі своїх грудей не може прибрати ниюче нове для нього почуття, яке огидно палить десь-то на верхівці серця, опускаючись осадом на дно шлунка. Йому не подобається ця незвіданість. Йому взагалі не подобається відчувати щось нове, природу якого він не знає. А полум’я, що копиться і підбивається у кінчиках пальців рук, так і тягнеться до молодих Небес, так ніжно шепоче про те, щоб загоїти кожну, не тільки тілесну, а й ментальну рану підлітка, що кіллер навіть жахається власному бажанню в якийсь момент трохи двері до чужої кімнати. Савада повертається на ледве чутний скрип, коли інтуїція в голові починає бісувати, а десь у районі шийних хребців неймовірно палить, ніби його ось-ось наскрізь пронизує розпечене у вогні тавро. У дверному отворі нікого немає, але двері відчинені майже навстіж. І Реборн натикається на сходи на перший поверх на Нагі, що несміливо-щасливо посміхається, і не менш привітно – але більш дивно це бачити саме від цієї людини- ледь усміхненого одними очима і кінчиками губ Кьою. Руки сверблять дістати пістолет з кобури на поясі і всадити по парі куль у їхні голови. Але Леон приємно незрозуміло майже муркоче, немов якийсь кіт, на його плечі, і колишній Аркобалено просто проходить повз пари, прикриваючи очі під своїм фетровим капелюхом. Настрій зіпсувався до кінця дня майже на корені. А Сонце неприємно ріже в грудях свого господаря, залишаючи перші шрами в житті Реборна прямо на його серці. Реборн думає, що це просто м’яке почуття, яке роз’їдає його зсередини. Сідає в машину і набирає номер, чуючи не менш дратівливий голос на тому кінці зв’язку.

Колонелло називає це прив’язаністю. Сонце Аркобалено ніколи ні до кого не прив’язувалося – це ще один незаперечний усім відомий факт. Навіть Луче, шалено улюблена і палаюча його перші Небеса, не змогли прив’язати до себе і частку непокірливого і примхливого полум’я. Не дивлячись на все пройдене, німу повага і захоплення молодою жінкою, в пам’яті всіх вона такою і залишилася, але Сонце ніколи не тяглося до неї, ховалося всередині, купичилося, наче якесь наїжачине щеня, не відчувало і грама тих почуттів, які живило тіло. Серце. Мозок. Сонце Аркобалено не змогло прив’язатись до першого Неба. Не змогло і до другого – навіть якщо й Арія була точною копією своєї матері; мозок відповідав на кожну її посмішку, кожне прохання, кожен подих; серце пропускало удари поруч із нею; але полум’я відкрито відкидало дівчину, воно щулилося від дотику небесного, гарчало, клацало уявними зубами, супилося і шипіло. До Юні прив’язатися теж вдалося тільки головою – полум’я не приймало її до самої смерті в майбутньому і при появі в теперішньому дитини, що приємно обіймає молодого боса Джессо за шию, так яскраво посміхається свого до доброго і прекрасного дядечка. Після зняття прокляття щось змінилося. Щось, чого не могло контролювати тіло, що відкидав мозок, що не сприймало серце. Але полум’я ніби збожеволіло. Тому Реборн приривісто усміхається на вже трохи захмеленого друга, який за період копання напарника сомого у собі перекочував до теми того, наскільки дивовижне кохання у житті, і наскільки він любить свою дружину. Не те, щоб Реборну це було дуже цікаво, але залишати у барі людину, за яку тобі можуть відкрутити голову – таке собі бажання. Тому він просить налити йому ще.

Лар каже, що це почуття обов’язку. Реборн ніколи не був боржником. Він просто ненавидить почуття несплаченості та думок, що сидять на одному місці. Він намагається завжди віддавати все під час або просто уникати ситуацій, де можна опинитися в боржниках. Особливо, якщо борги в тіньовому світі. Світ мафії – це те, де твій невеличкий боржок може перетворитися на довічний ланцюг на тобі, за який раз потягнуть на іншому кінці, і більше ніколи не відпустять, поки ти не впадеш холодним від нестачі кисню зі здавленою шиєю. Або від кулі в голову, що вирогідніше. З різних причин. Реборн звик, що у боржниках зазвичай сидять у нього. Він міг скласти список людей, які були йому так чи інакше зобов’язані: грошима, справами, власною смертю. І цього списку вистачило б на дві чи три книги. І це були б лише прізвища всередині Італії. Реборн вільний кіллер, він ніколи не обмежується країною, знає декілька мов: англійська, французька, японська та корейська, звісно ж, й італійська. Але приємна спека в рідних краях, звичайно ж, була б кращою щодо власних цілей. Він знову повертається в думках до рідного Палермо, легкого літнього вітру із запахом солі та пилу з вузьких вулиць. До кафешок і невеликих бутіків зі скляним великими вікнами. До невисоких житлових будинків. І якимось чином через пару миттєвостей знову у свідомості спливають білі шрами на чужій спині, прохолодний навіть в спекотне літо величезну будівлю. І рудий погляд надто широких для японця очей. Реборн вже не слухає, що там йому розповідає Лар Мілч, намагаючись заспокоїти власне «Я», яке розразилося всередині в огиді до ситуації. Поки жінка намагається привести до ладу свого чоловіка, якого Реборн тягнув на собі майже три квартали.

