Художня вигадка

Це переклад A Work of Fiction від чудового автора Bideroo.

1) У цієї історії є фантастичний арт, я в такому ж захваті, як і автор!
2) В деяких версіях Outlook, якщо ви хочете поставити смайлик в е-мейлі, може виникнути проблема, коли після натискання пробілу він автоматично конвертнеться у символ «J» (joyful).
3) Бара — жанр манги, що висвітлює гомосексуальні стосунки чоловіків, малюється художниками-чоловіками і орієнтований на читачів-чоловіків. На відміну від сьонен-ай, бара-манга приділяє більше уваги сексуальним стосункам.

Велика подяка vidmochka та Licuris за всі правки!

 

 

18 березня, через десять років після закінчення Юей

— Гей.

Шото — прекрасно розуміючи, чому його окликають — невідривно дивиться в екран, вишукуючи і нарешті відкопуючи в електронній пошті лист, на який повинен був відповісти ще давним-давно.

— Гей, гівнюк. — Тихе зітхання — єдина реакція Шото у відповідь на гарчання, і Бакуґо плескає долонею по столу. — Агов! Якого біса документи на твій арешт лежать у мене на столі?

Шото знає: прикидатися, що не чує його, марно; зрештою, в кімнаті тільки вони вдвох. І все ж, як досвідчений поціновувач різних відтінків гніву Бакуґо, Шото смакує особливу марку «Не ігноруй мене» за будь-якої вдалої нагоди.

— У тебе? — бурмоче він, задумливо насупивши брови, і урочисто натискає на клавішу пробілу.

— Чорт забирай, мені фізично боляче дивитися, як ти друкуєш, — стогне Бакуґо, і — що Шото з чималою радістю відзначає про себе — не повертає звіт на законне місце в стопці Шото «Вхідні».

— Я сподівався, ти мені допоможеш.

— Я вже «допоміг» з твоєю останньою справою і зрештою сам й виконав усю кляту роботу, — нагадує Бакуґо.

Педантичний. Розсудливий. Шото відхопив справжній скарб, коли вибрав собі в партнери Бакуґо.

— Я коли-небудь казав, як високо це ціную? — запитує Шото. Він скошує погляд на клавіатуру, тикає в неї пальцем і тут же стирає те, що надрукував.

Зі сторони чужого столу лунає грубе і злісне бурчання, і Шото, піднявши кінчики губ, спостерігає, як Бакуґо тупотить до кавоварки.

— Капець безпорадний, — нарешті випльовує той. Шото переможно піднімає руки, стиснуті в кулаки, а потім кладе їх на клавіатуру.

— Коли ти вже навчишся друкувати, йолопе? — Бакуґо повертається з чашкою у руці, і Шото дарує йому свою найневиннішу усмішку. Хоча вона не сильно відрізняється від будь-якої іншої усмішки в його репертуарі.

— Я вмію друкувати.

— Ненавиджу тебе, — відповідає Бакуґо вдавано бадьорим тоном і плюхається на стілець. — Купиш мені що-небудь на вечерю сього…

— Тодорокі!!! — як тріснутий дзвін, верескливо бряжчить голос, і двері з гуркотом відчиняються, являючи Мідорію Ізуку в типовому для нього збудженні. На той час як Шото згадує, як дихати, у нього вже два переляканих рядки суцільних «j» [2], а Бакуґо піднімається зі стільця, як кракен з глибин: більша частина його кави розтеклася по сорочці.

— Чорт би тебе побрав, Деку! — кричить Бакуґо всім смертним і безсмертним у радіусі двох кварталів. — Ти що, не можеш увійти в срану кімнату, як нормальна людина?!

— Я і слова тобі не сказав, Каччан, — фиркає Мідорія, тримаючи курс напрямець до столу Шото. — Хоча ти, напевно, теж захочеш це побачити.

Шото повертається, якраз коли Мідорія підходить до нього з усмішкою, чомусь ще яскравішою, ніж зазвичай. На стіл Шото шльопається якийсь комікс.

— Ти не повіриш.

Шото гадки не має, на що зараз дивиться.

— Манґа? — бурмоче він і хмуриться, коли розпізнає схожість з самим собою. Перш ніж Мідорія встигає відповісти, Бакуґо опиняється біля столу Шото і плескає долонею по книжці.

— Де ти її взяв? — з тремтінням виривається з горла Бакуґо, і якби його раптова (мабуть, тут замішана чорна магія) поява поруч не налякала Шото — а вона дуже налякала, — то один тільки його тон справив би не менше враження.

— Що це? — запитує Шото, з непідробним занепокоєнням переводячи погляд з одного на іншого.

Якщо з обличчя Бакуґо сходить краска, то Мідорія весь наче створений зі смішків, і Шото трохи розслабляється, нахиляючи голову, щоб крізь пальці Бакуґо глянути на обкладинку.

— Нічого не розумію…

— Це доджінші, — проспівує Мідорія. Шото кліпає очима.

— Гаразд… Що, як…

— Доджінші з жорстким гей-порно, — уточнює Мідорія самим невимушеним тоном з усіх, якими коли-небудь вимовлялися подібні слова, і інстинкт змушує Шото шльопнути Бакуґо по руці та не дати стиснутим пальцям підірвати цю штуку прямо на столі.

Коли журналу більше нічого не загрожує, Шото придивляється до нього трохи ретельніше. Він навіть не чує, як злітає з його власних губ «о боже», і його очі широко розкриваються, коли він впізнає на обкладинці Бакуґо. Вони вдвох зображені в якихось напівобіймах.

— Взагалі-то він і справді хороший! — бурчить Мідорія над плечем, поки Шото відкриває першу сторінку, а Бакуґо в гробовому мовчанні повертається до свого столу. — Всі марили тим, наскільки якісно опрацьовані характери, плюс сюжет дуже реалістичний, і я взяв та відхопив його на онлайн-аукціоні мерча.

