Зустріч

Робота написана на челендж «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки»

Дякую за бетинг @prymarna!

— За будь-яких обставин ти повинен залишитися на мінус-стороні, Шото. — Батько витирає рот серветкою та кидає її на тарілку з недоїдками — знак для Фуюмі, що він закінчив. Помітивши це, сестра мовчки тягнеться до чайника, щоби розлити напій по чашках. — Ти стараєшся… недостатньо.

Це правда. Він не бачить жодного сенсу в тренуваннях: повільно, рік за роком, енергетична сила його душі стає сильнішою, але він ніколи не мріяв про те, щоби залишитися на рідній стороні. Мідорія — уродженець потойбіччя — казав, ця половина світу не набагато краща за протилежну: різниця така мізерна, що не варто чіплятися за економічні чи правові переваги Мінуса.

Проте в плюс-сторони є одна велика перевага: туди не потрапити душі батька. Душі брехуна, який у дитинстві стверджував, що більш заряджену сильну душу соулмейту буде знайти легше. Тільки згодом, коли підріс, Шото дізнався, що це не має значення для пошуку.

— Я йду до себе.

Шото встає з-за обіднього столу і здвигає сьодзі вбік. Його не спиняють.

Нехай позитивний заряд душі соулмейта буде сильніший та витягне його звідси назавжди — Шото не буде сумувати. Можливо, зовсім трохи за Фуюмі та Мідорією, та це й усе.

Дерев’яна підлога під ногами, тонкі світлі панелі стін його традиційного японського дому, речі, що наповнюють непривітний, пронизаний холодною тишею простір, — усе вібрує чистою негативною енергетикою їхньої половини світу. Якось Шото розгорнув карту Плюсу подивитися, що є на цьому місці в них, та знайшов звичайну галявину. Вони не забудувували цей шматок землі.

Нове відкриття лише посилило відчуття самотності.

Шото зачиняється у своїй кімнаті та опускається на татамі. Цікаво, якими були б на дотик позитивно заряджені речі. Чи дихалося б йому на тій стороні вільніше?

Пройшло вже три роки, і тільки нещодавно Мідорія перестав губитися вулицями їхньої версії Мусутафу. Іноді, коли він занадто засмучений або послаблюється зв’язок із його соулмейтом, то впускає й розбиває негативно заряджені речі, але це трапляється рідко. Загалом, Мідорія має щасливий вигляд і не дуже відрізняється від місцевих.

Шото піднімає кришку ноутбука й натисканням кнопки виводить його зі сну. В інтернеті багато малюнків та переказів-спогадів про паралельний світ від людей, що жили там до встановлення зв’язку із соулмейтами з Мінуса. Шото хотілося б вірити, що, дивлячись на картини, читаючи їхні розповіді, він стає трохи ближчим до нього або неї — своєї половинки. До того ж, якщо — коли — Шото потрапить на той бік, він буде підготовлений. Він уже знає, що люди Плюсу більш моторні, розмовляють швидше, працюють довше, але і свят у них більше. У них немає страхування від випадків послаблення зв’язку із соулмейтом, як тут, коли держава компенсує Мідорії все, що він розбиває під час тимчасової втрати єдності з парою. Але на Плюсі немає й заборони для вихідців із паралельного світу працювати на небезпечних різновидах робіт. Твої ризики, твоя відповідальність, сам вирішуй, чи дає змогу твоя сила душі та зв’язку братися за таке. Громадяни лише не мають права приховувати свій минулий знак заряду.

Ще Шото чув, наче людям із Мінуса здається, що на Плюсі трохи тепліше, хоча історичні звіти показників вимірювальних приладів стверджують, що жодної різниці в погоді немає.

Він хоче перевірити це на власній шкурі.

Він хоче відчути, як це: усією сутністю, наче магнітом, тягнутися до своєї другої половинки душі; забути, у кого з них яка початкова енергетика, і стати одним цілим.

Він хоче, щоби його очікування кращого майбутнього перестало бути марним очікуванням.

Він хоче бути… не коханим. А поміченим і прийнятим. Покликаним до нового дому, де на нього чекатимуть; де він буде бажаним за будь-яких обставин.

Шото посміхається. Для багатьох пар це реальність, але для нього навіть подумки це звучить занадто казково.

***

Час минає. Весна знову змінює зиму, і Шото бавиться з першими найсміливішими вуличними кішками, що після холодів вийшли погрітися на сонці. Його шлях для прогулянки сьогодні пролягає доріжками парку, а потім набережною мілководної річки, над якою тільки-но починають з’являтися дрібні комахи. Він заплющує очі, притримуючи рукою неслухняні пасма, — вітер грає з волоссям та здіймає кінці шарфа.

Можливо, на тій стороні світу хтось саме зараз, сміючись, проходить крізь нього. Можливо, навпаки, таємно сумуючи, стоїть поряд і мріє про когось зі світу Шото.

А, може, там — нікого.

Вітер штовхає в спину, і щось неприємно врізається йому в литку. Шото розплющує очі, перш ніж зробити необережний крок уперед, до води. Відблиски сонця від поверхні темної, мутної річки відволікають ще на мить, а потім він бачить… міст за десяток кроків праворуч. Який Шото нещодавно пройшов. Чи це його так закружило й повернуло назад, чи він лише подумав, що зараз пройде, відволікся на мрії, та так і завмер? Він буває розсіяним та неуважним, але перехід йому добре знайомий, і залізні вигини парапету були вищі, перепліт густіший, і зав’язаних на ньому різнокольорових стрічок хвилину тому не було. Жовті, блакитні, помаранчеві й червоні яскраві смужки не оминули б його ока.

