Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Попередження щодо вмісту: Ч/Ч

    Босоніж по тротуарах через сонне місто
    Я цілую твої родимки і в серці тісно
    (с) Фіолет — Я твій

    Їм ніколи не було потрібно багато слів.

    Цей вечір сповнений тишею — трохи бентежною, трохи щемливою, затишною й гіркою. По світлих стінах танцюють тіні від багаття в каміні і тремтячих фіранок; по світлих килимах чутливо ступають натомлені стопи. Алан спостерігає за цим повільним рухом задумливо, хитаючи бокал з білим вином у пальцях, і трохи вигинає губи — йому до вподоби цей вид. Є щось естетичне в тому, як торкаються шкіри м’які ворсинки, як занурюються пальці у майже непомітні хвилі. Таке, від чого в нього перехоплює подих.

    Він любить, коли красиво. Любить помічати красу у дрібницях — настільки, що зробив це своєю роботою і заробляє на цьому мільйони; і те, що людина, яка більшість цього шляху поряд і всередині, в самому серці, яка розуміє кожен крок і відчуває кожну думку, є втіленням такої дивакуватої краси у кожному міліметрі свого їства — здається не просто логічним наслідком чи збігом обставин, а справжнім подарунком всесвіту.

    Тому що він не може звикнути до цієї краси. Він захоплюється нею сьогодні так само, як і тринадцять років тому.

    Макс підходить ближче і легенько торкається пальцями плеча.
    Алан покірно відводить руку з бокалом подалі.

    Його рідна людина важко зітхає, на мить перекриваючи ледве чутне гудіння полум’я, і стікає йому на коліна. Притуляється ближче, обіймає руками під ребрами, відчайдушно притискається кожною клітинкою, кожним вигином, кожним надломом. Тремтить.

    Алан заспокійливо накриває долонею його скроню, пригортає до себе.
    Просто дихати разом. Більше для щастя нічого не треба, як виявилось.

    — Дякую за квіти, — він шепоче, цілуючи гостре плече і переводячи погляд на стіл. Жовті півонії розкрились до ночі; чергова пелюстка, не витримуючи важкості буття, зривається і летить вниз. Алан цієї миті її дуже розуміє, якщо чесно.

    Були такі думки. І не тоді, коли довелось виїжджати поспіхом, коли серце боліло і сходило з розуму від занепокоєння і турботи про рідних людей, коли панічно перелякані очі Макса в’їдались, вдивлялись наче в саму душу. Алан тоді ніби прокинувся від сну — згадав, який він насправді всередині. Такий, як тринадцять років тому, — ранимий, вразливий, ламкий. І весь той шоубізовий панцир, що допомагав ховатись від дурних думок і гидких пліток, розлетівся вщент під звуки перших вибухів.

    Але він сильний. Вони всі виявились набагато сильнішими, ніж самі про себе думали. Країна сильних людей.

    Просто іноді потрібне перезавантаження. Іноді — нові надломи, нові тріщинки, нові страхи. І все, чого хочеться, — згребти рідну людини в обійми, ткнутись носом в шию і поплакати трохи.

    В нього і зараз по щоці щось тече. Він шморгає носом, винувато всміхаючись, і знов підносить бокал до губ. Макс пальцями так ніжно гладить його по спині.

    — Ходім гуляти, — кличе тихесенько на вухо, — як раніше, на Труханів і назад. Там тепло, візьмем пляшку шардоне, як ти любиш, посидимо біля Дніпра, на зорі подивимось. Ще година до комендантської, встигнемо.

    Він відхиляється трохи, вдивляється в очі — ласкаво і майже спокійно. Алан несвідомо веде рукою по його талії; Макс коротко і відверто торкається губами губ.

    Місто, здається, вже спить. О 22-й на вулицях — ні душі; вони встигають забігти в магазинчик коло дому тільки тому, що їх знає продавчиня, яка вже збиралась зачинятись. Макс бере до вина ще велику шоколадку і вгризається в неї просто на ходу; Алан тепло посміхається, спостерігаючи за ним. Ще кілька тижнів тому він схуднув до стану, що ребра навиворіт стирчали; нарешті почав їсти хоч трохи більше необхідного мінімуму.

