Цей Вельмишановний заслужив цієї кари

Розділ 8 – Цей Вельмишановний заслужив цієї кари

 

Три дні Мо Жань провалявсь у ліжку, немов напівжива риба, викинута на суходіл. Тільки-но рани його встигли затягнутись, як він отримав звістку, що наказувала негайно відбути у Павільйон Багряних Лотосів задля виконання важкої праці.

До того ж, Мо Вейю не дозволялося спускатися з вершини під час домашнього арешту, однак й собак ганяти[1] теж не мав змоги. Тому він був змушений допомагати ордену, виконуючи усю брудну роботу.

 

[1] байдики бити, гав ловити, ледарювати

 

Зазвичай це були обов’язки на кшталт допомоги посудомийниці у залі Менпо, начистки до блиску трьохсот шістдесяти п’яти камінних левів, що утримували міст Найхе, переписування старезних, неймовірно нудних та запилюжених сувоїв і таке інше.

Проте, що це за місце таке –  Павільйон Червоних Лотосів? Звісно ж, це була оселя наволочі Чу Ваньніна, трикляте кудло, яке всі нарікали Пеклом Багряних Лотосів. 

Вкрай небагато людей з піка Сишен відвідували цю місцину, а ті, кому все ж “пощастило” навідатися до його покоїв, верталися з поламаними кінцівками.

Тому, окрім Пекла Багряного Цвіту, резиденція Наставника Чу мала прізвисько ще більш приземлене: Павільйон Зламаних Ніг.

Серед учнів ордена розносився такий жарт: 

“Виставня таїть у собі красу, а велич оберігає Тяньвень. Увійдіть у Браму Зламаних Ніг та відчуйте агонію поламаних кінцівок. Як не страшать вас розірвані меридіани, шукайте й надалі старійшину Юхена.”

Колись давно серед учнів піка Сишен вирізнялася дівчина, що сміялася в обличчя смерті та чия розпусність самих небес сягала. Хто б міг подумати, що вона дійсно насмілиться жадати краси самого старійшини Юхена!

Місяць заховався в обіймах темряви, учениця, пробираючись на вершину Наньфен, проникла на дах павільйону, аби тільки узріти як Вчитель купається.

Розв’язка була передбачуваною. Золотава лоза відшмагала дівчину так, що та ледь душу богові не віддала й до того ж пролежала сотню днів у ліжку.

Тоді ж, Чу Ваньнін заявив, що усім, хто посміє вчинити подібне, він особисто повиколює очі.

– Ви тільки погляньте, яка  неввічливість! Який жорстокий вчинок! Яка гидотна людина!

У клані навчалося немало учениць, в чиїх головах лиш вітерець гуляв. Вони свято вірили, що якщо вони жінки, тоді старійшина Юхен поспівчуває їм й буде милосердним, тому вихованки постійно хихикали перед ним та дражнилися, без успіху намагаючись завоювати його увагу. Втім, довідавшись з якою непомірною жорсткістю, Чу Ваньнін покарав нахабну ученицю, ніхто більше не смів кидати на нього красномовних поглядів.

Старійшині Юхену було однаково: чоловік ти чи жінка, як вчинив злочин – маєш отримати по заслугах без усіляких винятків. Учні наголошували, що, крім прекрасного личка, він не має нічого путнього.

Молодший учень, що прийшов передати повідомлення, дивився на Мо Жаня зі співчуттям в очах, він намагався стриматися й не казати, однак зрештою не зумів:

– Старший брате Мо…

– Гм?

– Норов старійшини Юхена настільки жорстокий, що ніхто з нещасних, які увійшли до Павільйону Багряних Лотосів, не змогли вийти на своїх двох. Твої рани все ще не загоїлися, тому може тобі варто навідатися до старійшини й попрохати про дозвіл на миття посуду в кухні?

Юнак був вкрай вдячний шиді за співчутливе серце гідне самого Будди, однак він все одно відкинув цю божевільну думку. 

Благати про милосердя Чу Ваньніна? Та ви, певно, не сповна розуму! Ґречно вам дякую, проте ще один такий сеанс з Тяньвень я замовляти не бажаю.

Насилу вдягнувшись і переставляючи ватні ноги, він поплентався на північну вершину піка Сишен.

Павільйон Червоних Лотосів, Пекло Багряного Цвіту – все це оселя Чу Ваньніна, де на сотні миль не знайти й однієї живої душі.

Ніхто не бажав наближатися до місця, де він жив; жахливий характер та непередбачуваний норов змушували усю школу триматися якомога далі. Усім залишалося лиш з повагою спостерігати здалеку.