Єдина причина, через яку Вайпер все ще не викинув через вікно резиденції штабу Варія свої нажитки або не витратив їх насухо – це його швидкоплинне «У мене десь таке ж почуття» та зморщені ніс і верхня губа на вигляд заячої, як у Бермуди, у невимовних внутрішніх відчуттях. Він говорить про те, що ненавидить накопичення зобов’язань перед кимось – у цьому, очевидно, Сонце та Туман Аркобалено сходилися бездоганно. Мабуть, лише у цьому. Реборн розуміє, що почуття варійського офіцера не ті ж, що відчуває він, коли ілюзіоніст у подиві на розповідь про поведінку полум’я навіть не помічає, як з його маківки повільно сповз капюшон, відкриваючи ісиньо-чорняве волосся і забавне татуювання під не менш забавно росплющеними очима, що нагадували зараз те, що краще мовчати про те, що з тобою коється, поряд зі своєю Сім’єю. Подумки проскакує, що він ще про це пошкодує. Через годину Скалл пхикає від його спроби відірвати незліченний пірсинг на його обличчі – зокрема, спроба була проведена на септумі колишнього каскадера – від того, що спробував розговорити свого старшого на тему нових почуттів, а Фонг, що спокійно попиває каву – чаю тут, авже ж, було б замало, з такими новинами – на кріслі легко розтягується у своїй вражаюче спокійній усмішці.

– Сонце Аркобалено ніколи нікого не лікує, крім себе, – хмикає Верде, коли Реборн застає початок розмови з Колонелло. Він не знає, навіщо взагалі прийшов, але повертатися із завданням раніше, ніж планувалося хотілося ще менше, ніж слухати плітки про самого себе, сидячи прямо навпроти двох сторін обговорення. ДЯкую, Капітане, – думає про себе кіллер. Вчений, як завжди, навіть не піднімає очі з якихось нових чергових схем і креслень на свого співрозмовника, але продовжує розмову як ні в чому не бувало. Навіть коли у пориві суперечки англієць знову тягнеться до своєї гвинтівки, що вештається на ремені під рукою. Вони це вже проходили, нічого не сталося. – Може, це кохання.

І Реборну хочеться заволати. Він гарчить щось про це собі під ніс, осипаючи цих ідіотів добрим матом на своєму рідному діалекті та підривається з місця на комп’ютерному креслі. На це новий Да Вінчі століття просто знизує плечима, щось повідомляє про гормони та хімію мозку, яке може впливати на полум’я, ледь ткнувшись силуэту кіллера поглядом, коли роздратований до краю Аркобалено Сонця покидає лабораторію під гучний тупий звук підборів власних туфель.

Цілковитий абсурд, – думається йому. Як можна закохатись у нікчемного, ні на що не придатного, щуплого та інфантильного придурковатого ще учора підлітка, на кшталт Савади? Навіть звучить дуже шалено мерзотно, – він якось гидливо морщиться, прикриваючи вираз обличчя в тіні капелюха на його голові, щоб ніхто з прислуги не помітив зайвих, надто особистих і рідкісних емоцій на обличчі найманця та жовтих полихів у чорних очах. Чому він взагалі думає у цьому напрямку саме про Саваду…

Реборн скидає пом’яту мокру сорочку прямо на диван вже у своїй квартирі, навіть не дбаючи про порядок, і шукає стару розтягнуту футболку та домашні штани, щоб спокійно сходити в душ і скинути всю ту накопичену за кілька днів, проведених зі снайпером на завданні, що б’ється у голові втома і марення. Зазвичай рівно і зі смаком прикладене волосся було буквально в цілковитому хаосі, але кіллер зараз на це трохи менше, ніж повністю начхати. Він дивиться на рану на плечі від кулі, що зачепила його, яку він ледь не впіймав під час перестрілки абсолютно невимовно безглуздо, як йому здається. І все ще не може зрозуміти причини того, чому вона ще не затягнулася. Ймовірно, це було вперше на його житті, коли полум’я, відвернувши морду від нього, відмовляється слухатися. Навіть Леон, що витратив залишки колись ще накопиченого в ньому Сонця, лежить повністю замотаний, майже бліде, зверху на дзеркальній шафі у ванній чекаючи свого господаря. Дзвінок телефону лунає по квартирі надто несподівано, щоб навіть ящірка не підняла втомленої своєї голови і не повернулася на звук. Реборн думає, що, хто б там не дзвонив, готовий відірвати голову буквально прослухавши кілька слів, щоб виїхати і вбити на місці. Несподівано, але всередині починає легко тремтіти, коли Реборн виходить з ванної кімнати, щоб відключити дзвінок. Чи не відключити.