— Реалістичний… — видихає Шото. Його око починає сіпатися десь на середині книжки, коли він стикається з… Ну, Шото ніколи не вдавалося настільки добре розгледіти ці дії, навіть коли сам був їх активним учасником. — Почекай. — Піднявши голову, він недовірливо перепитує: — Ти… купив це? Тобто… заплатив за це гроші? І прочитав?

Щоки Мідорії чарівно червоніють — одна з багатьох дратівливих речей, в яких Мідорія від природи хороший, — і він човгає ногами, складаючи долоні біля грудей, немов молиться.

— Ти ж знаєш, я колекціоную ваш мерч, — мимрить він.

— Але цей же не ліцензований, — каже Шото так, немов саме це найбільша проблема.

— Я збираю різний.

З божевільним не посперечаєшся, і Шото насуплює брови, повертаючи погляд до манґи.

— Хто… хто це малює? Хто такий «Кітаі»?

— Це просто псевдонім манґаки, — пояснює Мідорія, і його погляд пом’якшується. — На мою думку, досить мило. Кітаі? Як… передчуття? Надія?

— Це також може означати страх, — грубо заперечує Бакуґо з іншого кінця кімнати, і Шото різко втягує повітря — майже забув, що Бакуґо тут.

— Це ніби… Чорт, навіть якось розпусніше, ніж порно, — шепоче Шото, перевертаючи чергову сторінку.

Роздратовано цокнувши язиком, Бакуґо закочує очі:

— У цьому ніби й суть. Ти що, ніколи раніше не бачив подібного?

— І як, цікаво, я міг таке бачити? — запитує Шото високим і недовірливим тоном. — Батьки захищали мене від усього на світі. Так ось що я «упустив»? І це… звичайна справа? Якого біса хтось панель за панеллю малює, як я полірую дупу Граунд Зіро?

Упершись стегнами в стіл Шото, Мідорія киває:

— О, цілком звичайна. Я бачив такі додзі мало не про кожного професійного героя, включно з усіма нашими колишніми однокласниками. — З його грудей виривається сповнене благоговіння зітхання. — Ти б бачив, що люди накреативили про Шоджі.

Шото відкриває рота і розтягує губи, навіть не намагаючись приховати жах:

— Боже, ні.

— Колекція додзей Деку про Всемогутнього стала чортовим наріжним каменем в усвідомленні наших сексуальних уподобань, — фиркає Бакуґо, безупинно стукаючи пальцями по клавіатурі, і шок перехоплює слова Шото на самому кінчику язика.

Він хоче подякувати Бакуґо за те, що той набрав на комп’ютері його звіт. Хоче запитати, як примудрився знати Бакуґо зі старшої школи і бути з ним співвласником геройського агентства майже три роки, не знаючи, що той гей. Він хоче… продовжити читати цю прокляту манґу.

Розчарований — і смутно збуджений — Шото пхає її в руки Мідорії.

— Ну, ти відбив мені апетит принаймні на тиждень, так що дякую.

— М-м-м, я вже прочитав, тому можеш віддати, коли закінчиш, — щебече Мідорія, прямуючи до виходу. — Я повинен повернутися і добити свої звіти! — Уже за дверима він раптом зупиняється, розвертається на місці і просовує голову назад. — Гей! Хлопці, а не хочете перехопити по рамену ввечері?

— Ні! — в унісон вигукують Бакуґо та Шото. Мідорія усміхається: «Так-так» — і зникає.

 

13 квітня, через десять років після закінчення Юей

Сам по собі конверт не викликає підозр, але Шото відразу впізнає дивакуваті каракулі Мідорії. Навіть «Тодорокі Шото» у полі адреси виведено якось… захоплено.

«Не відкривай при сторонніх!» — надряпав Мідорія на звороті разом з мультяшним малюнком широко розкритої пари очей, що дивиться на печатку. Шото переводить погляд на Бакуґо.

Він повільно видихає через ніс і, поки Бакуґо зосереджений на роботі, дозволяє собі трохи на нього повитріщатися. Шото завжди вважав, що профіль Бакуґо зачаровує поєднанням застрашливого та красивого. Брови завжди насуплені, завжди серйозні й важкі, що надає його обличчю солідність, якій суперечать чарівний кирпатий ніс і ніжний вигин губ.

Це заняття здається Шото захопливим; він давним-давно до найдрібніших деталей запам’ятав обриси посмішок Бакуґо, усмішок і всього, що між першим та другим. Чому він продовжує дивитися? Чому проводить так багато часу, представляючи їх м’якість і те, як великодушно і рішуче, як тепло ці губи притиснуться до його шкіри?

Навіть ці питання — суцільне вдавання, кроки в сторону, які дозволяють думкам заходити все далі, поки Шото нескінченно кружляє навколо реальної проблеми. Вони знайомі багато років, і Шото став непоганим танцюристом.

Задушуючи настирливу ніжність, яка рветься з грудей і стискає горло, Шото виринає зі своїх думок і повертає погляд на конверт. Нескладно здогадатися про його вміст. Не відкривай при сторонніх. Він ще раз крадькома оглядає кімнату. А «чутлива маса майже постійної люті» враховується?

Не сказати, щоб Шото це хвилювало. З нарочито байдужим виразом обличчя він розриває конверт і стримує сміх, коли манґа вислизає йому на коліна.

Мідорія так і не попросив повернути попередню. Навіть жодного разу не згадував про неї. Жодного разу не подав знаку, що помітив: Шото теж не піднімав тему повернення. Погляд зупиняється на вкладеній всередину записці, і Шото задається питанням: а як багато Мідорії відомо про його… інтерес… до Бакуґо.

Тодорокі!
Попередня частина закінчилася на найцікавішому місці! ТАКА НАПРУЖЕНА СВАРКА! Мені конче треба було дізнатися, що буде далі!
І ця частина реа-а-ально класна; моя улюблена панель — посередині на сторінці 7. Начебто проста, вони лише тримаються за руки, але розмитий фон, шрами і мозолі на пальцях ТАКІ ЧІТКІ… Вау. Я знаю, що це порно, але художник просто неймовірний.
Сподіваюся, тобі сподобається!
М. І.

