босі ноги

Її звати Джун, але на неї дуже часто кажуть Джулія, потім, звісно вибачаються за це непорозуміння, ну,

а Джун що зробити може, окрім того, як посміхнутись? Отож, нічого.

Я б за цю посмішку кожного разу, з дня на день, з ночі на ніч, плутав імена Джун та Джулія, плутав би що завгодно з чим завгодно.

Ви б бачили цю посмішку: вона тепліше червневих вечорів, вуста Джун кольору останнього променя сонця.

А насправді могли, ви цілком можете знати Джун.

Це дівчина із світлим волоссям, що легке, неначе тополиний пух, вона вся така: ніби присутня завжди, але зникає від необережного подиху,

необережного «клац» запальнички.

Джун з’являється всюди з босими ногами: вона не носить взуття ані вдома, ані на вулиці, і навіть в магазинах її бачать босу.

І ступні в неї чарівні, це не комплімент, це буквально, бо жодної подряпинки, жодного гострого камінчика.

Нагрітий сонцем асфальт не пече ті ступні, і, здається, навіть не бруднить: нагрітий сонцем асфальт ті ступні цілує.

Тим не менш, більше увагу пригортає до себе не відсутність взуття, а прикраса, яку Джун носить на лівій нозі: браслет з необроблених білих камінців,

від нього віє чимось чарівним, містичним, чимось позачасовим.

Джун тримається близько до фонтанів, бо страшенно любить мочити в них ноги.

Зазвичай вона по довгу сидить на бортику, або ж бродить в самому фонтані, не соромлячись намочити низ довгої спідниці.

Потім сидить на лавочці в тіні: трішки висихає, а на босих ногах та на браслеті наче іскри у полум’ї блищать краплі води.

Одразу скажу, що не можу дати конкретики з приводу чарівності й містики браслету Джун, який вона носить на лівій нозі,

але сила в ньому велика.

Бо навіть як мимохіть побачу його, чи навіть просто пригадаю незабутній образ босих ніг з браслетом – одразу хочеться дивитись на сонце,

і повітря починає пахнути медом,

земля дихає, вітер співає разом із пташками.

Всесвіт одразу стає рідним і теплим, і я не можу це пояснити ніяк. Але хоча б раз на рік я згадую легке, неначе тополиний пух волосся,

босі ноги

браслет.