отрута
від Ілля СергійовичСестро, я знаю, що ти відчуваєш, я поруч з тобою лежала у ліжку, і повторювала за тобою всі вигини твоєї пози, хіба
не скопіювала браслет на босій нозі.
Отрута ніби спалює стравохід, правда? Я стільки разів уявляла це, я стільки читала про це в тих самих казках, що і ти.
Тебе нудить: я чула це, коли ти була в ванній, я зблідла так само, як ти, і такий самий гіркий присмак в роті.
Я добре знаю, сестро, я добре знаю цю дію отрути: я переживаю це через тебе, бо в нас неначе одні відчуття на двох,
як це лякає мене!
Сестро, я знаю, що ти відчуваєш, бо так само тиснула собі на живіт, як і ти, точно так само зминала футболку,
отрута важко стікає у шлунок.
Він бурчить і щось в ньому здимається, щось роздувається наче, так? В моєму шлунку так само, сестро, ти може чула це,
я чудово твій чула.
Ти коліна підтягуєш, тебе все сильніше складає навпіл, так само, як і мене, бо ми з тобою близнючки,
ми такі близькі, тож я переживаю теж саме, що й ти. Я візьму на себе страшну дію отрути: я завжди, напевно, як і ти, дуже багато фантазувала.
Майже так саме, як зараз ставлю себе на твоє місце, я ставала на місце отруєних принців й принцес із казок.
Як зараз наші шлунки переживають одне й те саме і я забираю у тебе той біль, так само близько я переживала це й тоді.
Сестро, я відчуваю, як важко та неприємно тече отрута далі, у кишківник, як вона жере тебе все далі і далі.
Я чую, як твої босі ноги ступають по ламінату, ти відходиш від мене все далі, прямуєш до вбиральні.
Я відчуваю, як всередині крутить сильніше й сильніше, аж сльози стоять у очах, але чую, знов чую це по ході босих ніг. Ти повертаєшся, сестро?
І як ти підходиш назад, до нашої спальні, то розумію: легше стало, дивовижно, ми маємо такі сильні тіла, сестро,
вони борються із отрутою, борються із отрутою, яку ти прийняла.
Аж як ти заходиш у спальню то тебе наче навпіл згинає, ти присідаєш, тримаючись за двері, видихаєш, я ніби теж видихаю,
мені легше, сестро, я відчуваю, нам легше, чого ж ти?
Ти знаходиш сили в собі піти назад до вбиральні, я чую твої швидкі кроки і як гупають двері. Я йду в тому ж напрямку, аби не скорочувалася відстань,
я відчуваю, як пальці то нервово стискають коліна, то руки масують живіт, сестро, я ж забираю собі найтяжче, чому тобі так погано?
Мені ж вже легше всередині, отрута немов покидає мене. Отрута немов покидає мене…
Пробач мене, сестро.
По-перше, за те, що це я змусила тебе страждати від своїх надмірних фантазій про отруту, навіть якщо це і не від них:
я не вберегла тебе, зжерши якусь гидоту, то не змінює справу принципово. Чи все ж надто сильно фантазуючи…
А коли ще ти мене рятувала, а я думала, що то я рятую тебе?
По-друге, наші одні відчуття на двох надто пов’язані, сестро. В цьому варто було зізнатись давно: ми маємо шукати кожна свої, власні.
Так, сестро, не вийшло романтики й драми: я зникла з твого життя не під дощ, не під вальс, не під вторгнення духів або прибульців,
а просто під час, коли ти сиділа в туалеті.
Я йду і в мене звучать не чіткі, розумні та філософські думки,
а в мене голосно й хворобливо бурчить живіт.
в за
ваті від цього тексту! і гарно, і головна думка мені така близька. читаю вже не першу Вашу роботу. від деяки
я в ступорі, від інши
в глибоки
роздума
. це неперевершено. Ваша творчість неймовірна і особлива для мене. нічого подібного раніше не зустрічала.
йой, як неочікувано і приємно. дякую за такі добрі слова!
червопис то можливість як раз створювати дуже різні роботи, от і користуюсь на повну)