Тихий сміх зривається з його губ, і Шото піднімає журнал, розкриваючи та різко струшуючи його, як дід газету. Він вже на третій сторінці, коли чує бурмотіння: «Ох, заради всього святого».

— Гаряча Крижинка. Догодиш збоченій душиці у свій вільний час. Повертайся до роботи.

Перевертається ще одна сторінка. Шото радий, що манґа приховує його обличчя: він не може повністю подавити усмішку.

— Гей, телепню! — кричить Бакуґо, і Шото лише стримує шалений сміх. — Та що, бляха, з тобою не так?!

— Знаєш, — шелестить Шото, задоволений, що голос виходить рівним, — навіть з урахуванням навпрочуд неправдоподібної передумови дещо в цій історії збиває мене з пантелику.

Журнал падає на стіл, і палець Шото опускається на сторінку, як судейський молоток.

— У книзі, де я так сильно трахаю тебе, що ти аж плачеш, найнеймовірнішою здається частина, коли ти вибачаєшся переді мною за те, що був ослом.

При вигляді приголомшеного, абсолютно розгубленого виразу обличчя Бакуґо по його спині пробігає хвиля збудження. Це… щось новеньке. Шото зберігає картинку в пам’яті, знаючи, що потім проведе багато приємних хвилин, згадуючи.

— Я чув від тебе слово «вибач» лише один раз у житті — коли був на межі смерті і ти чомусь вирішив, що це твоя провина.

Шото відчуває, як груди наповнюються мимовільною повагою, коли Бакуґо з’являється перед ним так швидко, що Шото навіть не встигає помітити його рух.

— Ти… — видихає Бакуґо, тремтячи всім тілом, і брови Шото піднімаються, — …неймовірне стерво. Пішов у сраку, та поглибше! Чому ти такий?!

Шото кліпає очима — і Бакуґо вже наполовину перетнув кімнату, б’є долонею по стіні, поки возиться з кавоваркою. Штукатурка, схоже, не постраждала, і кілька секунд у Шото йде на захоплення витримкою Бакуґо.

— Я не вибачаюся, бо ніколи не помиляюся!

— Нічого дурнішого в житті не чув.

— Все, що вилітає з твого рота, — така клята тупість, що взагалі ламає мій мозок!

Дихання Шото обривається, штани раптово стають тіснішими, і усвідомлення звалюється на нього, як аномальна злива в пустелі — розливається по землі, заповнюючи тріщини і розколи. Гнів Бакуґо… збуджує його.

Яку б перевагу Шото не відчував раніше, вона йде прахом. Він ступає на небезпечну ділянку. В голові паморочиться, і Шото намагається відновити рівновагу.

— Я вперто знижую твій IQ ще з академії, — видавлює він, стискаючи кулаки на колінах. — У якийсь момент я вирішив, що тобі це подобається. Інакше… — повільно видихнувши, Шото кліпає крізь пелену секундної паніки. — Чому ти все ще тут?

Насправді він і не чекав жодної відповіді; сказав перше, що, здавалося, допомогло б нашкребти трохи землі під ногами й дозволило б вибратися з ями, яку сам собі вирив. І хоч той пониклий погляд, наче зазнавшого поразки, майнує в очах Бакуґо лише на мить, поки не стає більш похмурим і звичним, та він буде непокоїти Шото до кінця дня.

 

23 травня, через десять років після закінчення Юей

Конверт з глухим звуком падає на стіл разом з купою, в якій Шото відразу впізнає фанатські листи. Брови Бакуґо допитливо повзуть вгору, але він нічого не говорить — обличчя настільки нейтральне, наскільки це взагалі можливо, — і Шото вивчає спину Бакуґо, коли той крокує до свого крісла. Відсунувши листи шанувальників убік, Шото піднімає те, що, звичайно ж, виявляється ще одним доджінші. І зустрічається поглядом з Бакуґо в протилежній частині кімнати.

У Бакуґо такі гарні очі… Шото хоче поцілувати його. Як і зазвичай, якщо бути відвертим. Бажання виникає в найбезглуздіші моменти. Радіючи, що їх розділяють добрих два метри і пара здоровенних столів, Шото душить цю думку.

Палець Шото прослизає в вигин конверта, слабкий шурхіт і надрив паперу додають щось сюрреалістичне в погляд Бакуґо. Що він робить? Вираз обличчя Бакуґо важко зрозуміти, але він не відводить погляду, і з носа Шото виривається покірне зітхання.

— Я думав, ти не хочеш, щоб я це читав, — кидає пробний камінь Шото, поки витягує манґу.

— Це твоя пошта.

Напруженістю з боку Бакуґо Шото давно не здивувати, але зараз в його погляді є щось пронизливо-гостре. За Шото спостерігають. Він гадки не має, з якою метою. Насуплене «що?» зривається з його губ, і Бакуґо у відповідь піднімає брову.

— Що? — повторює за ним Бакуґо.

— Ти витріщаєшся.

— Це агентство належить мені. Можу дивитися, куди захочу.

Шото демонстративно не закочує очі і повертає увагу до манґи в руках. Він вже звик до суміші цікавості і сорому, яку відчуває, дивлячись на журнали цієї серії. Його лоскоче збудження. Сором. І найголовніше… Це дратує Бакуґо. Шото ніколи не припинить, зробить це справою всього свого життя і помре на горі з непристойних ілюстрацій.

Звичайно, варто було тільки про це подумати, як його плечі напружуються. Він не кривиться, але йому… не дуже-то подобається те, що він читає, навіть волосся на потилиці встають дибки. Стиснувши губи в тонку незадоволену лінію, Шото відкидає книжку, хоч і переглянув тільки перші пару сторінок.

— Аж дрижаки беруть.

— Та невже, — зітхає Бакуґо, швидко перебираючи пальцями по клавіатурі, але Шото, коли його ігнорують, поводиться нітрохи не краще, ніж Бакуґо, і нетерпляче стукає по столу.

— Немов автор на повторі переглядав кожен клятий ефір новин, поки не зміг ідеально точно змалювати мої рани.

Губи Бакуґо кривляться, руки застигають. Погляд відривається від екрану і зупиняється на обличчі Шото. У ньому Шото бачить веселість — і невіру — ясні як день.

