Сподіваюсь, ти в порядку

«Боляче» – перша і остання думка, якою супроводжується кожен день Вільгельма у це Різдво. Він дивиться в вікно, а потім оглядає свою кімнату, яка, за час навчання у пансіоні, стала чужою і незнайомою. Тут було світло, на столі лежали коштовні речі, а у книжній шафі була купа старовинної інформації, якою наповнений кожний листок, що потроху починав своє природне гниття. Було все одно. Крон-принц дивився на свої руки, що зберігали велику кількість досвіду, що хлопець здобув за межами зручного маєтку і знову стискав розкриті долоні в кулак. Згадувалися олівці та ручки, що закінчували свою працездатність за якісь пів тижня, дорогі і чисті листи паперу, які він щоденно опоганяв своїми примітивними думками, а ще він пам’ятав, як торкався чогось дорожчого за корону чи сраний престол. Сімон. Найбільша помилка і найбільше щастя.

Перші дні, коли Вільгельм опинився тут знову, він був ображений. Ні то на себе, ні то на Сімона, а можливо на матір і Августа. Хлопець прокидався з думкою «за що?» і заплющував очі, так і не знаходячи відповіді, яка хоча б трохи влаштовувала підліткове серце в той запас гормонів, що заважав мислити трошки раціональніше, ніж то робив чайник на кухні, що пищіть під час закипання. Образа рвала на шматки все: минуле, сьогодення і те, що чекало там, далеко. Але чи чекало воно? Для Вільгельма там нічого не існувало. Його не цікавив трон ніколи, не цікавила сім’я і її пригнічуючи статус і ще більше його не цікавило його обличчя. На цій думці серце заходилося знову. Чого він не сказав, що то дійсно був він на тому триклятому відео, чого не стояв поруч з Сімоном, що поступово згасав, поки на нього дивилися тисячі і мільйони очей? Чому він – Крон-принц, надія країни, надія сім’ї, нації, чого саме він не заступився за людину, яка стала найдорожчою за той короткий час?

Звідси починалася нудота, така, яку не можна було зупинити дванадцятьма маленькими ковтками води, або таблеткою. Вільгельма не нудило поки він спав, не нудило тоді, коли можливості на те щоб подумати не з’являлося, а потів все по колу. «Злість-образа-біль-нудота» – ритуал, що супроводжувався чашкою чаю і холодним молоком.

Хотілось повернутися назад в часі і виправити помилки, хотілось відчути те повітря, побачити людей, що вирядилися у костюми спеціально для нього і, можливо, помолитися перед прийомом їжі. Але щоб Вільгельм зробив? Закрив штори? Попросив би Сімона залишитися поруч назавжди? Втекти? Вдарити Августа? А може послати усіх з тією заявою, що то не він? Не їхати? Що правильно зробити?

***

Вільгельм сідає за святковий стіл і прикриває очі, ховаючись від мигтіння різдвяних вогнів. Мати каже тост, говорить про Еріка, про життя з чистого аркуша і про те, як пишається сином, а той в свою чергу намагається подолати ту довбану паніку, що стискає груди і заморожує активний мозок. «Боляче» – проноситься в голові. За столом тихо, раніше ця тиша чарувала, а зараз знову ловить у свої обійми і поступово морально вбиває. Їжа не смачна, а в алкоголі ті срані бульбашки, які подразнюють горло. Годинник ще не пробив дванадцятої, але вони почали якось завчасно. Мама сказала, що треба більше проводити часу з сім’єю, але в атмосфері нотки натягнутості і Вільгельм їх відчуває, як ніхто.

Крон-принц встає з-за столу перший, так не прийнято і це не правильно, але він встає і йде геть, на мороз, дивитися на сніг, і просити про порятунок, тихо, одними губами. Молить, щоб хтось врятував. В такі часи більше за все не вистачає Еріка, простих слів, які мають натяк на смиренність і обіймів. Хлопець обхоплює себе за плечі і ховає ніс в рукаві нового пальто. Холодно. А мозок поступово малює Сімона, і ні, це не силует і Вільгельм не бачить обличчя, він відчуває Еріксона, його комфортну ауру, його дуту куртку на розмір більшу і запах його кучерявого волосся. «Щасливого Різдва» і очі Вільгельма починають пекти, солоні сльози повзуть по блідій шкірі, тиха істерика, як і усі почуття в житті королівської родини. Крон-принц відчуває той відчай, з яким Сімон намагався вхопитися за пальто, відчуває, як тонкі пальці намагаються торкнутися живого тіла через щільну тканину і як такий справжній хлопець каже своїм тілом більше, ніж міг би сказати Вільгельм словами.