– Знаю, що ти тільки повернувся, але Колонелло заніс звітності, і сказав, що ти був поранений, я вирішив переконатися, що все гаразд, – почулося на тому кінці, коли чоловік зморщився від легкого болю, що поколювання полум’я проходить по плечі. Він ще не встиг обробити рану, яка за фактом і не була такою вже страшною для колишнього Аркобалено. Але запобіжні заходи ніколи не завадять.

– Тобі так пощастило, Нікчемність, що я не спав. Інакше було б прикро, що Вонгола втратила такого боса, що подає надії, – майже прогарчав у мікрофон Реборн, прикусуючи щоку зсередини через посилення почуття печіння на плечі. Це точно було не нормальним. Сонце всередині нього ніби божеволіло всі ті жалюгідні дві хвилини, які вони говорили з хлопцем, але зробити з цим кіллер все ще нічого не може. Не контролювати. Не вгамувати. – Сподіваюся, тобі вистачить того звіту, що передав цей ідіот. Тому що дня два я відсипатимуся, і не з’явлюся в резеденції раніше за п’ятницю.

– Так звичайно. Просто… Просто вирішив заспокоїти себе, що ти гаразд. Добре, не заважатиму, – чоловік тільки відкрив рота, щоб виразити про невпевненість у здригнувшімся голосі хлопця і про його невіру в такого крутого найманця, на зразок Реборна, як його перервали недоречно гучні гудки по той бік дзвінка. Роздратування в голові почало накопичуватися з новою силою, збільшуючись у геометричній прогресії і не йдучи ні на грам. І все ж, варто обробити щось, що нагадує поранення. Незагойне поранення, чорт би його забрав. Тим більше, це варто було зробити хоча б заради того, щоб припинити цей ниючий біль, який тільки надавав сили його поганому настрою.
Але варто було повернутись до дзеркала, як Реборн помічає… Точніше, не помічає жодного сліду від рани. Думки, що заповнили голову, настільки його відвернули, що він навіть і не помітив, як ті неприємні відчуття хвилиною раніше зникли, а рухати плечем стало набагато легше і швидше. Він знову і знову намагається щось розгледіти на зовсім чистій, навіть не шрамованій, шкірі, розтираючи її пальцями майже до почервоніння, але не може знайти і сліду від наслідків його неуважності. Леон обережно торкається передніми лапами його руки, яка зачиняє дверцята з дзеркалом на шафі з аптечкою, коли Реборн ставить її назад, і, ймовірно, відчувши, що йому більше нічого не заважає, швидко заліз по ній на чужу мокру, все ще знайомо-дурно скуйовджену копицю волосся. Що це в біса коїться, взагалі?

Колонелло не каже ні слова, коли вони на пару з Лар з’являються через тиждень на його квартиру, щоб витягнути його з замозаточення в чотирьох стінах. Нічого не каже, але наполегливо намагається притримати його голову і волосся, щоб його друг з головою не занурився в унітаз, поки пристрасно вирває з себе залишки його першого за сім днів обіду. Що там уже говорити про вечерю чи сніданок. Усвідомлює, наскільки було безглуздим зауваження, зроблене ним з порога про те, що Сонце досить сильно охляло всього за якийсь поганий тиждень. Звичайно ж, удар локтем у бік від тактовнішої нареченої привів його голову в стерпний порядок за етикетом «розмови зі старими друзями», але повністю усвідомити всю іронію поміченого ним факту вдалося лише через годину. На перший погляд, темні мішки під очима Реборна, як і втомлений каламутний погляд, вигляд пом’ятого цуценя – зовсім не пов’язувалися зі звичним видом кіллера в їхніх очах. Ось тільки подиви один і другий Дощ стримували по-різному. Колонелло виявляв усі емоції дуже завзято. Колишній Аркобалено Сонця не з’їв і половини з того, що їм вдалося приготувати для нього з наявних – швидше навіть, залишків– продуктів у холодильнику, коли організм вирішив, що це зовсім не те, що Ребрну було потрібним у цей момент, прийнявши це за вагому причину повернути все назад у напівперетравленому вигляді. Недовгими роздумами прийшли до думки, що Реборн у будинку звичної, у тому розумінні, аптечки явно нічого очікувати. Вже бінти, вата та мінімальна кількість антисептика навряд чи допоможе із виснаженням. Лар спустилася в аптеку неподалік, залишаючи недолугого нареченого простежити, щоб їхній спільний друг не зробив собі гіршого.