— Випуск за випуском ми з тобою трахаємося, і що нарешті виводить тебе з себе, так це те, що хтось звертає увагу на твої травми, побита ти дупа?

— Це вторгнення в особисте життя, — огризається Шото, несвідомо поправляючи бинти під сорочкою. — Я міг би загинути.

— От лайно. — Бакуґо штовхається назад, його стілець відкочується, поки не врізається в стіну. — Може, в цьому й сенс, телепню? Може, манґака звертає увагу на те, наскільки, до біса, важко було б людям нашої професії… перебувати у стосунках? Ти можеш здохнути буквально в будь-який день.

Погляд Шото падає на панель у самому низу сторінки, і в його грудях щось стискається. Художник зобразив Бакуґо в цілковитій паніці, з широко розкритими, скляними від сліз очима. Кілька разів Шото бачив цей погляд у реальному житті і був би щасливий прожити решту своїх днів, не зустрічаючись з ним знову.

— Мені не подобається те, що автор з тобою зробив, — мурмоче Шото, і це найближче до того, що він може розповісти щодо реальної причини свого занепокоєння.

Бакуґо виє від безсилля, і це так сильно лякає Шото, що кулак мимоволі мне папір.

— О боже, ти такий до біса… — Ривком повернувшись до столу, Бакуґо зганяє гнів на клавіатуру, так голосно стукаючи по ній, що Шото дивується, як вона не розлетілася дощем пластикових уламків. — Нікому не подобається дивитися, як когось ранять, — нарешті гарчить Бакуґо.

Вночі Шото перев’язує рани, ніяково примостившись на краю ванни, і йому приходить в голову думка: коментар Бакуґо — який тоді взагалі не потрапив на радар Шото — був надприродно «доречним». Немов вони разом дивилися на сторінку або ніби Бакуґо зчитав набагато більше думок Шото, ніж той міг собі уявити.

«Це неможливо», — вирішує Шото, але йому не по собі. Насупившись, він прокручує в голові їхню розмову і гадає, що ж вони насправді обговорювали.

 

1 липня, через десять років після закінчення Юей

Коли двері зі скрипом відкриваються, роздратоване «тч» Бакуґо підказує Шото, хто прийшов, — можна і не обертатися.

— Гей, хлопці! — Мідорія світиться ентузіазмом, і Шото усміхається, коли той мало не підстрибом підходить і підпирає спиною його шафку для паперів.

— Мідорія.

— Тодорокі, — мурмотить у відповідь Мідорія, старанно переймаючи голос Шото. — Друже, ти навіть не уявляєш, через що я пройшов, щоб роздобути це.

Манґа розвівається в повітрі з боку в бік, немов якийсь химерний прапор гордості, і Шото посміюється над настільки драматичною гарячністю Мідорії.

— Звичайно, щось подібне не проблема для професійного героя Деку, — підколює Шото, вихоплюючи книгу в повітрі.

— Може, й ні, але я точно не купую бара-порно [3] онлайн через свій ID-верифікований про-геройський аккаунт у Твіттері, — сміється Мідорія, вихоплюючи її назад. — З цією частиною будь обережний. Я виклав за цю красу більше десяти тисяч єн.

Якийсь невиразний, здавлений звук виривається з горла Бакуґо, привертаючи їх увагу до іншої частини кімнати.

— Якого біса, — зрештою випльовує він, і Шото не може визначити, на його обличчі жах чи благоговіння. Можливо, і те й інше.

— Колекційна річ, — щебече Мідорія, серйозно киваючи. — Представляю вам… «Про-герой Шото: перший раз в ролі пасиву».

— О боже, — регоче Шото, висмикуючи її з пальців Мідорії. — Людям що, так закортіло подивитися, як в мене тикають член, що вони готові заплатити за це десять тисяч єн?

Красномовне і люте клацання клавіатури Бакуґо привертає увагу Шото, і він посміхається.

— Чого ти так збудився, Граунд Зіро? Не був готовий зробити наступний крок у наших стосунках?

— Пішов ти, — видихає Бакуґо, не збиваючись з темпу. — Де ти це купив, Деку?

— Там же, де й завжди, — знизує плечима Мідорія і, скривившись, витягує руки над головою. — Але цього разу торги були шаленими.

Відкинувшись назад, Бакуґо схрещує руки на грудях, і Шото стримує смішок від ненароком своєчасного, верескливого «уі-і-і-і-і» його стільця.

— Тож ти перекуповуєш у когось, хто купив її у манґаки.

— Ну зрозумій, — лопотить Мідорія, поклавши руку на шию. — Художник робить близько… п’ятдесяти примірників кожної частини, і вони миттєво розпродаються.

— Тож ці десять тисяч єн дістануться якомусь стрьомному мудаку, який дрочить десь у себе в підвалі, а не творцеві.

— Я стою в черзі у художника! — скиглить Мідорія, і Шото майже співчуває йому: максимум, що робить його найлютіший погляд, так це викликає зле фиркання з носа Бакуґо.

— Повний пиздець, — гарчить Бакуґо, знову дивлячись в екран. Шото і Мідорія чекають, впевнені, що це ще не все, але коли Бакуґо продовжує мовчати, повертаються один до одного. Мідорія знизує плечима і розтягує губи в театральній гримасі.

З тихим зітханням Шото перегортає сторінки.

— Цікаво, чи запла́чу я, — розмірковує він вголос.

— Ні, — запевняє Мідорія, і після багатозначної паузи вони обидва вибухають реготом. — Ти, е-е-е… приймеш це як справжній чоловік.

— О чорт, ніколи не відчував такого полегшення, — тягне Шото, переривчасто дихаючи.

— Насправді вийшло… — знизавши плечима, Мідорія червоніє, — ніжно, чи що. — Кинувши погляд на їх сердитого сусіда, Мідорія пирскає. — Каччан, може, і мудак в реальному житті, але в цій манзі він досить хороший бойфренд.

— Іди в пе-екло, — проспівує Бакуґо, насупившись і не відриваючись від своєї роботи. — Ти гадки не маєш, який я бойфренд.