«Я люблю тебе» – все, на що вистачило Принца. Він не думав, що це вирішить хоч щось, він не вірив, що це має значення, але він просто сказав і так само просто пішов. Вільгельм замислюється, хлопець підіймає голову і дивиться в таке далеке небо, де нема запитань і відповідей, але на думку спадає «як почував себе Сімон?». Крон-принц не думав про це з початку усієї ситуації зі зливом, а може взагалі. Він думав про Сімона, але не замислювався над його внутрішнім світом, дозволяючи простому хлопцеві бути підтримкою і бути поруч з собою, поки сам Вільгельм занурився у свою трагедію, переживаючи знову і знову. Крон-принц дивиться на екран телефону та на ті дивні цифри 00:00.

Пальці не слухаються і вони зовсім замерзли, але хлопець в котре набирає повідомлення «Привіт», так, ніби нічого не сталося. Але відправляє лише «Щасливого Різдва», сподіваючись не побачити «ви не можете написати цьому користувачеві».

***

Сімон не читає вже декілька годин, а Вільгельм не може закрити очі. Від кожного шереху серце заходиться і хлопець інтуїтивно перевіряє телефон, кутки кімнати і вікна. Але нікого немає ні онлайн, ні в реальному житті. Надія тліє з кожною хвилиною, хоча напевно і не можна так сказати, якщо вона не встигла розгорітися безжальним полум’ям. Крон-принц дивиться на годинник жахаючись часу – третя година ночі. Йому б лягти спати та дивитися десятий сон, але навіть неймовірна втома не допомагає заплющити очі, він крутиться у різні боки, рахує вівець, книги на полиці, а потім поцілунки з Сімоном, яких не так багато, як йому б того хотілося, потім він перераховує рази, коли торкався завжди засмаглої шкіри. Тіло тремтить і схоже тут не поможе ні статус Крон-принца, ні заможна сім’я, ні поради завжди вимогливої матері. Нічого з цього не допомагає. Вільгельм стискає в руках ковдру, притискає її до грудей, заривається в неї обличчям і плаче, як риба німа. В голові так багато повітря, а в легенях зовсім пусто, лише серце б’ється у шаленому ритмі, намагаючись зламати пару трійок кісток. Хочеться затулити вуха, не чути себе, не чути тіла, душі і мозок бажано не чути, але не виходить. Хлопець дихає як може, іноді чуючи свист десь зсередини себе. Хоче, щоб все це закінчилося, але стає тільки гірше. Він згадує теплі обійми, на які тепер не зможе заслужити можливо ніколи, і Крон-принц зривається з того дихання квадратиком. Вільгельм хоче вмерти.

***

Сінці під очима і тікання годинника, що не переставав повідувати хід своїх думок. Крон-принц не спав. Голові Вільгельма ця думка вже давно звучала, як заголовок якоїсь статті, про їхню відому сім’ю. Взагалі, він би не хотів знати, що б у тій статті було б, але хороша фантазія і великий досвіт малює щось на кшталт риття в брудній білизні з запитаннями «про кого майбутній король думав всю ніч».

Тіло важить тонну, якщо не більше, а руки все так само тремтять, як і декількома годинами раніше, але Вільгельм здається звикає до такого стану. Він дивиться на телефон, що сів ще вночі і якось невпевнено бере техніку до рук, підключає до зарядки і чекає довгі тридцять секунд, за які пристрій має оговтатися. Довбана мігрень нагадує про себе з слабким піліканьєм телефона, Крон-принц морщиться від болю, але це не на довго, до того моменту, як на екрані не з’являється повідомлення, що заставляє зникнути увесь світ. «І тобі, Вільгельм, я сподіваюся, що ти в порядку» – Крон-принц осідає на підлогу, тихо, без крика, без істерик, він прикриває рукою рот, що розкрився у німій скиглі. «Нестерпно» – от як Вількельму, ніфіга він не в порядку, та і як він може, коли він такий нікчема? Як може Сімон бажати йому бути в порядку, коли сам він нічого не зробив для сонячного і такого рідного Еріксона?

Руки знову тремтять і чесно, Вільгельма бісить цей тремор, він б’є себе по зворотній частині долонь, щоб заспокоїтися, але отримує лише опік болю, а ще червоний відбиток, що через кілька секунд береться білими плямами, потім ще удар і ще, поки руки не перестануть тремтіти, хоча це не допомагає. Він бере телефон, притуляє до губ гарячий екран и шепоче тихе «вибач» вкотре за ці довгі свята.

«А ти в порядку?» – відповідає він.