– Виглядаєш справді херово, друже, – поплескав Реборна по спині чоловік, другою рукою обережно підтримуючи трохи відросле темне волосся Сонця. Була ситуація хоч на кілька дюймів інший, мабуть, снайпер навіть вважав би її кумедною. Але дивлячись на змарнілий, неприродно блідий і не менш злий, ніж зазвичай, вираз обличчя, думати про те, що могло бути так чи інакше хотілося найменше. Реборн на мить піднімає голову, коли хоче щось заперечити у відповідь не тільки одним поглядом, але новий порив буквально вибиває з нього всі слова, не дозволяючи вимовити жодного. Більше не було чого віддавати, крім власних нутрощів. І, мабуть, це має тішити… Але щось мало виходить майже з кровью. – Так, спокійно, я допоможу, – Колонелло підскакує мало не миттю, підхоплюючи під плече друга, коли той намагається стати рівно на ноги, майже падаючи назад. Виявляється, дійти навіть умивальника буквально на півкроці від них з майже безсилим Сонцем на плечах – досить складне завдання. Особливо якщо тобі в плече намагаються образливо щось кидати, від безсилля майже не вимовляючи слів та ще й на незрозумілому діалекті. Проживши так довго в Італії, Колонелло все ще не завжди розуміє. І іноді це навіть приносить приємні плоди незнання. Мало кому хочеться знати, якими прокльонами закидали тебе на незрозумілому тобі шипінні.

– Якщо ви комусь про це розповісте, то не встигнете лапнути очима – куля буде між них у кожного. Як у казках, помрете в один день, – роздратовано кидає Реборн, коли Лар виставляє на столі поспіль кілька упаковок з різноманітними вітамінами, добавками і деякими ліками, розповідаючи, як і що з чим потрібно приймати, закидуючи до холодильника деякі продукти й готову їжу. Вони зовсім не зяться на подібні висловлювання – справа звички. Просто закочують очі практично одночасно. Реборну здається, що така ситуація виглядає дещо сюрреалістичною, щоб бути насправді.

– Перший і останній раз, чортове дідько, – шипить на вченого чоловік, варто йому тільки ногою ступити за поріг лабораторії. Реборн терпіти не може атмосферу в цьому місці, щулиться як кіт, якого опустили в повну воду ванну. Звичайно, під суворим наглядом праворуч від нього двох блакитних очей. Реборн незвично-звичайно одягнений, що впадає в око швидше, ніж те, що Верде взагалі кажуть, що від нього хочуть тут і само зараз. На вулиці плюсова температура майже перевалює за позначку в тридцять градусів, але Аркобалено Сонця одягнений так, ніби за вікном пізня осінь: тепла худорлява, джинсівка зверху, джинси та кросівки. Від одного погляду на нього, а після швидкоплинного на Колонелло, одягненого в легку бавовняну футболку, яка від спеки місцями прилипла до його спітнілого тіла, і бриджі з легшими кросівками на ногах – Верде навіть відчуває, як у приміщенні повітря наче набирає густину, не дивлячись на працюючі кондиціонери, майже фізично. Реборн виглядає так, ніби не спав кілька днів, ледве йде, стояти сил теж не так багато, тому він завалюється на перше найближче крісло. Ще з хвилину стоїть тиша, і Дощ, і Гроза, здається, помічають, що кіллер ось-ось засне прямо тут. Як він хреститься від кліматичних умов, що змінилися до мінусу – Сонце ніколи нормально не переносив лютяну погоду або холод, в принципі, але враховуючи його стан зараз, Верде думає, що ці умови для нього подібні до Північного полюса, – здається, що пропала смаглявість, а по всіх відкритих ділянках тіла краплями розходяться синювато-білі плями як від переохолодження. Вчений хмурить брови тільки сильніше – вже навіть не від того, що в його лабораторію без запрошення увірвалися і порушили довгоочікувану приємну атмосферу, а від виду Реборна. Так, тут точно щось зовсім не те.

– Цікаво…

– Що “цікаво”, кора! Ти можеш говорити? Я думки не читаю, чи знаєш, як і Реборн, кора! – з’ївся Коленелло, поки Верде, щось бурмоче собі під ніс, як розглядав сцинтиграфічний знімок і деякі кардіограми. Все було більш ніж у нормі, за звичайними, цивільними показниками. Наскільки йому пам’яталося, Реборн ніколи не був простою людиною. Його полум’я вражало своєю силою, потужністю, радіусом поразки та, звичайно ж, недоторканністю, швидкістю. Ніхто не був таким цікавим продуктом для вивчення, як цей кіллер, особливо для такого вченого, як Верде. Але зараз, дивлячись на ледь перебираючого пальцями зав’язки на товстовці колегу, в голові билася лише думка про те, що тут не так багато ідей.

– Дивись сюди, ідіот. І може, зможеш навіть думки прочитати, – чоловік затуляє очі на чергове обурення з боку снайпера. Впускати в свій особистий простір, на прикладі цієї лабораторії – тим більше, що проникнення сюди, по суті, було спонтанним і вибиває з колії – він не був готовий сьогодні ні на кого, принаймні, на такий тривалий час. Але цей інцидент пробудив у ньому давно сплячий інтерес до чогось незвіданого і непоправного. Хоча поведінка обох хлопців навпаки напружувала і вводила до тями, майже благає покинути цю витівку. Верде не знає жодної молитви, тому навряд чи він їх почує. – Нагромадження полум’я в органах і судинах занадто мало, воно ніби гасне, – і наткнувшись на два пари очей, що не розуміють погляду, він лише важко зітхнув, відкладаючи знімки на стіл. Як важко жити у світі з не такими освідченими людьми. – Якщо ти підпалюєш сірник, то рано чи пізно вона догорить, чи то через кінець дерев’яної палички чи через повітря. Факт того, що Реборн зараз подібний до сірника приблизно трохи вище ста відсотків, – і знову побачивши хлопців перед собою, що миттю переглядаються, які навіть у такій простій формі навряд чи щось зрозуміли – Реборн ледь повертав голову на відміну від Колонелло, який мотав нею, ніби вона у нього на лялькових шарнірах тримається, – Верде потер перенісся пальцями, заплющивши очі. – Боже… Думаю, йому просто потрібне підживлення полум’ям. Як запалювати свічку сірником. Окей цей білобрисий нічого не розуміє, але невже полум’я перестало працювати і мозок вирішив теж відмовити, Реборне? Ти мене розчаровуєш.

