укус

Просто уявіть собі, що цей милий нашому серцю Всесвіт міг не з’явитися просто через укус комахи…

Юний Всесвіт-Мандрівник плив до далеких земель кораблем, він ділив каюту із мовчазним молодим чоловіком:

в нього була ампутована нога та гарне ім’я – Артюр.

Юний Всесвіт-Мандрівник думав, що і сам би носив таке ім’я, воно йому до вподоби; чоловік не сказав Всесвіту нічого, окрім імені.

До далеких земель Всесвіт приплив один. Очі блищали, неначе в зіницях народжувались тисячі тисяч нових зірок.

Далекі землі пахли кавою та безжальним сонцем, а пісок загадково шелестів під ногами, цей звук нагадував Всесвіту липи біля рідної хати.

В другій половині дня юний Всесвіт-Мандрівник вже блукав глибокими джунглями, то знаходячи вихід з них,

то знов гублячись.

Він ступав обережно, постійно дивився в різні боки, наче він солдат-дезертир, якого можуть впіймати та винести смертний вирок просто на місці.

Укус комахи був непомітним, майже безболісним, але почав червоніти разом із сонцем, коли воно почало поступово заходити.

Палкі промені ніби лишались в тілі жаром та лихоманкою, і Всесвіт-Мандрівник валився з ніг, лягав на землю так само,

як сонце лягає на воду. Невміло вторило мелодії вітру його важке, хрипле дихання.

Таким його і побачила Ніч: вона бачила спітнілого, втомленого та хворого юнака, який навряд доживе до ранку, видно, що він слабкий.

І не таких вбивали ті загадкові сили місцевих духів, і не таких ламала місцева жорстока природа.

Всесвіт бачив Ніч вперше, це була їхня перша зустріч, але вона здалася йому галюцинацією, яку подарувала йому висока температура.

Всесвіт бачив щось неймовірне: темне небо над головою перетворюється на жінку.

На жінку з оксамитово-нічною шкірою та зоряними долонями, на жінку, що має одне сліпе, блискуче око.

Волосся якої чорне та довжиною до середини міцної спини, яка на стегнах замість спідниці, штанів чи пов’язки носить хмарини.

Він і досі наче не вірить, що тоді все то було по-справжньому, що Ніч так і приходить в тих далеких-далеких землях.

Ніч сіла на коліна біля нього, такого хворого і безпомічного, такого слабкого, майже непритомного Всесвіту.

Вона дивилась в його таке дивне для неї обличчя і одразу ставала теплішою, м’якшою до цього юнака.

Зітхнула, і подихом потрапила в мелодію вітру, в його неповторний ритм. А потім простягнула свої зоряні долоні просто до вуст

Всесвіту. І сказала: «Цілуй, цілуй мої руки, Всесвіте,

цілуй, якщо хочеш жити».

Ніч підвела очі, зряче й не зряче, вгору. Так і сиділа, спираючись на коліна, тримаючи руки біля обличчя такого ще молодого Всесвіту.

Цілуй, Всесвіте,

цілуй, якщо хочеш жити.