Душа молодика завмирала, не знаючи, яке покарання вигадає Наставник. Усю дорогу до вершини Наньфен, думки неслися поперед нього, переганяючи вітер. Пройшовши повз густі хащі бамбука, він узрів море яскравих малиново-червоних лотосів.

Ранок вступив у свої права: сонце тільки-тільки зійшло, відбиваючись іскристим промінням на горизонті. Зі ставку проростали стеблини, що поєднували вогняно-червоне небо з жаристим квіттям. Кожна з цих квіток поглинала й відбивала сяйво іншої, роблячи цвіт ще яскравішим; воістину, це видовище захоплювало подив. На березі водойми простягся звивистий міст, що вів до павільйону. Позаду нього струменіли гірські водоспади; краплини води, немов уламки кришталю, дзвінко розбивались об каміння. Клубився у повітрі водяний туман, а світло пробивалося крізь полум’яну димку, створюючи потойбічну атмосферу спокою.

Мо Жань відчував це так:

Мерзота! 

Краса цього місця заворожує, однак це оселя Чу Ваньніна, і тільки від цього мені хочеться проблюватися.

Просто погляньте на цю непомірну бундючність, яке це марнотратство! Проживаючи на території школи, учні тіснилися в маленьких кімнатках, зате киньте погляд на старійшину Юхена: лиш він один зайняв усю північну вершину гори, вирив три величезних ставки і засадив їх жаристими лотосами.

Ну гаразд. Кажуть, що ці квіти дуже рідкісного сорту й з них виготовляють цінні ліки, однак…

Все одно, це місце мов полуда на оці.[2] Як жаль, що я не можу просто спалити це праведне кудло дотла!!!

 

[2] Бу швень янь (不顺眼 bú shùn yǎn) – неприємний для очей, неначе полуда/більмо на оці, мов сіль в оці.

 

Втім, нарікання було лиш наріканням. Хоч він був тільки п’ятнадцятирічним юнаком, який не міг зрівнятися із силою Наставника, Мо Вейю все одно підійшов до резиденції Чу Ваньніна та зупинився біля входу. Зіщулив очі та начепивши на обличчя єхидну посмішку, він заговорив відворотно солодким голосом, вдаючи з себе жалюгідного плебея.

– Цей учень Мо Жань віддає пошану Шановному Вчителю Чу.

– Проходь.

У кімнаті царював лютий безлад. Холоднокровного демона Чу Ваньніна охоплювало сніжно-біле вбрання, відвороти його ханьфу[3] були затягнуті навхрест, що надавало йому ще більш непорочного, святобливого вигляду. Сьогодні його волосся було зібране у високий хвіст, чоловік сидів на підлозі й копирсався у механічних деталях. Чорні металеві рукавиці увиразнювали ніжні руки; затиснувши пензля між вуст, він задумливо покусував його.

 

[3] Ханьфу (汉服 hàn fú) – традиційне вбрання ханьців у Китаї. Те, що ханьфу має широкий крій зображає широту душі і добросердечність людини. Запахується ханьфу завжди на правий бік, вважається, що ліва сторона – це Ян(чоловіча енергія), а права – це Їнь(жіноча), тобто Ян прикриває Інь захищаючи. Посередині спини робиться шов, який має нагадувати, що людина у всьому має дотримуватися золотої середини, а пасок втілює рівновагу.

 

Кинувши на молодика байдужий погляд й тримаючи між губ пензля, він нерозбірливо промовив:

– Хшоди шюди.

Мо Жань підійшов.

Це було справою не з легких, адже у кімнаті не залишилося навіть клаптику вільного місця куди б можна було присісти: всюди були розкидані креслення, шматки дощок й металічні деталі. 

Юнак витріщився мов баран на нові ворота. У минулому він ніколи не навідувався до кімнати Чу Ваньніна. 

Хто б повірив, що такий витончений та вродливий чоловік мешкає у суцільному безладі.

– Наставнику, що ви створюєте?

– Опівнічного Мандрівника.[4]

– Га? 

 

[4] Є йов шень (夜游神 yè yóu shén) – дух/божество, що блукає ночами, Опівнічний Блукач, Вартовий Ночі.

 

Вчитель виглядав роздратованим, бо в роті був пензель і говорити було непросто:

– Опівнічний Мандрівник.

Мо Жань розсіяно поглянув на купу хаотично розкиданих металевих запчастин.

Наставник обіймав титул Шановного Вчителя Чу, який не був пустим словом. Насправді Чу Ваньнін був видатною особистістю; взяти хоча б його три духовні зброї, здібності до відновлення бар’єрів та навички у механіці. Без сумнівів, він заслуговує на славу кращого на піку Сишен. Отже, попри його нестерпний норов і те, що догодити йому було важко, усі заклинацькі ордени, один завзятіше від іншого, наполегливо запрошували старійшину Юхена долучитися до них.