Чоловік гидливо кривиться на глузливий погляд вченого, але нічого не говорить у виправдання. Його мозок справді, ніби плаває в якомусь тумані, навіть очі якісь замилені, дай щоб щось бачить. І це ніяк не давало йому впевненості у своїх діях. Верде завжди був тією ще сукою, і зараз сподіватися на його зацікавленість у покращенні здоров’я Сонця коштувало в останню чергу. Він учений: придивляється, виявляє потрібні дані, вивчає. Піти частиною якогось експерименту цієї людини – була одна з найогидніших перспектив. Але зустрічаючи очима мечний щенячий погляд Колонелло, чи здивованого таким поворотом, чи розгубленого від відповіді Верде – Реборну ніколи не потрібна була підживлення, він – Сонце, егоїстичне, величезне, і має задатки прибільшення почуття власної важливості, – кіллер навіть видихає, розуміючи, що сам був би не проти зрозуміти, що робити в цій ситуації. Одна справа, коли хтось намагається дати тобі вказівки, ніби лікар, який виписує рецепт, інша – коли ти знаєш, що тобі потрібно, але не збираєшся до цього вдаватися. Через гордість чи ще чорти зрозумій чого.

– Може, все ж таки…

Хлопець замовкає перш, ніж від друга, що повернувся до нього, з жахливо роздратованим виразом обличчя прозвучить чергове «Ні» або «Захлибнись». Минув місяць із тієї розмови з Верде, а нічого так і не змінилося. Чоловік навідріз відмовляється від будь-якої допомоги, або грубо посилаючи на всі чотири дороги, або відключаючи вхідні дзвінки на телефоні. В основному, перший варіант отримував сам Колонелло і Діно, що іноді заходить, і невідомим боком дізнався про проблему колишнього вчителя. Реборн підозрює, як саме був цей «якось», тому що, що у Скалла, що у Верде язик без кісток, якщо це не стосується саме них чи їхніх особистих справ. Сонце думає про те, як приємно було б пустити цих двох на корм рибам чи перегній, десь у глибині шотландських лісів. Але присутність Діно трохи допомагає, і він нічого більше не каже. Принаймні, Сонце за старою дружбою сприймає це Небо. Хоч і вороче ніс, через «не хочу». Чоловік виглядає більш живим, принаймні зникла така сильна блідість шкіри і мішки під очима майже зійшли нанівець. Тим не менш, дика втома всього організму, рідко, але легкі запаморочення теж грають роль у вічному гнівному настрої найманця. Цей стан розбиває, дратує, виводить настільки, що зірватися хотілося мало не на кожному перехожому. Краєм стала куля в його нозі на одному із завдань.

– Ти підхопив тридцять три нещастя, чи що? Боже, я не розумію, слово честі! – Якби руки Лар не були зайняті, вона б точно скинула їх до стелі, показово продовжуючи злитися на друга. Але поки вона перев’язувала рани, з якої парою хвилин до того вона ж витягла кулю, тільки й була взмозі кидати розлючені погляди знизу вгору на все ще продовжующуго щюритися від вже не такої гострого та інтенсивного, але тривалого відчуття, що коле, було зовсім не як відпочинок на далекому вирії у законну відпустку. Жінка в помсту лише повніше смикнула за бинти, на що отримала добірний мат від пораненого італійця і тисячу і один прокльон у свій бік. Але зате це викликало у неї непідробну урочисту мстиву усмішку, якою вона красувалася наступні півгодини, поки похмурий Реборн продовжував відсиджуватися за комп’ютерним кріслом у медичному пункті Спеціалізованого Відділення Вонголи, навіть не збираючись правити свій досить зім’ятий і, відверто, не на вихід костюм, у якому його ще кілька годин тому притяг Кйоя, з яким той був на одному завданні. Реборн думає, через скільки про інцидент дізнається Савада. Лар Мілч і Базіль роблять ставки на те, чи встигне кіллер із пораненням втекти раніше, ніж Десятий дістанеться їхнього штабу. Безумовно ні, – проноситься у них у головах, коли вони з вікна зітхають на припаркований Alfa Romeo Giulietta Савадою, що виходить з знайомого, що зупинився під будівлею. Реборн занадто голосно шипить, намагаючись піднятися на ноги і майже відразу падає назад на насиджене місце. Двері в приміщення відчиняються, ніби від удару ноги, коли в неї входять спокійними кроками.

