Цей Вельмишановний взагалі не драматизуючий хрін

Цей Вельмишановний взагалі не драматизуючий хрін

Уподобання Чу Ваньніна були воістину паршивими.

Сухі, нудотні та такі, що лиш відчай навіюють.

Тільки погляньте, якими препаскудними книгами завалені полиці!

“Каталог стародавніх бар’єрів”, “Ілюстрований архів рідкісної флори”, “Керівництво з гри на цинтрі ордену Жуфен із Ліньї”, “Колекція рослин та дерев”.

Оце так дивина, тут все ж є щось пристойне для читання: “Путівник по Башу” й “Кулінарна книга Башу”.

Мо Жань відібрав декілька книжок поновіш, які, скоріш за все, Чу Ваньнін брав до рук нечасто та змалював на сторінках купу безсоромних еротичних картинок.

Малюючи, він тішився думкою:

Ахаха, ця колекція налічує принаймні вісім тисяч, якщо не всі десять тисяч книжок. Хтозна, скільки часу спливе перш ніж Чу Ваньнін викриє, що декілька творів перетворилися на заборонену літературу. До того часу буде неможливо виявити винуватця і Вчитель буде вергати громи і блискавиці від гніву. Світла голова в мене, не інакше. 

Подумавши про це, юнак не міг не посміхнутися, радісно обіймаючи книжки.

Без упину Мо Жань спотворив з десяток книжок, даючи розгул своїй несамовитій уяві. Під його пензлем оживали різні непристойні сцени. Звабливі, просякнуті вишуканістю мазки п’янили розум. Здавалося, вбрання чіплялося за оголені тіла, які тільки-но постали з води,[1] а іноді тріпотіло угорі, ніби підхоплене вітерцем.[2]

 

[1] Цао ї чу швей (曹衣出水 cáo yī chū shuǐ) – дослівно перекладається як “Вбрання Цяо, що постає з води”. Це одна з назв техніки малювання складок одягу художника Ву Даодзи. Мазки виходять товстими й щільними, одяг лине до тіл, ніби вони вийшли з води. 

[2] Ву дай дан фен (吴带当风 wú dài dāng fēng) – ідіома протилежна “Одяг Цяо, що постає з води”. Перекладається як “Пасок Ву, що тріпотить на вітрі” та вказує на художника династії Тан – Ву Даодзи. Одного разу він змалював Будду плавними, округлими мазками, а пасок зобразив так, немов його підхопив вітер. Кажуть, що Пасок Ву нагадує вітер, а вбрання Цяо – воду.

 

Якби хтось взяв книги у старійшини Юхена й з волі випадку обрав саме ці, не складно уявити, які б чутки пішли поміж людей…

“Насправді за приємною личиною старійшини Юхена криється звіряче серце! Як можна ховати між сторінок “Мистецтва медитації” еротичні малюнки чоловіків та жінок!”

“Старійшина Юхен – вчитель-облудник, що заховує малева з обрізаними рукавами[3] у своїх керівництвах із техніки володіння мечем!”

 

[3] Ви й так напевно знаєте, але те про наших улюблених китайських геїв)))

 

“Йосип драний, що?! Який ще Безсмертний Бейдоу! Він – звір у людській подобі!”

Чим більш юнак роздумував над цим, тим смішніше ставало. Дійшло до того, що він катався по підлозі від реготу, тримаючись за живота. Він так захопився, що навіть не помітив як хтось з’явився у дверях бібліотеки.

Підійшовши, Ши Мей уздрів Мо Жаня, що ковзав по книгах й реготав так, немов собачої блекоти наївсь[4].

 

[4] дурного зілля напитися, з глузду з’їхати, збожеволіти

/не можу себе змусити не вишукувати фразеологізми із собаками ╮(. ❛ ᴗ ❛.)╭ /

 

Ши Мей:

– …А-Жаню, що ти робиш?