    Він кайфує від того, як виблискують відлунням давніх чортенят Максові очі, коли він стогне наче від шоколадки, а насправді — просто дражниться. Він кайфує від тиші, яку не розривають ані звуки сирен, ані вибухи, ані крики, а лише плескіт води і тихе стрекотіння цикад. Він кайфує від цієї ночі.

    Вони йдуть пішохідним мостом через Велику Ріку, тримаючись за руки, у темряві. Вони сидять на піску коло води і п’ють вино з горла по черзі, і Макс, трохи захмелівши, опускається боком йому на коліна. Алан перебирає пальцями його волосся. Алан пошепки розповідає йому щось — одне за іншим, події, новини, ідеї, плани, а Макс раптом перебиває його, проспівуючи якісь рядки, дивлячись скляними очима у простір. Половини слів ще нема, він замінює їх простим «на-на», але чомусь ці кілька фраз змушують серце завмерти. Чи то це просто Макс. Серце Алана поруч із ним завжди якось дивно себе поводить.

    Макс ніби чує цю мелодію, вона йому начебто не дає спокою. Весь накопичений біль, коротка передишка і кілька крапель алкоголю виливаються з нього дивним ритмом — він підводиться поспіхом: Алан помічає, що очі в нього закриті.

    Макс танцює по кромці води. Ступає обережно босими ногами, ніби по ножах, крутиться, підстрибує, перетікає з однієї точки в іншу, виламується дивними позами, сам як хвиля, як шторм, як буревій — потужний, сталевий, міцний.

    Алан спостерігає, як в нього після хвилин слабкості знов повертається ця шалена сила, і не може стримати сліз. Він захоплений, він у захваті. Він щасливий від того, що може бути поряд, може підтримувати й оберігати, може допомагати і прокладати шлях. І просто — дихати з ним разом.

    Поки вони живі — вони здатні на все.

    Коли Макс завмирає — Алан тихо вимикає диктофон і встає з теплого піску, обтрушуючи шорти. Збережений запис допоможе їм потім доробити пісню — на хвилі гіпнотичного натхнення важко щось запам’ятати, він зіштовхувався з цим кілька разів, було дуже прикро втрачати власні ідеї, і він привчився завжди ловити їх за хвіст. Про всяк випадок.

    Він підходить ближче і опускає руку на напружений бік, веде трохи наперед — Макс раптом перехоплює його пальці. Тягне, притискає його долоню до власного живота.

    Під шкірою наче вогонь б’ється.

    «Я палаю», — без слів. Лише тихий подих, але Алан, читаючи в ньому, відчуває мурашки від потилиці й вздовж хребта. Такі сильні, що стає ніяково. Вони разом вже стільки років, але кожного разу, коли Макс стає таким відвертим із ним — він ледве може повірити, що справді заслуговує на таку щирість.

    І на таку людину в своєму житті.

    — Треба йти, — він майже змушує себе вимовити ці слова, бо інакше вони до дому сьогодні не дістануться точно.

    — Ти ж вигадаєш дорогою що-небудь? — шепоче Макс, обертаючись, і лине до нього всім тілом. — Що можна з цим подіяти?

    Алан задумливо і лоскотно перестукує пальцями по його талії.

    — … Можу навіть розповісти, — видихає з посмішкою, прибираючи за вухо його відросле волосся. — Якщо дуже попросиш.

    — Якщо я почну «дуже просити», твою розповідь чутиме весь Київ. Обидва його береги.

    Вони сміються тихо, ховаючи один одного в обіймах, і Макс все ж тягнеться губами до губ. Вони цілуються довго і солодко, втрачаючи повітря, вбираючи в себе кожну мить цього вечора і задихаючись в очікуванні того, що принесе із собою ніч.

    Вони заново вчаться кохати. Віддавати сили і черпати вдвічі більше — у цій шаленій, незрозумілій, але такій теплій і чутливій енергії, що пронизує і пов’язує їх — серце до серця.

    Цей зв’язок між ними, після усього разом пройденого і пережитого, міцнішає з кожним днем.

     

    1 Коментар

    1. ще один прекрасний фанфік… він мене розчулив аж до сліз 🥺