– Мені потрібен звіт про те, що сталося. Саме зараз, – у кімнаті повисає тиша, що давить, ніби повітря згустилося і осідало в легенях. Кілька людей, що працюють з паперами на пунктах медичного персоналу, воліли в швидкому темпі ретуватися подалі від обстановки, Базіль затримався всього на пару хвилин довше, ніж інші співробітники. Лар так само стояла біля вікна, спершись попереком про надломлене з краю підвіконня, попиваючи каву, що давно залишила. Те, що відбувалося, було занадто їй цікавим ще з самого початку, того ж вона не проти поспостерігати за – дівчина сподівалася – розв’язуванням конфлікту.

– Буде завтра письмово на столі, не горлопань так, Савадо, – фиркнув Реборн, дивлячись само в руді чужі очі, що дивляться на сидячого його зверху вниз. Тсунайоші був злий. Боже, навіть не так, він абсолютно точно і безперечно лютував. Полум’я всередині вирує і намагається знайти вихід, щоб не розірвати тіло власного носія. Це було досить небезпечно, але кров так і била в мозок від думки про те, що йому передали. Він примчав майже відразу, варто було Хібарі повернутися одному, а не з напарником, згадати щось про неможливість роботи та поранення, і Саваді просто залишалося заспокоювати власні полум’я та почуття, поки він був за кермом.

– Зараз – це в усній формі, я чекаю, мій любий консільєрі.

Хлопець безумовно був у підвішеному стані, готовий ось-ось, уже за мить зірватися на крик прямо на свого колишнього репетитора. Реборн помітив це. Але його брови все одно мимоволі піднялися від подиву, коли в голосі Нео-Прімо так явно і неприховано сочилися строгість і атмосфера впливу, з якою він з легкістю може маніпулювати іншими лише зміною інтонації. Це і вражало, і не давало навіть рота розкрити, залишаючи чоловіка у німому обуренні перед колись учнем. Це було безглуздо, і він був точно впевнений, що чув, як від сміху в напівпорожню склянку кави фиркнула Лар. Він їй ще цей знущання пригадає.

– Ну, що ж, – Реборн намагається зручніше уміститися на комп’ютерному кріслі, явно показуючи своє відкрите обурення від того, що на нього так безсовісно і, певною мірою, чудово витріщаються, пропалюючи дірку в його черепі. – Слухай, якщо так хочеш. Були на завданні, у цього чорта була гарний захист, от і прорахувалися однією кулею, яка застрягла в моїй, бляха, нозі. Щасливий? Думаю, ти міг би почекати ще пару годин, і твій Хмарник написав чудовий звіт про виконану роботу, – чоловік низько сміється, зовсім нещиро, і піднімає, нарешті, погляд на Тсунайоші. Правлення сорочки, штанів, бінтів, що заважають під ними, відвертання до ліктів рукавів – що завгодно у цій – майже монолозі – розмові, аби не дивитися. І ось, він спостерігає, як очі, що буквально сяють полум’ям, ні на грам не згасли, а Лар Мілч стоїть позаду, за спиною боса і з піднятими бровами, наче запитує: «Ти з мене – і з нього також – знущаєшся зараз?» Реборн готовий відповісти їй практично так само, враховуючи, що паперова склянка вже точно порожня, але жінка не збирається йти. Навіть вигляд не намагається вдавати, що хоча б не підслуховує. Що за жахливий характер, – проноситься у думках кіллера.

– Справді? О’кей, не про завдання зараз. Мені сказали, що ти був у Верді пару або три тижні тому з приводу поганого самопочуття, – і тільки зараз дівчина закочує очі і – о Мадонна, Реборн готовий прямо зараз віддати в небо молитви про те, що гіперопіка з боку його друзів взяла перерву – йде до виходу з офісу. Говорити з Савадою йому, в принципі, зараз не приносило жодного задоволення. А якщо за ним ще й будуть спостерігати, ніби тримаючи будь-яке його слово і рух під прицілом автоматичної гвинтівки, то він й сам радий був випустити собі кулю у скроню, аби йому дали хвлинку спокою. Але він відразу згадує про іншу проблему. Яка вимагає роз’яснення та розмови. З якою треба поговорити. І ось до цього, як не дивно, Реборн виявився абсолютно не готовим.

– Ось тріпло, – випльовує чоловік на межі чутності. Але тиша та інтуїція – тричі будь вона проклята – дозволяє Тсуні розібрати слова. Реборн помічає, як почуття правильності у цьому, щоб піднести до своєї голові пістолет, знову приливає у його мозок.

– Чому так складно просто сказати про це? Гордість зламається?

– Ага, твоя, – він цикнув язиком, майже відразу відвертаючись після своїх слів. Так, сором – це останнє, що Реборн хотів би зараз відчивати. Але його мозок, як і його полум’я, вирішило, що саме час здати свої позиції.

