мить

Джун гортає альбом, де зібрані, наче колекція марок чи наліпок, щасливі миті її життя: деякі свіжі, новенькі, такі ясні,

деякі старі, потерті, з безповоротно втраченими рисами, але саме вони більш улюблені, більш затишні, рідні чи що.

Джун гортає альбом і залишає в ньому з кожним разом все більше і більше посмішок, так, для посмішок в неї окремі сторінки в кінці.

Джун сидить на тахті, її альбом перед нею, вона схиляється над ним, ніби боїться взяти його на руки,

як недосвідчена нянька боїться вперше взяти немовля.

Джун схиляє голову, уважно роздивляючись ту чи іншу мить, на одну руку спирається, а іншою, вільною, перебирає камінці на браслеті.

Босі ноги пахнуть милом з конвалією, це її улюблені квіти, це її улюблений запах, і що цікаво – в альбомі не має миті,

де Джун дарують її улюблені квіти.

Ніхто з її залицяльників не вгадав, які в неї улюблені квіти, але що, вона не могла сказати? Казала. Але від цього щасливої миті

в альбомі не додалося.

Якщо людина не розуміє натяків – це не дає гарантії, що вона все розуміє, коли кажуть прямо. Джун кладе посмішку в кінець альбому.

Вона приблизно знає, на яких сторінках розташовані які миті, якщо не буквально і чітко, то шосте чуття підказує їй: зараз побачиш те, те і те.

Зараз буде мить, коли ти вперше заходиш в цю квартиру, і тато несе твою сумку, мама десь на балконі, а твого кавалера тоді не було з тобою,

десь на рибалку поїхав чи що, не важливо, в мить не потрапив і чорт з ним, так йому і треба.

Зараз буде мить, коли ти вперше опинилася в цьому місті: молода, спітніла і боса, сповнення надії, життя, і, наче альбом, щасливими миттями.

Зараз буде мить твого випускного: стрічка схожа на Чумацький шлях.

Зараз буде мить: ти вперше вдягаєш браслет на ліву ногу.

Боса Джун.

Збираєте з татком гриби.

І Джун чудово знає, з якої миті починається її колекція, з чого починається її альбом, так, то стара затерта мить, але найважливіша.

Її сестра-близнючка на ім’я Джулія сміється з хобі своєї сестри, каже, що це дурня, в тій миті не видно чітко її рис, її емоцій,

навіть рухів, навіть голос якийсь штучний.

Щось було і до цього, але те Джун розгубила, та питання, Джун: чого ж ти так зберігаєш той спогад про свою близнючку, яка над тобою сміялась?

Бо це єдиний спогад, який про неї лишився. Так багато всього було, так багато всього було, але все це зникло разом з сестрою.

Джун зустрічається із сестрою лише тоді, коли випадкові незнайомці плутають ім’я: називають її Джулія, потім вибачаються.

А Джун посміхається,

бо що їй робити ще? Джун посміхається, а ввечері, як приходить додому, вкладає ці миті примарних зустрічей із сестрою

в альбом.