— Якщо у стосунках ти такий же, як у дружбі, то сподіваюся, що ніколи цього не дізнаюся, — незворушно вимовляє Шото, відчуваючи полегшення від того, що голос його не видає. Тому що він великий, нахабний брехун.

Яким був би Бакуґо у стосунках? Шото ловить себе на тому, що його погляд прикутий до пальців Бакуґо, і йому цікаво, як це — бачити їх обережними і ніжними. Відчувати шанобливу ласку від того, що Шото, поза всяким сумнівом, розглядає як зброю.

— Якби тільки ви були друзями, а не придурками! — жваво відгукується Бакуґо, а потім, мабуть вирішивши, що чітко та ясно доніс свою точку зору, прокручується на стільці й встає, щоб попрямувати до кавоварки.

Шото не може відвести очей від рук Бакуґо.

 

20 липня, через десять років після закінчення Юей

— Я б ніколи не дозволив тобі назвати нашого кота «Вибуховбивство», — повідомляє Шото Бакуґо, задерши ноги на стіл і тримаючи нову манґу відкритою на рівні грудей.

Холодний погляд Бакуґо — це подарунок, і Шото швидко ловить і ховає його, щоб потім прокручувати спогад знову і знову.

— Трясця, ти хоч коли-небудь працюєш? — зітхає Бакуґо, піднявши один зі своїх наручів, повертає його на дев’яносто градусів і продовжує шкребти.

— Цього тижня у мене було більше арештів, ніж у тебе.

— І я зробив подвійну паперову роботу.

Вигнувши брову, Шото окидає його поглядом.

— Я тебе не змушував.

— Може, якби ти не був до біса нікчемним…

— О-оу, але рудий кіт — це хороший вибір, — вставляє Шото, киваючи, коли перевертається сторінка. — Прекрасний вибір.

— Будь-хто, хто бачив твій Instagram, знає про твою любов до рудих котів, — фиркає Бакуґо. Він дістає ще одну ганчірку з поліролем і береться за металеві частини спорядження так, немов це питання життя і смерті.

— У мене хороший смак. — Стиснувши губи, Шото розглядає тім’я Бакуґо. — Хоча це трохи моторошно… Я маю на увазі, це повністю у твоєму стилі й схоже на ім’я, яке ти б придумав. — Шото знизує плечима і повертає погляд на сторінку, потім сідає рівно, опустивши ноги на підлогу. — О, чорт забирай, ні.

— Що?

— Ти придбав йому нашийник з написом «Вибуховбивство»? Так це шкуродерство.

— Це чортова художня вигадка, Тодорокі! Досить гнати на мене, дідько!

Тут не посперечаєшся — хоча Шото і хотів би, — і настає тиша, що порушується тільки скрипом ганчірки Бакуґо і тихим шелестом сторінок.

Час плине. Повільно. Приходить електронний лист, і губи Шото кривляться в огиді, коли він помічає, що то від батька.

У якийсь момент Бакуґо відправляється за їжею і повертається з коробкою чогось їстівного, яку мимохідь кидає на стіл Шото.

Нудний, звичайний день, ну правда, і Шото вважає, що повинен бути вдячний. Нудьга означає безпеку.

Вони з Бакуґо одночасно встають, як тільки годинник б’є шість, і Шото, прямуючи до дверей, піднімає руку на прощання.

— Як би ти його назвав? — буркає Бакуґо так тихо, що Шото не впевнений, чи правильно розчув.

— Га?

— Кота, — гарчить Бакуґо, хапаючи телефон. Шото нічого не каже, і Бакуґо посміхається, важко крокує до нього і ривком відкриває двері. — Забудь…

— Не знаю, — видихає Шото і має на увазі багато чого, але це адекватна відповідь. Шукаючи в профілі Бакуґо ключ до розгадки, що, чорт забирай, на нього найшло, Шото трохи підвисає і не йде.

Бакуґо замикає за ними, потім повертає голову, намагаючись не зустрічатися поглядом з Шото.

— Звичайно, раніше у мене було багато варіантів.

Щось в його тоні обриває Шото подих, і він витрачає дорогоцінні секунди на те, щоб згадати, як втягувати повітря.

— Але… — врешті-решт видавлює він, і Бакуґо зустрічається з ним поглядом. — У нас немає кота.

Легкий вітерець колихає їх волосся, звуки міста заповнюють тишу між ними, і Шото стає ніяково від усвідомлення, що він щось упускає. Безпорадний, Шото напружується під пильним поглядом Бакуґо.

— Ти непробивний телепень, — нарешті шепоче Бакуґо, і Шото не блимаючи дивиться, як той іде, поки тінь Бакуґо не зникає за рогом.

— Так, — погоджується Шото, прямуючи до станції.

 

3 вересня, через десять років після закінчення Юей

— От лайно, — бурчить Шото, відкидаючи волосся з обличчя, та кривиться, коли воно там і залишається: злиплося від поту.

— Досить нити, — зітхає Бакуґо, занадто втомлений, щоб виказати хоч якусь злість, і закидає сумку на плече. — Давай просто… підемо.

Схопивши свою сумку, Шото човгає за Бакуґо, і вони виходять з офісу.

— Тільки уяви, — фиркає Шото і стискає губи, поки Бакуґо возиться з замком, — єдина ніч, коли ми дійсно могли б прийняти душ…

— Слухай, ремонт планувався вже кілька місяців. Перестань поводитись так, немов все це чортова змова особисто проти тебе.

— У мене зараз немає сил терпіти твій клятий гонор, Бакуґо.

— Мій гонор? Це не я скаржуся і нию, як мала дитина…

— Просто!.. — гарчить Шото, і рот Бакуґо різко закривається, а очі небезпечно виблискують. Шото знає, що виграв найбільше пару секунд, тому змушує себе глибоко зітхнути й опускає погляд на свої черевики. — Вибач.

— Йди додому.

— Я знаю, просто… від мене несе як від корівника, я весь в лайні… — Шото слабо махає руками. — І з усією цією марлею я схожий на ходячого мерця.