У приміщенні повисла неприємна тиша, яка вже за хвилину – неймовірно довгу хвилину, треба визнати – розвіялася під до безглуздого гучним видихом з боку Савади. Хлопець обережно, ніби до дикого звіра, який був готовий, щоб напасти, але робив зовсім відчужений вигляд, щоб збити з пантелику жертву, простягнув руку до плеча чоловіка, ледве торкаючись полум’ям його Сонця через сорочку. І Реборн ніби відчув ту легкість, про яку плекав весь місяць, але як не намагався – отримати не вдавалося. Полум’я Кавалонне не давало належного ефекту, лише допомагаючи організму функціонувати на межі між функціональним зривом та достатньою життєдіяльністю. Але полум’я Тсунайоші було іншим, приємним, теплим, лагідним. Воно ніби проводило тонкими пальцями-вогниками по ньому брудному після тижневого пропадання Бог знає де, огладжує шию, обдаючи її ніжним теплом, не палить, шепоче, приємно і легко. Він навіть не помічає, як прикриває очі під чужим поглядом, що змінив рудий на ніжно-золотистий. Тсуна трохи посміхається, відчуваючи, як під його долонею тіло кіллера розслаблюється, як Сонце лине, просить більше, ближче. Він би радий не відмовляти. Завжди приємно бути бажаним. Особливо якщо це взаємно.

Наступного тижня Реборн хоче повіситись. Полум’я, яке, якби могло видавати хоч якісь звуки, не згадуючи вже про говрити, співало б оди від свого неперевершеного самопочуття. І це робить лише гірше. Чоловік почувається чудово, можливо, навіть набагато краще. Всі симптоми виснаження, які переслідували його весь попередній місяць, немов рукою зняло, здуло вітром, пилом збило з плеча суворого піджака. Але мозок шкребеться, нагадуючи про те, чому він відчував те, що було, і відчуває небачену ейфорію прямо зараз. Просто огидне почуття розбіжності не тільки внутрішнього і зовнішнього «Я», а повноцінне розщеплення внутрішніх особистостей на дві барикади: вимагає Небес, чужої уваги, чужого дотику, втіхи та спокою під теплим і приємним, як топлене молоко, полум’ям; а інше вимагає безпосереднього обмірковування дій, їх причин та наслідків, супутній плюсів та мінусів. І змішані внутрішня раціональність і хаос воєдино, створюють неприємну грудку, яка застрягла десь у великокаліберних судинах і не даючи кисню надходити в мозок. Оскільки він вже майже відключається, як здається Реборну, мабуть, той вже й розкладається.

– Ще один звук подібного характеру, і ти вилетиш як пляшковий корок з моєї квартири, – зло шипить Реборн, ставлячи на стіл дві чашки з кавою.

Швидкорозчинна – та ще погань, і він був би радий зараз вилити її в раковину, щоб не осоромити пам’ять про приємний смак напою. Але на інше його сил сьогодні точно не вистачить. Ні сил, ні терпіння. Тсунайоші майже відхитується від грубої заяви з боку Реборна, що різко пробив щільну тишу в кімнаті, але досить швидко реагуює – пальці перестають відбивати ритм, який сам він, до речі, навіть не помічав, короткими нігтями о край дерев’яної стільниці. Він одним кивком, ледве опускаючи голову, як робот у старих мультфільмах, дякує господарю будинку, і піднімає чашку ближче до обличчя, щоб відпити. Реборн все ще б’ється в почуттях у собі, що ні запах, ані вигляд, ні просто знання того, що це кава зі стіків, намагаючись зрозуміти, пити йому чи ні. Чашка поки залишається недоторканою.

– Якщо ти прийшов помовчати, то можеш валити звідси.

– Я прийшов поговорити, – видихає хлопець, стомлено прикриваючи очі і потираючи повіки пальцями. Так, розмова не задалася ще до їїпочатку.

– Ну, то кажи. А то поводишся як старшокласниця на побаченні, – закочує очі чоловік, все ж таки підсуваючи чашку ближче до себе.

– Ти якесь неправильне Сонце, – пирхає Савада і в ту ж секунду майже давиться кавою, дивуючись власного нахабства, зверненого до людини, якої, за суттю, повинен би побоюватися хоча б зі звички. Якось дивно, але така звичка відсутня. Причому геть-чисто.

– Нагадую, якщо щось не влаштовує – де двері, ти знаєш.

Реборн на нього не дивиться, і це виводить із себе, слово честі. Тсунайоші думає, що це якийсь окремий вид знущань, місленно перекваліфікований на повне ігнорування його, як суб’єкта, що перебуває в чужому особистому просторі. І якось рвано видихає, чи то від того, наскільки це від Реборна виглядає по-дитячому, чи то просто безглуздо. Одне іншого не виключає взагалі.

– Мені про твої візити до Верди сказав не він сам… – Тсуна дивиться на нього так, ніби перед ним не один із визнаних кращих кіллерів, що поклав за ціле прожите століття не один десяток душ, а побите щеня з відірваною лапою. Це має дратувати. Але Реборн відчуває лише якесь сум’яття під таким пильним наглядом. Мабуть, йому вистачило двох Дощів і одного недолугого колишнього учня за цілий місяць, він просто прийняв ситуацію. – І ні, віщуючи твої розпитування, я не говоритиму, хто це був.