Переляканий молодик різко сів, наспіх приховуючи порнографічні малюнки й натягнувши на обличчя щось більш пристойне, промовив:

– Підлогу витираю, підлогу.

Шисьон стримав сміх:

– Одягом своїм?

– Кхм, я не зміг знайти ганчірки для прибирання. Не зважай, краще скажи, Ши Мею, що привело тебе сюди у таку пізню годину?

– Тебе не було у себе, тому я порозпитував і дізнався, що ти в оселі Вчителя.

Юнак увійшов до бібліотеки й допоміг Мо Вейю зібрати розкидані повсюди книжки; на губах його грала ніжна усмішка.

– У мене вільна хвилинка випала, тож я вирішив навідатись до тебе.

На серці Мо Жаня враз потеплішало. Він підтис губи; як так сталося, що він меткий на побрехеньки базікало, а тепер й слова мовити не в змозі?

– Тоді… гм… тоді, сідай сюди скоріш. 

Мо Жань радісно покрутився на місці, а опісля дещо схвильовано промовив:

– Я це… піду наллю та пригощу тебе чаєм!

– Не треба, я ж потай прийшов сюди. Як Вчитель дізнається, не збудешся лиха.

Мо Вейю почухав потилицю:

– Напевно…

Чу Ваньнін, цей виродок. День, коли твоя тиранія розпадеться немов картковий будинок вже близько!

– Ти, певно, ще не їв, так? Я приніс тобі смачненького на вечерю.

Очі юнака захоплено замерехтіли:

– Вонтони?

– Пфф, вони дійсно тобі не набридли? Павільйон Червоних Лотосів знаходиться далеченько, я боявся, що як дістанусь сюди усі вонтони злипнуться між собою, тому все ж вирішив не перевіряти долі. Ось, поглянь, може печеня припаде тобі до душі?

Старший побратим відкрив принесену коробку з їжею й всередині дійсно лежали страви червоного кольору. Тарілка свинячих вушок швеньфен, свиняча соломка у гостро-солодкому соусі юсян[5], нарізана кубиками курка ґонбао[6], порізаний огірок та чаша рису.

 

[5] Ю сян жов си (鱼香肉丝 yú xiāng ròu sī) – “Свинина із ароматом риби”. Страву готують зі свинячої корейки, нарізаної смужками, часнику, соєвого соусу, сичуанського перцю, грибів Муер, ніжних паростків бамбука, і звісно ж, гострої бобової пасти Пісянь Довбань. Взагалі ця страва не пахне рибою, але такий соус зазвичай використовують для приготування риби, тому й до інших стали додавати “з ароматом риби”.

[6] Ґон бао дзі дін (宫保鸡丁 gōng bǎo jī dīng) – це страва сичуанської кухні, що готується з курки нарізаної кубиками, арахісу, сичуанського і червоного перців, рисового вина, соєвого соусу та кунжутної олії.

 

– А цього разу ти додав перцю?

– Зовсім трошки, хвилювався, що в тобі прокинеться жага до гостренького, – усміхнувся Ши Мей.

Обидва були небайдужими до гострої їжі, тому, звісно, шисьон розумів як це “немає гостроти – немає радості в житті”.

– Однак, твої рани все ще не повністю загоїлися, негоже класти забагато. Додав лиш трішки для смаку. Все ж, це краще, ніж взагалі без червоного кольору, правда?

Палички для їжі хутко пурхали над тарелями; ямочки на щоках Мо Жаня здавались солодкими немов мед у сяйві свічки.

– Божечки! Я зараз розридаюся від щастя!

Ши Мей стримав сміх:

– Як завершиш плакати, їжа вже зовсім охолоне. Залиш сльози на потім та хутчіш поїж.

Обличчя Мо Жаня посвітлішало від радості; палички для їжі піднялись у повітря з неймовірною швидкістю.

