Слідуючи за вітром

— О… — музика узявся пальцями ща підборіддя, зробивши замисливий вигляд. — Це доволі цікаве питання! А тобі навіщо? Есе для універу чи щось на кшталт цього?

— Ні. Просто ти схожий на того, хто не живе за принципами суспільства, хто ніби знаходиться, ну.. за його межами. Тому може робити що захоче, йти куди і коли забажає і ніхто йому не буде казати, що і як потрібно робити, — Сяо тихо видихає повітря з легень, дедалі дивлячись у безкрайнє місто, яке потихеньку засинає. Краєм ока він помічає, що його товариш розслаблено посміхається.

— Я завжди прагнув цього, Сяо, — каже він. — Мене надихнув мій друг, з яким ми разом були ще змалку.

— Він також мандрував?

— Він хотів. Мріяв про це. Ми мріяли разом… — юнак притих, заплющивши очі. Він, здається, насолоджується легким шумом вечірнього вітерцю. — Залишалося трохи більше місяця до випуску зі школи, а він лежав у лікарняній палаті, сумно дивлячись у вікно. Раніше в його очах палала пристрасть, бажання здолати хворобу і побігти на зустріч свободі зі своїм другом. А тоді тієї іскри я не побачив. Життя згасло в ньому назавжди. Дивлячись своїми порожніми очима на мене, він сказав, що прогнози лікарів невтішні. Так, на жаль, онкологія не жаліє нікого…

Від самого лише останнього речення, в грудях старшого щось неприємно стиснулося. Ніби це йому поставили смертельний діагноз без можливості вилікуватися. А сам Венті виглядав напрочуд спокійним, ніби ділився не трагічною історією з життя, а розповідав щось буденне, як, наприклад, зустрів на вулиці гарненького цуцика.

— Йому було сумно, що його мрія так і не здійсниться, тому він мав до мене прохання. Щоб я мандрував за нас двох. Щоб я побачив світ з усіх його куточків, щоб я зустрічав іноземців, щоб я куштував дивні смаколики, щоб я вдягав чудернацький одяг якщо мені захочеться, щоб я робив світлини чудес природи і.. все таке. Він пообіцяв, що буде спостерігати зверху. Наостанок він сказав, що хоча до мого дня народження ще далеко, але подарунок він заздалегідь підготував. Це була сопілка. Власне її мені передала його мати, коли він вже…

— Вибач. Не варто було розпочинати цю тему, — Сяо в якійсь мірі почувався винним, бо саме його питання змусило музику відкрити душу і говорити про такі болючі речі. Він уявити собі не міг, що під веселим і навіть трошки інфантильним хлопцем ховається розбита душа. Він навіть подумав, що у порівнянні з цим його власні клопоти – ніщо. Дрібний пил. Він ніколи нікого не втрачав, його лише напружує соціум та навчання, от і все.

— Якби я не хотів ділитися, я б не став цього розповідати, — попри все, він знову посміхається. Венті взагалі виглядав зараз нічим не гірше, аніж кілька хвилин тому. Ані сльозинки не проронив. — Тому, відповідаючи на твоє питання… Так, я вільна людина. І я хочу стати ще більш вільним. Настільки, наскільки це можливо.

— Ясно. Отже, ти скоро покинеш місто?

Сяо не хотів чути відповідь, бо був впевнений, що вона йому не сподобається. Він звик до компанії музики, який, здавалося б, був повністю протилежним самому Сяо. А тепер, коли юнак відкрився йому з такого неочікуваного боку, він прив’язався до нього ще сильніше.

— Ну, я власне тому і покликав тебе на прогулянку, бо хотів наостанок походити вже такими рідними вулицями. А завтра збирався йти далі, куди мене направить вітер.

— Зрозуміло…

— Щось не так? — Венті дивиться на хлопця і той вмить відводить погляд. Знову щось спало на думку, знову щось хочеться сказати, але хлопець змушує себе мовчати. — Хочеш зі мною?

Від останнього питання в грудях знову защеміло, але не в неприємному сенсі. Навпаки, ніби щось всередині спалахнуло, загорілося, народилося. Ніби відкрилась якась істина всесвітнього масштабу. Ніби…

— Я.. не можу. Казав же, в мене навчання, в мене дім і батько.