Втім, щойно відроджений Мо Жань собаку з’їв на тих “Опівнічних Мандрівниках”.

Нічний Вартовий був різновидом сталевої людиноподібної машини, яку власноруч створив Чу Ваньнін. Вона була недорогою, проте дуже міцною та ефективною у бою, а й до того ж могла захистити простий люд Нижнього Царства вдосконалення від вторгнення примар та демонів поночі. 

У минулому житті завершеним Опівнічним Мандрівником володіла майже кожна родина. Всяк з обладунків коштував що звичайна мітла та був більш дієвим за зображення божеств із вишкіреними зубами на дверях.[5]

 

[5] Мень шень (门神 mén shén) –  дух, що зустрічається біля вхідних дверей китайських будинків, буддистських і даоських храмах. У давнину зображення богів вішали на двері, аби вони відганяли привидів й чудовиськ(отакі вони, забобони).

 

Після смерті Вчителя Нічні Вартові як і раніше боронили збіднілих людей, що не мали змоги скористатися послугами заклинача. Таке щире співчутливе серце в поєднанні з безжалісним ставленням до власних учнів зроджувало у серці Мо Жаня тільки погорду.

Молодик присів та окинув подивом Вартового Ночі, що був не більш ніж частиною майбутнього витвору. Одразу ж події минулого заполонили розум. Не втримавшись, він простягнув руку й взяв один з пальців вартового, щоб роздивитися.

Чу Ваньнін клацнув між собою шип і паз, й нарешті звільнив руки, аби прибрати пензля поміж вуст.

Наставник глянув на Мо Вейю:

– Деталь тільки-но змазали тунговою олією[6], не торкайся.

 

[6] Тон йов (桐油 tóng yóu) – тунгова олія. Це натуральна олія, отримана шляхом віджиму насіння горіха тунгового дерева, яка надає поверхні шовково-матовий блиск.

 

– О……

Мо Жань повернув на місце суглоб пальця й замислився. Продовжуючи вдавати з себе милого та безневинного, він з усмішкою запитав:

– Вчителю, ви покликали мене сюди, щоб я допоміг вам?

– Так, – холодно відповів Наставник.

– Що я маю зробити для вас?

– Приберися в будинку.

Чарівна усмішка застигла на вустах юнака. Він оглянув кімнату, яка виглядала немов після потужного землетрусу. 

Мо Вейю:

– ………………

Що тут сказати, Чу Ваньнін був справжнім феноменом у заклинацьких техніках, проте нічого не тямив, коли справа стосувалася побуту.

Прибравши п’яту розбиту філіжанку, яку не спромоглися прибрати вчасно, молодик вже не міг цього зносити.

– Наставнику, коли ви востаннє поралися у будинку? Всевишній змилуйся наді мною, тут так брудно!

Чу Ваньнін пильно роздивлявся креслення та навіть очей не підняв, почувши запитання:

– Близько року тому.

Мо Жань:

– ………………

– Де ви зазвичай спочиваєте, Вчителю?

– Що?

Певно в кресленні були допущені помилки. Чу Ваньнін виглядав ще більш роз’ярилим ніж зазвичай, коли його перервали. Чоловік скуйовдив волосся й розлючено промовив:

– Звісно в ліжку.

Хлопець глянув на ложе, завалене майже готовими різноманітними механізмами та цікавинками. Окрім того, на постелі валялися пилки, сокири, серпи та інші подібні інструменти; кожен із них відлискував сталевим сяйвом і був надзвичайно гострим.

Щось надзвичайне, не інакше. Як він не відтяв голови уві сні?

Після тяжкої полудневої праці тирси та бруду з підлоги вистачило на цілих три сміттярки. Мо Жань протер полиці й враз більш як десять білих ганчірок перетворилися на чорні. По обіді до ладу було прибрано тільки половину приміщення.

Пеньок ти чортів, Чу Ваньніне! Навіть гарпії паскудні не настільки отруйні як ти!

На перший погляд, прибирання кімнати не було надзвичайно суворою карою, а якби хтось почув, то й зовсім би не повірив, що це якась важка праця.

Проте, хто б міг подумати, що йому доведеться мести це чортове кудло, яке не прибиралося триста шістдесят п’ять днів? Навіть якби він був повністю здоровим, така виснажлива робота висмоктувала душу до півсмерті.

– Вчителю.

– Гм?

– Ця купа одягу… здається, пролежала тут зо три місяці.