Мо Вейю повсякчас їв мов зголоднілий собака; Чу Ваньнін терпіти не міг його неналежної поведінки, а Ши Мей нічого проти не мав.

Брат-наставник завжди був ніжним, заливавсь сміхом й казав йому їсти повільніше, пропонуючи чашку чаю. Невдовзі тарілки спорожніли і молодик із задоволеним зітханням поплескав по набитому животу та щасливо примружив очі:

До серця поцілили смаколики…

Ши Мей як би мимохіть запитав:

– Що смачніше, вонтони чи ці страви?

Якщо справа стосувалася їжі, Мо Вейю був відданий їй як своєму першому коханню. Він нахилив голову: ясні вугільно-чорні очі з ніжністю глянули на Ши Мея й молодик усміхнувсь:

– Вонтони.

– ……

Ши Мей хитнув головою, посміхаючись, а через мить промовив:

– А-Жаню, дозволь мені змінити пов’язки та нанести на твої рани свіжі ліки.

Лікарську мазь приготувала пані Ван. Господиня вершини Життя та Смерті була ученицею ордену Ґу Юеє[7].

 

[7] Ґу юе є (孤月夜 gū yuè yè) – Самотній місяць у ночі.

 

Вона була з тих людей, що не хапали зірок з неба у мистецтві бою та й не полюбляли вони цієї справи, в неї було зовсім інше покликання – медицина. Пік Сишен мав сад із цінними лікарськими травами, більшість із яких були посаджені нею, саме тому орден ніколи знав нестачі у ліках.

Юнак зняв верхній одяг й сів спиною до шисьона. Шрами на спині все ще нили, втім, відчувши теплі пальці Ши Мея, що обережно втирали та наносили мазь, Мо Жань непомітно забув про біль, а до голови запустили руки грайливі помисли.

– Ось так.

Ши Мей огорнув свіжими бинтами тіло Мо Жаня та охайно зав’язав вузол.

– Тепер можеш вдягатись.

Молодик повернув голову і подивився на Ши Мея.

Тьмяне золотаве сяйво свічки, бліда що перший сніг шкіра Ши Мея – жага молодика миттю розлилася нестерпним вогнем по судинах. В горлі пересохло, одягатися не хотілося. Всього секундне вагання і він опускає голову, хутко накидує на плечі верхній ханьфу.

– Ши Мею.

– Мм?

Тільки вдвох. Затишність й самотність бібліотеки. Чари витають у повітрі.

Мо Жань збирався процитувати якусь неймовірно романтичну поезію, однак він був з тих неосвічених, що навіть назву епохи змогли перетворити на штибу безсоромного “Дзіба”. Він довго силкувався щось вичавити із себе, доки весь не замаковів і врешті-решт вимовив лишень три слова:

– Ти такий добрий.

– Що ти, це лиш дрібниці.

– Я теж буду добре ставитися до тебе. 

Тон парубка залишався спокійним, проте долоні без упину пітніли, промовисто оголюючи його серце, обійняте бурхливим полум’ям.

Коли я стану сильнішим, ніхто не посміє знущатися з тебе. Навіть Вчитель.

Ши Мей гадки не мав, що найшло на Мо Жаня як він заговорив про такі речі. Молодик злегка забарився, але все ж м’яко відповів:

– Гаразд, тоді надалі я буду покладатись на тебе, А-Жаню.

– Мгм… – пробуркотів у відповідь Мо Жань.

 Неспокій огорнув душу, варто було тільки зіткнутися з виразним поглядом Ши Мея. Він не посмів дивитись далі та опустив голову. 

Тільки з ним єдиним він був обережним, можливо навіть дещо настирним.

– Ох, Наставник попрохав тебе протерти стільки книг? Та й до того ж, занести до архіву? І все це за одну лише ніч?

Перед коханою людиною, молодик не міг зганьбитись.

– Та не переймайся, не все так погано. Я з усім впораюсь, треба лиш трішки прискоритися.