— Ну, як хочеш. В мене, до речі, теж був дім, була родина. І школу я закінчив майже на відмінно – з такими оцінками мені двері у будь-який універ були відкриті, не дивлячись на те що поведінка була паршивою… В будь-якому випадку, це тобі вирішувати.

— Так…

— Ти хороша людина, Сяо. Я впевнений, одного дня ми обов’язково зустрінемося знову!

* * *

Пізніше хлопці розійшлися, а наостанок обмінялися контактами за ініціативи Сяо, що було досить неочікуваним кроком від нього. На шляху додому він розглядав акаунт у соцмережі, де Венті публікував переважно зображення зі своїх подорожей, або пости, в яких розповідав про враження від того чи іншого міста. І чомусь, споглядаючи численні відео та світлини, Сяо відчув дещо нове, але неприємне. Він мусив радіти за товариша та його цікавий досвід, або ж насолоджуватися пейзажами, проте замість цього його почала гризти зсередини справжнісінька заздрість. Заздрість, тому що він не бачить радощів у своєму існуванні, а кожен день схожий на попередній. Заздрість, тому що він ніколи не був не те, що закордоном, він навіть сусідні міста не бачив. Чому? Якби ж він сам знав.

Вже вдома після вечері, хлопець підсів до свого батька, який читав книгу.

— Слухай… Можна дещо спитати?

Чоловік, знявши окуляри, перевів погляд із паперових сторінок на Сяо, кивнувши.

— Як би ти поставився, якщо я, ну, чисто теоретично, кинув би універ? — обережно питає він, чомусь очікуючи неприємної реакції Джонлі.

— Залежить від обставин, які тому посприяли.

— Припустимо, що обставин немає. Просто захотів і.. все.

— І чим би ти зайнявся натомість?

— Ну… Можливо, поїхав би до іншого міста, або країни, щоб побачити світ.

— Це досить цікаво, але звучить не більш ніж дитячі фантазії. Для того, щоб кудись поїхати, потрібні гроші та документи, а в твоєму випадку гроші ще потрібно заробити. Звісно, ти доросла людина і я не можу тобі наказувати як саме вчиняти, але я все ще можу наставляти тебе на вірний шлях і давати поради. Мандрувати – це чудово, але не так просто, як тобі здається.

— ..Добре, я зрозумів. Дякую.

Сяо хотілося дуже вставити своє “але” і розповісти про дивовижного музику, який не вчиться, не працює, але все одно подорожує і дарує приємні емоції. Ніби теплий вітер, якого ніщо не тримає і він летить туди, куди йому заманеться.

Після розмови хлопець пішов до кімнати, же сів за ноутбук і вперше у житті відкрив сайт для пошуку роботи. І справді, якщо його прагнення до мандрів у компанії Венті сильне, то варто почати заробляти. Як добре, що для такої непростої людини як Сяо є фільтр у налаштуваннях “лише дистанційна робота”. Буде, мабуть, з чого обрати.

* * *

Минуло 2 місяці

Відтоді, як музика покинув місто, хлопці підтримували контакт лише переписуючись. Першим написав Сяо, ще в той самий вечір, коли побажав гарної дороги товаришу. Він також слідкував за його блогом і цікавився, де саме наразі перебуває Венті та як в нього справи.

До речі за цей час Сяо, неочікувано для себе, вирішив навіть пофарбувати пасма свого темного волосся у колір морської хвилі. Саме цей колір асоціювався в нього з тією дивовижною музикою, що лунала з сопілки, саме він нагадував юнакові про відчуття безтурботності і свободи. Врешті-решт, це був колір Венті.

Відвівши погляд від екрану телефону, хлопець подивився на край столу, де лежав квиток на потяг до міста, куди нещодавно прибув музика. Не дешево, проте Сяо ані секунди не шкодував, що свої перші зароблені гроші він витратив саме на це. Востаннє перед сном подивившись на профіль друга, хлопець вимкнув телефон і притиснув до грудей, ніби обіймаючи, а в голові в цей час була одна-єдина думка:

«Якщо ти слідуєш за вітром, то я також, бо мій вітер – це ти.»

Вже відклавши смартфон, хлопець накрився ковдрою і знову кинув погляд на куплений квиток.

— Ми обов’язково зустрінемося знову…