— Ти схожий на мумію, — поправляє Бакуґо, і його губи злегка вигинаються в натяку на посмішку.

— Я говорив, як сильно сподіваюся, що ти будеш горіти в пеклі?

Сміючись, Бакуґо йде по тротуару.

— На хвилиночку, — кидає він через плече, — може, тобі не варто було знімати квартиру так далеко від офісу. — Повернувши голову, щоб з обурливо яскравою усмішкою знищити Шото, Бакуґо різко зупиняється — Шото прямо поруч з ним, замість того щоб йти собі в інший бік. — Якого біса ти ув’язався за мною?

— Дозволь прийняти душ у тебе, — мимрить Шото, потім проковтує залишки гордості і дарує Бакуґо найкращу версію «чарівно надутих губ», яку тільки здатний зробити. Він знає: цього недостатньо.

— О боже, — видихає Бакуґо в прохолодне повітря, що віщує грозу. — Ти, бляха, гірше за всіх, Гаряча Крижинка.

— Будь ласка.

— Твоє волосся заб’є у мене злив.

— Це грубо. Ні, я маю на увазі… будь ласка, Бакуґо.

Шото ніколи не бачив такого підозрілого прищура, але Бакуґо мовчить, так що Шото сміє сподіватися.

— Гаразд, — врешті-решт фиркає він, розвертаючись на місці і прискорюючи крок. — Але ти винен мені вечерю в понеділок.

— Все, що захочеш. — Шото накриває хвиля полегшення, і він поспішає його наздогнати. — Я можу збігати після душу і взяти навинос трохи…

— Понеділок, — повторює Бакуґо, стукаючи черевиками по асфальту. — Ти підеш в душ, а потім — додому. Я повинен був заснути ще кілька годин тому.

— Це… справедливо.

Вони занурюються в затишне мовчання і вже піднімаються по сходах у квартиру Бакуґо, коли Шото знову порушує тишу.

— О… А ти позичиш мені якісь штани чи якусь?..

Він обриває себе, коли Бакуґо різко повертає голову і люто впивається в нього поглядом.

— Забудь, — зітхає Шото, піднімаючи руки, і Бакуґо хмикає, впускаючи його всередину.

— Йди, — випльовує Бакуґо, як тільки Шото знімає черевики, і вказує на ледь видимі двері в кінці коридору. — Я знайду тобі рушник.

Шото поспішно протискується у ванну, побоюючись, що Бакуґо передумає і доведеться йти до вокзалу ще далі, ніж якби йшов від офісу, при цьому виглядаючи як упир і смердячи до небес.

Він не сумнівається, що Бакуґо неодмінно так би і вчинив.

— Аптечка в шафці, — кричить Бакуґо звідкись з коридору, і Шото смикає дверцята, щоб витягнути коробку на стійку. — Не використовуй весь гель для душу. Він дорогий, зараза.

— Добре, — бурмоче Шото, не впевнений, що від нього чекали відповідь, і включає душ. Через десять хвилин, позбувшись від бруду і запеченої крові, Шото, що вже пахне шампунем Бакуґо, відчуває себе зовсім іншою людиною.

На столі, поруч з рушником, лежить стопка акуратно складеного одягу, і Шото відчуває, як на щоках проступають ямочки від здивованої, ніжної усмішки. Спортивні штани трохи короткуваті, футболка злегка мішкувата, але вони чисті й м’які, і Бакуґо ніколи не дізнається, якщо Шото по черзі підніме їх і вдихне запах.

— Дякую, — бурмоче Шото, входячи в кухню, де Бакуґо стоїть біля плити і готує яєчню. Він бачить Бакуґо кожен день, добре знайомий з напруженим нахилом його шиї, вражаючим вигином плечей, але…

Може, вся справа в оточенні. Бакуґо купається в занадто яскравому світлі люмінесцентних ламп, але його силует, замість того щоб розмитися і знебарвитися, здається разюче чітким і яскравим — м’яке світле волосся і засмагла шкіра випалюють в пам’яті Шото образ ось такого, трохи іншого Бакуґо. Руки проворно, немов і не потрібно ніяких свідомих зусиль, орудують лопаткою і сковорідкою. Він до болю домашній. Без зусиль умілий. «На хуй цього хлопця», — нарікає Шото про себе, але у голові це звучить скоріше як ідея, а не прокляття.

Бакуґо стоїть босоніж на підлозі й, піднявши одну струнку ногу на носок і граціозно тримаючи рівновагу, тягнеться за чимось над головою. І, чесно кажучи, Шото вже знав, що закоханий. Правда про це давним-давно вкоренилася у свідомості. Але сьогодні…

Вбийте мене, страждає Шото, і це здається ще більш явним проявом любові.

— Нема за що, — бурчить Бакуґо. Шото абсолютно не в змозі згадати, про що він взагалі говорить. Бакуґо перекладає їжу зі сковороди на тарілку. — З’їж це, — наставляє він тоном, що не терпить заперечень, — а потім йди. Я теж збираюся прийняти душ.

— Дякую, — видавлює Шото, нехай і знає: Бакуґо не здогадується і про половину того, за що Шото дякує. Шото вдячний і за це теж. Якби Бакуґо мав хоч найменше уявлення про те, як у нього все стискається в грудях, про те, як чіпляються за тканину штанів стиснуті в кулаки руки, щоб не потягнутися, не доторкнутися… Шото сумнівається, що їх партнерство пережило б це.

Бакуґо нічого не каже, просто виходить в коридор, а Шото вмощується на табурет біля барної стійки, жує і тупо дивиться на холодильник. Коли він миє в раковині тарілку, увагу привертає тихе дзижчання — погляд падає на телефон Бакуґо, що акуратно лежить поруч з його гаманцем на стійці.

Руки Шото застигають. Вода продовжує текти з крана, поки Шото нахиляється, мружачись в екран. Він знає, що не треба, знає, що Бакуґо оскаженіє через вторгнення в приватне життя, але Шото впізнає ім’я, і це не «Бакуґо Кацукі», яке нескінченно проноситься в його думках.