Ши Мей промовив:

– Дозволь тобі допомогти.

– Та нізащо в світі! Як Вчитель довідається, не оминути й тобі покарання, – сказав Мо Жань. Вже й пізні ляги минули, а ти досі тут. Краще повернись назад і добре відпочинь, вранці у нас заняття.

Шисьон взяв парубка за руку, тихенько сміючись.

– Не бери до голови, він не дізнається. Ми будемо тихо…

Не встиг він і домовити, як крижаний голос прорізав нічну тишу:

– Куди це ви потай зібралися?

Ніхто й з них не помітив, як Чу Ваньнін вийшов із зали з механізмами.

Холодний вираз обличчя, очі фенікса, сповнені нескінченного льоду. Безпристрасний погляд похмурого чоловіка у дверях й тонке білосніжне ханьфу на його плечах. Зчеплені руки цих двох – різкий несвідомий подив, що ніби вибив повітря з легенів. Злісно одвернувсь.

– Ши Міндзіне, Мо Вейю, як ви смієте?!

Обличчя шисьона миттю зблідло. Він різко відпустив руку Мо Жаня та пролепотів тоненьким голосом:

– Наставнику…

Мо Вейю теж збагнув, що ситуація не найкраща й опустив голову:

– Вчителю.

Наставник зайшов всередину, не звертаючи уваги на Мо Жаня, глянув на Ши Мея й холодно промовив:

– Безліч бар’єрів встановлено по всій території Павільйону Червоних Лотосів. Невже ти вважав, що я не довідаюсь як хтось сюди нагряне?

Ши Мей злякано схилив голову у земному поклоні:

– Цей учень припустився помилки.

Юнак занепокоївся:

– Вчителю, Ши Мей прийшов сюди, аби змінити мені пов’язки й вже саме збирався йти. Прошу вас, не сваріть його.

Ши Мей теж захвилювався:

– Наставнику, цей випадок не стосується шиді Мо. Цей учень визнає провину й готовий понести покарання.

– ……

Обличчя Чу Ваньніна посиніло від гніву.

Він й слова мовити не встиг, а ці двоє вже навперебій кидалися захищати одне одного, наче він бич людський проти якого вони мали об’єднатись. Наставник Чу на мить замовк, насилу вгамувавши тремтіння брів, й відсторонено заговорив:

– Яка зворушлива одностайність. Схоже я єдиний поганець у цій кімнаті.

Мо Жань:

– Вчителю…

– …Не клич мене.

Наставник змахнув широкими рукавами, не бажаючи продовжувати розмову. Юнак не відав, чому Вчитель так сильно розгнівався: може, справа була в тому, що Чу Ваньнін завжди зносити не міг, якщо люди в нього на очах проявляли почуття, і байдуже, які саме – всі вони однаково дратували його.

Троє немов язика проковтнули. Кімнату обійняла мертва тиша.

Раптом Чу Ваньнін розвернувся, аби піти звідси.

Ши Мей підняв почервонілі очі; у подиві вгадувались безпорадність та розгубленість:

– Вчителю?

– Перепиши правила ордену десять разів. Можеш повертатись.

Молодик опустив очі, на секунду задумався та м’яко відповів:

– …Так, Наставнику.

Мо Жань лишився стояти на колінах на тому ж місці.

Шисьон піднявсь, кинув погляд на Мо Жаня й завагався. Згодом він знов схилив коліна та звернувся до Вчителя.

– Наставнику, рани шиді Мо заледве загоїлись. Чи сміє цей учень благати вас виявити до нього поблажливість?

Чу Ваньнін залишив питання без відповіді. Мерехтливий вогник ліхтаря осяював самотню постать. Невдовзі чоловік повернувся до молодиків; різко здійнялися рівні брови, на губах застиг гнівний закид, а кинутий погляд обіцяв спалити усе дотла.