Шото повертає голову ліворуч, майже очікуючи побачити старий міст також, але там — два береги, розділені ледачим потоком річки, що каламутніє, ледь тече. Пусті, досі вологі від нещодавнього дощу лавки також зникли.

Він здригається, пірнаючи під хвилю паніки, і відсахується від обриву.

Міст по праву руку зникає.

Шото нервово тре очі, глибоко дихає пару секунд і знову дивиться: звичний пейзаж. Як рік, два… п’ять тому.

Лавки-привиди знову виростають з-під землі й відштовхують мокрими сидіннями.

Він потрапив в інший енергетичний потік? Якщо новий міст зі стрічками — з-за межі того, що Шото може побачити своїми силами, то це означає… він — його соулмейт — близько.

Шото, наче навіжений, розкидає руки й кидається в сторону: ловити невидиму примару частки своєї душі. …Ні, не тут, його сюди не тягне — Шото розвертається й біжить у протилежний бік. Десь тут? Соулмейт точно близько, та де саме? Чи міг він швидко проїхати на велосипеді? Проплисти річкою на човні?

Шото поспіхом завертає в третю сторону. Його повинно буквально тягнути до половинки? Як магнітом? Та де ж ця підказка? Інстинкти збоять, і він хапається за голову, панікує, що втрачає свій шанс. Мечеться по набережній, як сліпий птах, розкинувши в сторони руки-крила.

А потім хтось хапає його міцною хваткою, стискає:

— Та тут я, боже, зупинися, навіжений! Завмри!

У Шото в очах — калейдоскоп різнокольорових плям, картинка здригається й мерехтить, серце зривається. Він сіпається в чужих руках раз і затихає, прибитий несподіваним тиском повітря на обличчі, плечах — його наче звідусіль стискає в маленький клубок.

— …По світах кидає, — долітає до нього незнайомий голос. — Зараз у якийсь та й викине.

У Шото підгинаються коліна, і він чіпляється за хлопця, замружившись та чекаючи, поки все закінчиться.

Принаймні отримане пояснення наполохало першу розгубленість.

Тиск поволі відступає. Дихати все ще важко, він хапає ротом повітря, але Шото може з цим впоратися.

Незважаючи на досить впевнений голос, хлопець, обіймаючи його, також тремтить. Соулмейт. Шото таки його спіймав. Або, гаразд, це його спіймали. Яка різниця?

— Що то був за курячий біг? — Хлопець подається назад, щоби заглянути Шото в обличчя. Розтуляє рота щось додати, але закриває і мовчки дивиться на нього з відтінком здивування. Мабуть, не очікував побачити гетерохромію та шрам.

— Н-не відчував, де ти.

Соромно визнавати, але Шото очікував, що внутрішній компас не підведе в час зустрічі. Він вловив деяку силу тяжіння, але розсіяну, землею й небом розлиту; запаморочилося, наче перевернули з ніг на голову, і не зрозуміти, де верх, а де низ. Де… де соулмейт?

З його щастям Шото міг би ще довго тут бігати.

— Га? — підіймає світлі брови хлопець. — Тоді я навідчувався за нас двох. Як якийсь телепень наосліп швендяв за тобою по парку, потім з одного берега на інший і знову назад. Не розумів, з якої ти сторони річки.

— Тоді не тільки я тут «курка», — підмічає Шото.

— Стули пельку. Навіть не дав мені перепочити. — Хлопець корчить невдоволене обличчя, але через мить хмурнішає і знову притискає Шото до себе. — Отой камінь… я не навмисно.

— Який камінь?

— Що влучив тобі в ногу. Я тільки присів перевести дух, хотів жабку пустити по воді. Ну звісно, як ще б я зустрів соулмейта, якби нічого в нього не жбурнув, — радше сам до себе бубнить він.

— Було не боляче, — заспокоює його Шото. Поява мосту відволікла достатньо, щоби він швидко забув про неприємне відчуття в литці. Після стількох травм один синець — дрібниця. — Тож… тепер ми на чиїй стороні?

Як би йому не було приємно обіймати свого соулмейта, та цікавість переборює. Він повертає голову до річки.

От же ж…

— Якого біса ми в Мінусі? — озвучує його думку хлопець, озираючись довкола. — Ти як клятий пилосос тягнеш, не заперечую, але чому?! Ми мали опинитися в мене!

— Чесно, я був би не проти, — зітхає Шото. Обурення соулмейта резонує в його власній душі, однак радість від довгоочікуваної зустрічі сильніша: як сонцем проганяє непрохані тіні невдоволення й зігріває серце. Жодний зі світів сам по собі — не ворог. Головне, що вони вдвох і готові давати відсіч тим, хто спробує завдати їм болю. Принаймні Шото — готовий, а свого соулмейта він ще має пізнати краще.

Має спитати його ім’я. Заглянути йому глибше в очі й назавжди запам’ятати їхній колір. Має дізнатися, як легко долоня соулмейта вкладається й пасує до його власної. І як тепло спати разом, оповивши один одного руками під спільною ковдрою.

Має почути його мрії. Допомогти втілити їх у життя. Має поділитися власними. І так, так, дозволити соулмейту закочувати очі на його несмішні жарти, що протилежності притягуються й запульнути щось навмання, аби потрапити у свого судженого — чудовий спосіб знайти другу половинку.

— Як тебе звати? — План є, і Шото впевнено починає з першого пункту.