Нарешті старійшина Юхен завершив скріплювати руку Опівнічного Мандрівника. Потираючи наболілі плечі, він окинув поглядом кошик із білизною, у якій горою лежали ханьфу й беспристрастно сказав:

– Я сам їх виперу.

Юнак полегшено видихнув. 

Дякую, Господи, що порятував мене від цього дійства.

Але опісля йому закортіло дізнатися дещо:

– Га? Наставник вміє прати?

Чу Ваньнін холодно глянув і відповів:

– Що тут складного взагалі? Треба лиш кинути речі у воду, трохи замочити, потім виловити та висушити на сонці. Готово.

– ………… Дійсно.

Їдри мою качалку, але щоб подумали вихованки, які потай захоплювалися й закохувалися у демона Чу, довідавшись про це? Треба визнати, що зовнішність у нього приємна, однак він огидний та тільки відлякувати своєю поведінкою здатен. Як це стане відомим, скільки ніжних сердець буде вщент розбито? 

– Година пізня. Йди за мною до їдальні, потурбуєшся про інше як повернемося.

Життя у залі Менпо кипіло: люди приходили та покидали їдальню. Учні піка Сишен збиралися разом маленькими групами аби поїсти. Чу Ваньнін поклав кілька страв на лакований дерев’яний піднос й тихенько присів у кутку.

Миттю простір у двадцять футів навколо геть збезлюднів.

Ніхто не зважувався сідати коло старійшини Юхена, бо хто зна, раптом його щось засмутить і він випустить Тяньвень прогулятися по чиїхось спинах. Чу Ваньнін відав про це, однак анітрохи не хвилювався. Він самотньо сидів, немов крижана красуня й з вишуканим виглядом приймав їжу.

Але сьогодні все було трохи інакше. 

Мо Жань прийшов разом із Вчителем, звісно ж, він мав залишитися поїсти з ним.

Інші страхалися Чу Ваньніна як чорт води свяченої, і Мо Вейю не був винятком. Але все ж він одного разу пішов із життя, тому не так сильно боявся чоловіка.

Особливо після того, як страх від їх першої зустрічі розтанув, а ненависть до Чу Ваньніна з минулого почала спливати назовні. 

Ну й що як Учитель могутній та безжальний? Так чи інак, у минулому житті він загинув саме від моєї руки.

Юнак сів навпроти, без поспіху пережовуючи кисло-солодкі реберця. Хрусть-хрусть і невеличка купка кісток з’явилася на тарілці.

Старійшина Юхен раптово випустив палочки.

Молодик скам’янів.

– …… Ти взагалі в змозі не прицмокувати, коли їсиш?

– Я гризу реберця, хіба можливо їсти, не прицмокуючи?

– Тоді більше не смакуй ними.

– Але я готовий душу віддати за тарілку соковитих свинячих реберець.

– Згинь з очей моїх та йди наминати десь в іншому місці.

Суперечка ставала дедалі затятішою, що вже деякі вихованці мимоволі затримувати подив на цих двох.

Мо Жань все зміг вгамувати жагу перекинути чашу з рисом на голову цього крижаного демона. Його губи, що блищали від жиру, стислися у лінію. Через мить молодик примружив очі, а кутиків його вуст торкнулася солодка посмішка.

– Не кричіть так голосно, Вчителю. Як інші почують, чи не допікатимуть глузуваннями?

Чу Ваньнін завжди мав світле обличчя, але зараз воно ще більш зблідло від гніву. Знизивши голос, він тихо промовив:

– Катай до чорта.

Мо Жань зареготав так, що мало не звалився зі стільця.

Чу Ваньнін:

– ………………

– Вчителю, не розглядайте мене так пильно, краще поїжте-поїжте. Я намагатимусь їсти тихіше.

Вдосталь навеселившись, Мо Вейю вдав із себе слухняного хлопця й дійсно уплітав реберця не так гучно.

Чу Ваньніна можна було лишень вмовити і аж ніяк не примусити. Помітивши, що Мо Жань зробив як було наказано, Вчитель трохи розслабився, погляд його потеплішав, і він вже не виглядав настільки ображеним та злостивим. Чоловік опустив голову й продовжив повільно їсти зелені овочі і тофу.

Цей спокій тривав недовго, перш ніж Мо Жань знов за рибу гроші, почав все спочатку.

Юнак не розумів, чому він так чинить, але кожен раз забачивши Ваньніна, він просто бажав розсердити його до скреготу зубів.

І от Наставник підмітив, що хоч Мо Жань більше не гриз реберець гучно, а взагалі став їсти їх руками: пальці  блищали від жиру, а соус крапав на тарілку.