– Суцільні нісенітниці. Піти звідси не збираєшся?!

Чу Ваньнін мав надзвичайно принадну зовнішність, проте м’якості там не було місця; в гніві це прекрасне обличчя ставало ще лютішим. Ши Мей нажахано здригнувся, вклонився і похапцем пішов, аби не гнівити Вчителя та не завдати Мо Жаню ще більших неприємностей.

У бібліотеці залишились лише вони вдвох. 

Юнак потай зітхнув та сказав:

– Вчителю, цей учень завинив перед вами. Він негайно продовжить заносити книги до архіву.

Не повертаючи голови, Наставник промовив:

– Як втомився, можеш повернутись.

Молодик з недовірою підняв голову.

Чу Ваньнін крижаним тоном продовжив:

– Я не стану тебе затримувати.

Що? Він мене так просто відпускає? Це точно пастка!

Мо Жань гадав, що він збіса розумний:

– Я не піду.

Вчитель зробив паузу та холодно посміхнувся:

– …Гаразд, як забажаєш.

Сказавши це, він змахнув рукавами, розвернувся та пішов.

Мо Жань застиг, мов громом уражений.

Тобто… це не було пасткою? 

Він був певен, що Наставник обов’язково влаштує йому сеанс із вербовою лозою.

Завершив із книгами він тільки глибоко за північ. Парубок позіхнув і вийшов із бібліотеки.

Надворі стояла глýпа ніч, проте в опочивальні Вчителя тьмяно мерехтіло золотаве світло.

Га? Цей набридливий диявол все ще на ногах?

Мо Жань підійшов до покоїв, аби побажати йому гарного сну та потім піти собі. Опинившись усередині, він уздрів, що Чу Ваньнін вже поснув.

Ну звісно цей забувака не загасив свічки перед сном. 

Чи може він знепритомнів від втоми, коли щось майстрував? 

Зібраний прототип Опівнічного Мандрівника біля ліжка, не зняті з ніжних рук металеві рукавиці, половинка залізної застібки, стиснута в кулаці – все це тільки підтверджувало його думку.

Уві сні обличчя Чу Ваньніна вже не було таким холодним та суворим.

Він скрутився калачиком на ліжку, що було завалене деталями з механізмів, пилами та сокирами. Всюди розкидано настільки багато речей, що й людині нікуди притулитись. Вчитель звився в клубочок, тісно притисся до ложа; довгі вії були опущені.

Від цієї картини віяло чимось… безмежно самотнім.

Мо Жань закляк на місці й вирячив очі. 

Все ж, що… могло так сильно розлютити Вчителя сьогодні?

Невже, все це тільки через те, що Ши Мей потай вдерся до Павільйону Багряних Лотосів і намагався допомогти мені заносити книжки до архіву?

Мо Вейю наблизився до ліжниці й пустив очі під лоба. Схилившись до вуха Чу Ваньніна, він тихо-тихо покликав:

– Вчителю?

– Ммм… – тихо застогнав Ваньнін та ще дужче обійняв холодний механізм. Дихання було рівним, він міцно спочивав. Поряд з обличчям лежала гостра металічна рукавиця, схожа на пазурі леопарда чи кішки.

Глянувши на Вчителя, юнак вирішив, що той ще не скоро прокинеться. Серце сповнилось небувалого запалу, Мо Жань звузив очі, а губи розтягнулися у бешкетній посмішці. Він навис над вухом Чу Ваньніна та низьким голосом попрохав:

– Вчителю, час прокидатися.

– ……

– Вчителю?

– ……

– Чу Ваньніне?

– ……

Хах, він дійсно поснув.

Мо Вейю аж світився від радощів. Він сперся рукою об подушку та блиснув самовдоволеною посмішкою.

Чудовенько, гріх не скористатися такою прекрасною можливістю, аби забити осикового кілка у твою могилу.

