Старається, хоче, мріє

Бакуґо схожий не на Ендевора.

Шото коротким, без запинки, «ні» заперечує їх схожість — це правда не викликає у нього сумнівів, — але потім завжди замовкає, відмовляючись підкидати дрова в суперечку. Не через брак аргументів на доказ своєї точки зору. І не тому, що Бакуґо сам не свій від подібних розмов і варто швидше перекрити кисень звинуваченням, що починають стрімко розпалюватись.

Озвуч Шото свої реальні думки, Бакуґо образився б куди сильніше. Якби, звичайно, зрозумів, що порівняння із Ендевором — не найгірше і не найболючіше.

Бакуґо старається. Він почав звертатись до Мідорії на ім’я. Почав просити вибачення в інших людей. Почав пускати однокласників до своєї кімнати. Почав жартувати, щоб підняти йому, Шото, настрій. Бакуґо стає краще. Всі ним пишаються.

Мама Шото теж старається. Вона знову почала називати його «сином» — не тільки ненависним ім’ям, яке дав Енджі; воно прекрасно замінювало необхідність озвучувати прямий родинний зв’язок з нею.

Рей також почала просити вибачення: у нього, Фуюмі, Тойї.

Рей теж почала пускати у свою палату всіх бажаючих.

Вона теж почала жартувати, щоб Шото посміхнувся.

Рей стає краще, лікарі та діти нею дуже пишаються.

Проблема лише в тому, що Шото знає: вона щиро хоче бути краще, вона прагне бути краще, вона усвідомлює, якою людиною повинна бути. Але це не вона. Ще ні.

Кожне «син» вимагає зусиль: спочатку ледь помітно коротко вдихнути і видихнути, стиснути пальцями спідницю. Прохання вибачення — заздалегідь багато разів відпрацьовані перед психіатром, перед дзеркалом і перед богом. А її палата — не її серце і не її дім, вона давно втратила віру, що в цьому світі є місце, яке належить лише їй і стане її захистом і фортецею.

Шото, звичайно, піддається і Бакуґо, і мамі, коли вони своїми жартами просять його посміхнутися. Їм важливо отримати від Шото підтвердження, що вони рухаються у вірному напрямку. Їм потрібно побачити, що він радий їх прогресу. І що Шото радий, як змінюються їхні стосунки, теж.

Шото не відмовляє їм. Він дійсно пишається їх прагненням перестати завдавати  іншим біль і спокутати помилки.

Шото не настільки жорстокий, щоб сказати обом, що йому шкода, але він бачить: вони не можуть з легкістю взяти і силою волі перекроїти свої думки і почуття, вирвати і забути вкорінені звички. У випадку Бакуґо — за півроку, у випадку мами — і за десяток років. Шото знає, Бакуґо не став спокійнішим, — його пó‎ступки компенсуються новими вибухами на полігонах, розірваними в клаптики боксерськими грушами та виснажливими тренуваннями. Бакуґо іноді, як і раніше, виплескує на сторонніх людей і на інші предмети те, що випускати на близьких більше не можна.

Шото знає, що «Ізуку» гірчить у Бакуґо на язику. Але це дало Мідорії сил пережити війну.

Прохання вибачення дали Бакуґо сильнішу підтримку і захист, але спочатку світу довелося надломити і послабити його так, щоб Бакуґо довелося шукати додаткову опору у вигляді інших людей і їх віри в нього. Віри Бакуґо в себе більше не вистачало.

І коли Шото вперше зайшов в кімнату Бакуґо — не таємницю, не закриту зону, не «я сюди нікого не кликав», вже ні, — що він повинен був зробити з відчуттям дежавю? З більш світлим клаптиком на стіні — там, де висіло щось, але це прибрали перед його приходом. З тим, що побачив на шторі, яка вільно звисала до підлоги, глибокі складки — в місці згину, якого зараз не було. Він бачив, що спинка стільця немов розрізана надвоє через жовтизну: верхня половинка вигоріла від сонця, в той час як нижню, швидше за все, захистило підвіконня. Хоча стілець зараз стояв майже біля дверей, куди прямі промені ніяк не дотяглися б. Очі навіть знайшли те місце, де ніжки продавили килим, але Бакуґо не хотів, щоб хтось знав, що він часто сидів біля вікна. І Шото удав, що не знає: це не справжня кімната Бакуґо. Це кімната, призначена для сторонніх очей.

З ними непросто. Шото хотів би сказати мамі, що він її любить і буде любити, навіть якщо знає: вона старається, хоче, мріє, але не любить його. Не може.

І хотів би сказати Бакуґо, що завжди буде з ним, навіть якщо той старається, хоче, мріє, але не є прекрасною людиною та ідеальним героєм.

Шото всього один. Поки що його занадто мало, щоб перекричати батька, братів, сестру, однокласників, ЗМІ, психологів і психіатрів, про-героїв-наставників… совість мами, невпевненість і провину Бакуґо, яку підживлюють сотнями, тисячами чужих голосів. Голосів, які кричать, якими вони повинні бути, щоб не опинитися зовсім на самоті у прірви в пекло.

Шото обіцяє собі і подумки їм: так не буде. Навіть якщо травма і хвороба мами, всупереч її бажанням, завжди будуть блокувати ніжні почуття до нього.

Навіть якщо Бакуґо, як і раніше, буде важко йти на контакт, неохоче впускати у свою кімнату, у свої думки та минуле. Навіть якщо йому буде складно відмовитися від багаторічних звичок і йому несила все в собі поміняти за півроку-рік. Навіть якщо Бакуґо оступиться, тому що шляхи наверх рідко бувають лінійні.

Шото їх не судить і мовчить.

Зрештою вони не судять Шото за те, що сам він старається, хоче, мріє, але не може бути таким же терплячим і люблячим з братом і батьком.