– Колонелло.

– Та бляха, ти слухаєш мене чи ні? Слідкуєш за розмовою? – хлопець ненавмисно трохи підвищує тон і за енерцією навіть піднімається з місця, одержуючи лише підняту брів і злегка спантеличений вираз на обличчі. – Так ось, про твоє самопочуття. Я погано розумію особливості твого полум’я. Бодай тому, що ти про це ніколи не згадував. Але, як я зрозумів, у тебе щось на зразок… Не знаю, кризи середнього віку?

– Я не вибачатимусь перед Лар за те, що залишу її вдовою, – Реборн відпиває трохи з чашки, тут же зкривлючи вираз обличчя. Савада спостерігає за ним з п’ять секунд у тиші, поки той виливає вміст чашки в раковину і сідає назад.

– Він справді турбується про тебе.

– У мене немає кризи.

– Тому ти ведеш себе як сука? – Савада думає, що на його обличчі прямо зараз розповзлася досить дурна і зовсім непридатна атмосфері посмішка. Але на обличчі Реборна буквально така сама.

– Ти прийшов мені читати нотації?

– Не завжди ж тобі мене вчити, – він закочує очі до гори, складаючи навхрест руки на грудях. З Реборна так і сочиться іронія в голосі, жестах, у виразі.Не те щоб Савада проти. – Мені вже давно не чотирнадцять, Реборне…

Вони дивляться один на одного ще кілька хвилин. У повній тиші. І у Тсунайоші навіть складається враження, що вони грають у хто кого передивиться. Де він з тріском програє, тому що Реборн, ймовірно, і не кліпає зовсім. Це навіть виглядає трохи дивно, але вони продовжують. Здається, перерви цю мить хтось із них, і вони проґавлять щось важливе в чужому образі навпроти. Чоловік видихає, опускаючи повіки.

– Твій шрам, – на межі чутності вимовляє він, але Тсуна в цій разючій атмосфері чує кожен склад.

– Шрам? – здивовано піднімає брови хлопець і ледве хитає дихання. – А що з ним? Він навіть не болить, уже роки чотири, як загоїлося все.

– Я не про те, – Реборн проводить рукою по обличчю, намагаючись прибрати втому, що накопичилася за ранок, ніби зняти маску. Але вона точно в’їлася кудись під шкіру і йти зовсім не збирається. – Це ж після битви на базі Мельфіоре? Я не зміг тобі допомогти. Не мав на те дозволу… Навіть як і хотів, не міг би. І, Боже, я справді не знаю, о’кей? Але, здається, весь цей час, я звинувачував себе у… цьому на твоїй спині.

Вони повертаються до повної тиші буквально за кілька секунд, коли Реборн закінчує говорити. Це… Багато чого пояснює насправді, – думає Тсунайоші. Він ніколи не думав про проблеми з полум’ям у ключі жалю, провини чи каяття. Про пучуття, взагалі. І це справді для нього надто багато. Хлопець не відриває свого погляду від кіллера, який все ще сидить із заплющеними очима і похмурим виразом, наче веде боротьбу з головним болем. Підозрюючи, що через погане самопочуття, Реборн навряд чи нормально спить останніми днями. Можливо тижня. Може бути трохи довше – Савада не впевнений у своїй правоті, для нього це лише теорія. І цілком можливо, що головний біль у нього присутній навіть прямо зараз. Тсунайоші просто встає зі свого місця. Просто встає, повільними впевненими кроками підходить до свого вчителя. Реборн нерозумно піднімає на нього очі з напівприкритих повік.

– Я не вважаю це тавром, – знизує плечима Савада і повільно, ніби до звіра в клітку, простягає руку до обличчя Аркобалена. Кладе долонь обережно в обличчя. У Ребрна температура значно вища, ніж у нього самого, через Сонце у грудях. Тсунайоші усміхається, згадує, що у Рйохея так само. Але Реборн яскравіший, тепліший, сильніший у рази, ніби сам вогонь у людській подобі. Але не обпалює. Декільком тонкі темні рукавички, що прикривають шрами-опіки на руках від власного полум’я, мозолі на пальцях і внутрішній стороні долонь, а ще розбиті в кров не загоєні з останнього завдання кісточки. Він м’яко проводить пальцями під чужим оком, відчуваючи жар шкіри під руками навіть через тонку тканину. – Це нагадування того, ким я є. Ким ти мене зробив. Це пам’ять про те, через що ми пройшли, – Реборн дивиться на нього і буквально не зрозуміє, як так вийшло, що той хлопчик, який шість років тому прилетів йому в спину тягарем і суцільною проблемою, змушує його Сонце майже муркотіти під м’яким тиском його полум’я. – І в тебе, гадаю, тепер буде нагадування про мене. Це перша, яку я бачу у тебе.

Тсунайоші обережно проводить великим пальцем за пару міліметрів від ледь помітної родимки біля вуха.