Чу Ваньнін мирно спав навіть й не підозрюючи, що хтось збирається помститись йому. Точені риси обличчя овіював спокій.

Мо Жань став у величну позу. На жаль, майже все своє життя хлопець прожив у будинку розваг та й належної освіти не отримав. Його єдиними вчителями були вуличні чвари й бійки, та народні байки з приказками. Тому вживані ним звороти були особливо непереконливими та смішними.

Чу Ваньніне, ти нахабний спритник, ти віроломний пустобрех! Як смієш згори позирати на цього Вельмишановного імператора… Ти… гм, ти…

“Величезний” словарний запас вичерпався. Юнак почухав голову. 

Навіть коли Мо Жань посів місце імператора, єдине на що були спроможні його вуста було “ця лярва” чи “цей псячий плазун”. Проте ці вислови не описували характеру Чу Ваньніна.

Молодик довго морочив собі голову, доки не пригадав вислови старшої сестри, які частенько лунали у будинку розваг. Хоч він й не до кінця розумів значення тих слів, проте вони здалися йому доречними. Насупивши брови, Мо Жань гарикнув:

– Ти зрадлива, невдячна, мерзенна, мала ослина рáкотиця! Чи визнаєш ти свої провини?

Чу Ваньнін:

– ……

– Як й надалі будеш анітелень, Цей Вельмишановний вважатиме це за признання.

Вчитель знов застогнав, стурбований шумом, але продовжував спати, обійнявши металічний механізм.

– Твої провини надто тяжкі. Згідно з законом Цей Вельмишановний має присудити тобі… гм, присуджує тобі дзвейсін[8]. Євнуху Льов!

 

[8] Дзвей сін (嘴刑 zuǐ xíng) – дослівно тортури/катування ротом.

 

Тільки після того, як він за звичкою погукав євнуха Льова, молодик зрозумів, що той чоловік давно залишився у минулому житті.

Мо Жань на хвильку задумався й все ж вирішив милостиво взяти на себе роль імператорської служки. Він промовив улесливим тоном:

– Ваша Величносте, ваш старий слуга присутній.

Опісля парубок прочистив горло й урочисто мовив:

– Негайно привести вирок у дію.

– Як накажете, Ваша Величносте.

Прекрасно, із формальностями покінчено.

В Мо Вейю вже руки свербіли від нестерпного бажання “виконати покарання” над Чу Ваньніном.

Так званого “дзвейсіня” взагалі в природі не існувало, Мо Жань просто взяв це наймення з повітря.

Тож як має бути приведене у дію це імпровізоване “катування ротом”?

Колишній Володар світу гартування – Мо Вейю величаво відкашлявсь. З холодним звіриним поглядом він повільно наблизився до прекрасного обличчя, що було немов кришталево чисте джерело у сніжній долині… І ще ближче до цих блідих вуст.

І тут…

Юнак загальмував. Глянувши на Чу Ваньніна, він вилаявся, повільно вимовляючи кожне слово:

– Чу Ваньніне, їдри твою качалку, ти така безсердечна сволота!

Лясь. Лясь.

Два фальшиві ляпаси у повітрі.

Хехе, покарання з успіхом виконано.

Так, курво!

Молодик увесь шкірився з радощів, як раптом відчув поколювання у шиї.

Щось змінилося.

Він різко глянув униз і стрівся з парою крижаних, благородних, ніби у фенікса очей.

Мо Жань:

– ……

Крижаний голос Чу Ваньніна врізався немов уламки нефриту, навіть не уявити, чи небесне божество він, чи пронизливий холод поночі:

– Що ти робиш?

– Цей Вельмишановний… Плесь. Ваш старий служ… Плесь-плесь-плесь.

Дякувати богові, слова Мо Жаня були тихими що писк комара. Наставник злегка набурмосився, проте, здавалося, нічого не розчув. До голови парубка раптом завітала просто розкішна ідея, і він знов два рази ляснув біля обличчя Чу Ваньніна.

