Віриш мені?

— Боже, Лот, з кожною секундою це здається мені ще більш скаженим.

А той тільки сміявся у відповідь й тягнув Яна далі лісними заростями, притискаючи до грудей паперові згортки.

— Ти ж віриш мені? — шепоче тільки, а потім знов хихоче.

Звісно вірить. Але вже котру годину блукати лісом трохи лячно.

— На якого біса тобі взагалі знадобились ці старі карти? Ми так остаточно загубимось, давай хоч глянемо сучасну.

— Там немає того, що я шукаю!

— Я про це й кажу! — бурмоче Ян, але Лот і не чує наче: звіряється зі своїми потертими картами й бреде далі. — Вони ж старі, як світ, якщо там і було щось раніше, то цього багато років вже там немає.

Навколо пахнуло хвоєю, вологою й опалим листям. Чудовий аром для короткої прогулянки, та не для багатогодинних блукань же!

— Май трошки віри в серці.

— Мені вже починати молитися?

Хрусть, хрусть, — ламались під ногами гілки, і якісь дикі птахи в височині переспівували. Лот не відповів, тож Ян не продовжував розпитувати.

— Майже прийшли, — шепнув Лот і міцніше стиснув Янову долоню в своїй.

Відхиливши в бік кущі й гілки, що нахабно лізли в очі, він вивів обох на галявину й нарешті зупинився.

— Галявина, —  констатував хлопець і, пирснувши, сів на повалене дерево. — Ми кілька годин йшли до галявини, яких повно в лісі?

— Не зовсім, — знявши з плечей рюкзак, Лот витягнув з нього довгий тканинний чохол, а карти запхав кудись якнайглибше. — Допоможеш мені?

Ян щось бурмотнув, але підвівся й допоміг вбити коли й встановити намет.

— І треба було пертись до чорта на болото заради… — так і замовк від ніжного поцілунку. Ян тільки й встиг здивовано вскинути брови й привідкрити губи, перш ніж Лот погладив його щоки та знов поцілував.

Тільки помітивши, як Ян остаточно замовк і чекає пояснень, Лот відсторонився й посміхнувся:

— Дякую за допомогу. Але будеш забагато бурчати — ображусь.

І Ян дійсно більше не бурчав.

— Намет поставили. Що далі, юний натуралісте?

— А тепер ми лишим речі в наметі, — він взяв у руки Янові долоні і встав, підіймаючи його за собою, — і підемо туди, куди я нас вів.

— То ми ще не прийшли?

— Я ж казав – майже. Чи ти вже стомився? — він м’яко приклав зап’ясток хлопця до своїх усміхнених губ, а лишивши кілька дрібних поцілунків, дозволив Яну взяти себе під лікоть і попростувати далі.

— Ми хоч знайдемо дорогу назад? Ти ж все лишив в наметі.

— Знайдемо, — спокійно й натхненно відмовив він й додав: — Я відвідував туристичний гурток в школі.

Ще кілька хвилин вони йшли в мовчанні, поки нарешті не зупинились, а Ян і зовсім застиг, затамувавши подих.

— Це… — тінь блиску промайнула в його очах, і, дзвінко сміючись, Лот витяг хлопця ближче до озерної води.

— Гарно, правда? На нових картах тут ліс лісом!

А перед ногами в них було криштально-прозоре озеро, з-під якого де-не-де виглядали різні дерева.

— Всі думали, що озеро висохло і заросло, але воно ще тут! — задоволено тараторив він, ледь не кричачи від захвату. — І все тільки для нас, нікого навкруги! Ходім-ходім!

Скинувши взуття і лишившись босим, Лот ступив на мілководдя й пішов далі.

— Стривай! — тільки й встиг викрикнути Ян, перш ніж Лот обернувся й вскинув ногу, підіймаючи хвилю бризок на свого хлопця з гучним сміхом.

— Вода чудова, не соромся! Йди до мене.