Від гніву вени на скронях проступили сильніше, однак Чу Ваньнін спробував вгамувати злість й змиритися з цим.

Він опустив погляд, не бажаючи дивитися на безсоромного Мо Жаня, та зосередився на їжі. 

Можливо через надто гарне проведення часу за їжею, але молодик геть забув про манери, і як доїв реберце, недбало кинув його  до чаші рису Вчителя.

Чу Ваньнін витріщився на жалюгідні залишки реберця; повітря навколо закрижаніло з надзвичайною швидкістю.

– Мо Жаню…!!!

– Наставнику…

Хлопець був трохи наляканим. Ніхто, навіть він сам не знав, скільки справжнього, а скільки фальшивого було в тому погляді.

– Це… я справді не бажав робити цього…

 Ну звісно…

– ……

– Не гнівіться, я зараз все приберу.

Втім, Мо Жань миттю взяв палички й сунув їх до тарілки Ваньніна, аби дістати шматок свиних реберець.

Обличчя його посиніло від злості, здавалося, ще трішки і Наставник зомліє з огиди.

Вії юнака злегенька затріпотіли, а у ніжному личку вгадувалася образа:

– Невже Вчитель вбачає у мені настільки огидну людину?

– ……

– Наставнику, пробачте мені.

Просто забудь.

Промовив подумки Чу Ваньнін.

Чи є сенс сперечатись із молодшими? Звісно немає.

Він відмовився від ідеї викликати Тяньвень та дати Мо Вейю добрячого прочухана, однак його апетит щез. Наставник піднявсь.

– Я ситий.

– І це все, що ви з’їли? Вчителю, ви ледве торкнулися їжі!

Чу Ваньнін холодно відповів:

– Я не голодний.

Серце Мо Жаня радісно затріпотіло, а з рота продовжували вилітати солодкі слова.

– Тоді я теж не їстиму. Давайте ми повернемося до Пек… кхе-кхе, Павільйону Червоного Лотоса.

Очі Чу Ваньніна звузилися.

– Ми?

Погляд сочився зневагою.

– Не існує ніяких “нас”. Не забувай про повагу до старших й слідкуй за словами.

Зовні юнак погодився, в очах майоріла посмішка, а сам він виглядав розумним та слухняним.

Однак в душі він подумав:

Що? Повага до старших? Слідкувати за словами?

Ох, Чу Ваньніне, якби ти тільки міг зазирнути за завісу минулого. Тоді б ти втелепав, що в цьому світі вищий за всіх – я.

Благородність, праведність, незрівнянність у заклинацтві… І що, Ваньніне, порятувало це тебе від долі? Ти все одно став лишень брудом на моїх чоботях. Твоє нікчемне життя подовжувалось тільки моєю милістю.

Молодик йшов швидше, аби поспіти за швидкими кроками Вчителя, і все ще яскраво усміхався.

Ши Мей – чисте місячне сяйво, яке гріє моє серце, а ти, крижаний демоне – риб’яча кістка, що застрягла в горлі. Не сумнівайся, я б витяг тебе і стер у порох або ж проковтнув, аби ти тільки назавжди розчинився у моєму шлунку.

Повернувшись до життя, я можу пробачити кому завгодно,

Але вовік я не пробачу тобі, Ваньніне.

Втім, Чу Ваньнін не збирався відпускати його так просто.

Мо Жань стояв перед бібліотекою Пекла Багряного Цвіту, вирячивши очі на п’ятдесят книжних полиць, кожна з десяток рівнів висотою.

Мені не почулося?

– Вчителю, що… ви тільки-но сказали?

Чу Ваньнін байдуже промовив:

– Протри тут усі книги.

– ……

– І занеси до архіву.

– ……

– Я перевірю зранку.

СТО ЧОРТІВ ТОБІ В ПЕЧІНКУ, БІСІВ ВИРОДКУ!!!

Це виходить, я маю залишитися в цьому Пеклі Червоних Лотосів на всю ніч?! Але я домовився про зустріч з Ши Меєм сьогодні ввечері, щоб він перев’язав мої рани!!!

Він вже відкрив рота, аби посперечатися, але Вчитель немов і не чув: розвернувсь, змахнув рукавами та пішов до зали з механізмами, не забувши закрити дверей.

Побачення було зірване, а Мо Жань загруз у ненависті до Чу Ваньніна:

Я особисто спалю кожну з твоїх книжок!!! Нічого не лишу!

Хоча… Почекайте! ПОЧЕКАЙТЕ!!!

Раптом у вихорі думок спливла ще більш руйнівна ідея.