Зіткнувшись із похмурим поглядом Вчителя, колишній імператор людського світу посміхнувся як дурний собака і заспокійливо сказав:

– Цей… цей учень відганяв комарів від Вчителя.

 

Нотатки авторки:

– Раді вас вітати у новому випуску рубрики “Персонажі” на каналі rbtv. Сьогодні до нас завітав шанований гість – Мо Вейю, імператор світу вдосконалення першого покоління(закреслено). З вами на зв’язку наш спеціально запрошений ведучий – Сюе Менмен, будьте ласкаві, привітайте його як слід(^▽^)

Сюе Менмен:

– Звичайні люди вдосконалюються, аби стати на шлях небожителя й вознестися до небес, проте ви загартовуєте своє тіло та душу заради титулу імператора. Мо Вейю, мені завжди кортіло довідатись, у рамках цієї рубрики не підіймається питання імператорів та генералів, проте дайте відповідь, будь ласка. Чому ви так настирливо хапаєтеся за імператорів-феодалів?

Мо Вейю:

– Всяка палка у нашому світі має два кінці, хіба не так?

Сюе Менмен:

– Так, сумнівів щодо цього не виникає.

Чорнильний корм для рибок:

– Тоді дозвольте запитати, чи довелось вам стрітися із “жовтою шовковицею, яка бажала досягти безсмертя”?

Сюе Менмен:

*приголомшений*

– (⊙o⊙)… Ну гм… це…

– Як не можете згадати, я вам з радістю підкажу, що саме таким було прізвисько імператора Дзядзіна.

Сюе Менмен:

– ??? Цей чоловік точно не з нашого виміру. Вчитель не навчав його.

Мо Вейю:

– Час твоєму старшому  двоюрідному брату навчити тебе науки. Ім’я цьому чоловікові було Великий володар Небесної сфери, Безсмертний владика Пурпурового краю, Наймогутніший та наймудріший, яскравий душею, праведник п’яти громів, Істинний правитель Сюаньду[9].

 

[9] Сюань ду(玄都 xuán dōu) – за легендою це стародавнє царство, де вікували небожителі.

 

Сюе Менмен:

– ……

 

Мо Вейю:

*Самовдоволено посміхається*

– Цього Вельмишановного так заздрощі з’їдали, що борони боже, тож він вирішив: мої титули мають бути ще більш могутніми, і вийшло оце – Великий володар Небесної сфери, Безсмертний владика Пурпурового краю, Наймогутніший та наймудріший, яскравий душею, праведник п’яти громів, Істинний правитель Сюаньду, Володар, що принижує безсмертних, Мо Вейю.

Сюе Менмен:

– Та катай звідси! Хто ти в біса такий?! Я тебе не знаю!

Мо Вейю:

*Закотив очі вгору*

– Гей, а чого це тільки імператор має право на безсмертя, а звичайні заклиначі не сміють проголошувати себе володарями?

 

Анкета персонажа

Мо Жань

Ввічливе ім’я: Мо Вейю

Посмертне ім’я: Вельмишановний імператор великого хріна, вічномолодий гомосексуал із пурпурового голубника, неперевершений йобарь, що витрахав із власного Вчителя усю душу, Король драми із принадним інструментом, що навіює страху, Безсоромний, безсовісний та підлий, Володар, що принижує безсмертних.

Рід занять: Імператор(відкинув хвоста)

Соціальний статус: Безграмотний

Коханий на цей момент: Ши Мей

Улюблені страви: (власноруч закреслено), Чу Ваньнін, (власноруч закреслено), вонтони у надзвичайно гострому бульйоні

Ненавидить: бути покинутим іншими

Зріст: 186 см до смерті

– Цей Вельмишановний повернувся до життя та перетворився на ґречного парубка, звісно ж він ще не доріс, нащо на цьому постійно наголошувати?! Гмммф, заїбали вже!