Бакуґо отримав повідомлення про переказ коштів, але Шото ніколи не бачив, щоб той використовував цю адресу електронної пошти. Палець ковзає по екрану, перш ніж повідомлення встигає зникнути, і Шото тупо дивиться на нього, а потім вимикає воду.

Лист, безумовно, адресований Бакуґо; його ім’я зазначено у видимій частині повідомлення, але…

— Кітаі-сенсей, — видихає Шото, і крила його носа тремтять, поки він перечитує адресу електронної пошти знову і знову.

Не роздумуючи, Шото витирає руки, обтирає телефон Бакуґо і швидко йде по коридору. Вода у ванній ще тече — добре. Це означає, що у Шото є пара хвилин. Він робить першу спробу — двері відчиняються у шафу з білизною, Шото тягне її на себе, закриваючи, і переходить до наступної кімнати.

Спальня Бакуґо — чиста і мінімалістична. Шото не має гадки, що шукає, але цього тут немає, так що ці двері теж зачиняються. Шото кидає погляд на ванну, тихо випалює: «До біса все», а потім прокрадається до останніх неперевірених дверей в коридорі.

Нехай він майже впевнений у тому, що там знайде, реальність шокує, як відро крижаної води на голову.

Це кабінет з просторим письмовим столом, який з усіх боків обставлений книжковими полицями і шафами, але Шото дивиться тільки на папери, розкладені на столі для малювання. Витримавши коротку мить, щоб прислухатися до шуму душа, Шото з широко розкритими очима кидається вперед.

Чорнила, трансферний папір, точила, ручки, олівці і всяке інше, призначення чого Шото невідомо. Навряд чи це має значення. Ось ілюстрації не вимагають пояснень.

На них Шото, на них Бакуґо — ретельно промальовані і заштриховані олівцем, і Шото вражений красою цього, хоча малюнок ще не закінчений. Думки плутаються, дихання голосно віддається у вухах, погляд божевільний, і він відчайдушно намагається вирішити, що робити.

Коли шум води стихає, Шото задушує крик жаху і злякано хапає стікер зі столу. Швидко надряпавши записку, Шото приклеює її до незакінченої сторінки й змивається.

Він вискакує за двері перш, ніж Бакуґо виходить з ванної, але навіть коли впевнений, що успішно втік, він не може зупинитися. Сумка підстрибує на стегні, все тіло тремтить від адреналіну і напруги, і поїзд вже несе його в бік будинку, коли дихання нарешті вирівнюється і стає більш схожим на нормальне.

Вдома його охоплює знайоме заціпеніння, і він рухається на автопілоті, виконуючи рутину. Шото часто відчуває себе так після особливо важких про-геройських патрулювань або нападів злодіїв. Або після такого, як сьогодні ввечері, коли дізнався, що чоловік, з яким він багато років мріяв переспати, малював серійну манґу про те, як вони саме цим і займаються.

Що, чорт забирай, він повинен робити з цим знанням? У Бакуґо завжди була можливість розповісти йому, але він не став, так що явно не хоче, щоб Шото знав. І що тоді все це означає? Центр управління в мозку Шото — це вихор крихітних чоловічків, що комічно відскакують один від одного і так нічого і не придумують, клаксони ревуть, і всі приладові панелі блимають червоним.

Шото прекрасно знає, що емоційно не готовий до параду питань, які зараз крутяться в голові. Чому? Як? Як довго? Намальоване Бакуґо — це те, чого він хоче? І… значить, ось так Бакуґо виглядає голим?

Шото задумливо стискає губи. Якщо так, то його фантазії для мастурбації стануть набагато більш анатомічно точними.

Хоча це вже Лайношторм П’ятої Категорії, Шото примудрився зробити ще гірше. Він, бляха, залишив записку. Правда, він був у паніці, але чи не краще було промовчати? Звичайно, Шото був би змушений вмирати від чистого розчарування і сорому в першу дюжину або сотню разів, коли повинен був бути поруч з Бакуґо — в будь-якій ролі, — але подібне з часом проходить. Напевно.

Якби він просто змився, а не кинув якийсь заплутаний, по вуха закоханий, абсолютно відчайдушний пас, життя повернулося б на звичну колію. І Шото не лежав би на дивані, згорнувшись калачиком, стискаючи в кулаках натягнуту до підборіддя ковдру і чітко відчуваючи, що весь його світ ось-ось розвалиться на очах. Однак йому щастить, є і просвіт удачі у цьому вечорі: навіть руйнівна екзистенціальна паніка не може нескінченно стримувати втому, яка накопичилася після патрулювання. І він занурюється в неспокійний сон.

Різкий і наполегливий стукіт вириває його зі сну. Шото підводиться, сяк-так смутно кліпає очима на годинник і судорожно зітхає. Година ночі. Ніхто у здоровому глузді не стукає в чужі двері о першій годині ночі.

З іншого боку, ніхто ніколи не назвав би його партнера по героїці нормальним.

Шото відчуває себе так, немов готується до бою: руки тремтять від адреналіну, коли він пробирається через зал. Чіпляючись за останній клаптик надії, що це виставлений на вулицю сусід або щось таке ж малоймовірне, Шото зупиняється в передпокої.

— Я можу вам чимось допомогти? — хрипко доноситься з його грудей.

— Впусти мене, телепню. Дощ іде.

Ну-у.

Шото кориться, і двері відчиняються. На порозі стоїть промоклий — і захеканий? — Бакуґо Кацукі.

— Ти що, біг сюди? — Шото ловить себе на тому, що говорить це перш, ніж встигає гарненько подумати, і Бакуґо так злобно на нього дивиться, що Шото впевнений: він би помер миттєво, якби не його поступово і насилу вироблений імунітет.

— Та пішов ти, — винахідливо парує Бакуґо, тупаючи в передпокій і притихаючи. Шото спадає на думку, що Бакуґо… нервує.

Усвідомлення цього ні краплі не послаблює нервозність самого Шото, тому що Бакуґо буває різним — він джерело всякого, всякого, але нервозність — не той режим, який Шото у нього бачив.

— Гм, — видихає Шото, заповнюючи весь будинок своєю ніяковістю.

Поки обидва дивляться в підлогу, вони, принаймні, не бачать, як один уникає зустрічі поглядом з іншим і навпаки, і Шото відмічає про себе, що Мідорія пишався б їм за спробу знайти хороше у складній ситуації.

Але Бакуґо є Бакуґо, він приходить до тями першим, і Шото ледве утримується, щоб не відскочити від переляку, коли рука Бакуґо матеріалізується прямо перед його носом. В долоні неоново-зелений стікер.

— Ти бачив.

Шото киває, не відводячи погляду від власних каракулей. Бакуґо, як і слід було очікувати, посміхається, і Шото не дозволяє собі відсахнутися.

— Це що, чорт забирай?

— Записка, — відзначає Шото, і не соромлячись своєї не-відповіді, і не пишаючись нею.

— Я тебе просто ненавиджу.

— Чому ти тут? Зараз перша година ноч…

Голос Шото різко обривається — Бакуґо занадто близько, вторгається в його особистий простір.

— Я збираюся до тебе доторкнутися.

Шото не може стримати фиркання, і його очі нарешті зустрічаються з очами Бакуґо.

— Це і є спосіб Бакуґо питати дозволу?

— Чому все це для тебе гра? — огризається Бакуґо, і брови Шото злітають. — Можна мені, будь ласка, доторкнутися до тебе, Тодорокі? Так хіба краще? — Звичайно, Бакуґо сердитий і насуплений, як завжди, але в його голосі невпевненість — і в животі Шото скручується почуття провини.

— Ти можеш доторкнутися до мене.

— Це така честь, чорт забирай, — бурчить Бакуґо, але потім його руки обіймають Шото, і на коротку мить він майже впевнений, що його душа покидає тіло. Шкіра Бакуґо холодна після дощу, футболка промокла, але Шото ніколи не було так затишно. — Що ти робиш? — бурмоче Бакуґо.

Кліпаючи очима, Шото обмірковує питання.

— Я не знаю?

— Ти просто… стоїш.

О.

— О. — З обережністю, немов наближається до дикої тварини, Шото піднімає руки й врешті-решт обіймає Бакуґо за плечі. — Так нормально?

— Так.

Та й що тут ще робити, тому Шото стоїть і намагається згадати, чи обіймалися вони коли-небудь раніше. Він майже впевнений, що ні, але одного вечора Шото занадто багато випив, і Бакуґо зловив його, перш ніж він встиг зустріти обличчям асфальт. Шото зітхає. Бакуґо — такий хороший партнер.

— Почекай, якого біса ми робимо? — ляпає Шото, тому що нарешті, нарешті до нього доходить, що вони ніколи такого не робили й ще близько тридцяти секунд тому Шото був якоюсь мірою впевнений, що Бакуґо вб’є його після вечірнього відкриття.

Бакуґо сміється, глибоко і розкотисто, його гаряче дихання обпікає шию Шото. Його губи на шиї Шото. О боже… Це відчуття провокує коротке замикання в мозку Шото, і раптово він відчуває себе хоробрим.

Хоча Бакуґо зараз і близько, як ніколи, емоційно між ними все ще прірва, і Шото хоче, щоб вона зникла. Ця думка окрилює, поки він не згадує, що він Тодорокі Шото — прикро, жахливо некомпетентний для цього завдання.

— Я хочу тебе, — робить спробу він, пробиваючись крізь свої сором і збентеження, тільки щоб у відповідь відчути роздратоване фиркання на своїй шкірі.

— Я тут не для того, щоб трахатись, — різко заперечує Бакуґо, люто дивлячись на Шото зверху вниз.

— Тоді навіщо ти тут?

— Я хочу знати, що означає ця клята записка.

Задумливо хмикнувши, Шото проводить рукою по волоссю Бакуґо, тому що хоробрість все ще при ньому і тому що, попри всі скарги, Бакуґо все ще обіймає його, їх тіла доторкаються від грудей до стегон.

— Що написано, то й значить, — шепоче Шото, поки водить носом по вуху Бакуґо.

— Вона нічогісенько не пояснює, — бурмоче Бакуґо, нахиляючи голову, щоб ще більше відкрити Шото свою шию, і той, проводячи щокою по натягнутій шкірі, дивується своєму майже непереборному бажанню завищати від радості. Чи то через їх близькість, чи то від того, як груди Бакуґо притискаються до його власних так, що він відчуває чуже неглибоке, швидке дихання, — але звичайне бажання Шото підколоти — подражнити і перемогти при будь-якій можливості — на диво спить, і він так втомився чекати…

До біса все. Шото здає всі позиції кристально ясно.

— Я кохаю тебе багато років, — шепоче він, торкаючись губами щоки Бакуґо, і це одночасно найлегші й найважчі слова з усіх, що він коли-небудь вимовляв.

Але Бакуґо до остраху нерухомий, не каже нічого, і побоювання Шото повертаються з подвоєною силою. Він відсувається, зовсім трохи, щоб зустрітися поглядом з Бакуґо, і те, що він бачить, остаточно стирає всі залишки сумнівів.

Вираз обличчя Бакуґо відкрите, беззахисне, все звичайне напруження зникло, як і його зморшки на лобі. Він виглядає приголомшеним.

Недовірливим.

Він виглядає чудово.

— Кацукі, — з трепетом видихає Шото. Й після судорожного вдиху Бакуґо притягує Шото до себе, і його губи такі ж м’які і теплі, як і в мріях Шото.

 

*

 

Наступного ранку Шото знаходить записку на підлозі передпокою, поруч зі скинутим мокрим одягом Бакуґо (і сухим — Шото). Після зустрічі з дощем її складно прочитати, чорнила розмазалися і розтеклися, але так вона чомусь подобається Шото ще більше. З тихим сміхом він піднімає її та приклеює до холодильника.

«Я б назвав нашого кота Кітаі».

Включивши кавоварку, Шото наповнює дві склянки апельсиновим соком і повертається у ліжко.

 

Арт: @youseimanami