Шипшина

Для челенджу соулмейт ханахакі від “Чай і Фанфіки”.

Я тільки вчуся писати українською, тож на якусь перемогу не розраховую, просто хочу популяризувати цей чудовий пейринг.

Ось посиланнячки

💙Твіттер: https://twitter.com/XeNone16

🎥TikTok http://tiktok.com/@xe.none

🧡Wattpad https://www.wattpad.com/user/xe_none

📝AO3: https://archiveofourown.org/users/XeNone/pseuds/XeNone

🎨Tumbler https://xenone16.tumblr.com

Марк почав кашляти ще до того, як все зрозумів: спочатку він хрипів, як перед застудою, якої у нього бути не могло, згодом горло почало дерти. Одного ранку він, вмиваючись, відчув, як грудей із середини дряпає кігтями, закашлявся, намагаючись, їх позбутися, а потім і зовсім зігнувся над умивальником.

 

– Агов, Марку, – почувся стурбований глос Стівена із дзеркала, але відповісти найманець не зміг, – Марку, ти як?

 

Жорсткі пальці до побіління стискали краї фаянсового умивальника.

 

– Так, так… – Спектор намагався віддихатися, по нижній губі ниткою стікала крапля в’язкої слини. До задньої стінки горла щось прилипло, Марк сплюнув. На жовтуватій емалі рожевою мокрою плямою лежала пелюстка.

 

Жахливий ранок жахливого дня.

 

– Ти що, вже квіти почав жерти? – Він з зітханням подивився на Стівена, витираючи рот і мокре підборіддя. Грант ображено закатав очі.

 

– Я не їм квіти.

 

– Тоді звідки це?

 

Відповідь здалася такою очевидною, що Марк і Стівен півсекунди злякано дивилися один на одного.

 

– От дурня! – Спектор відмахнувся, як він набридливої мухи, включив воду і змив пелюстку у водостік. Стівен не став йому нічого казати, просто промовчав, але не промовчав Пітер.

 

Вони сиділи на даху багатоповерхівки, Нью-Йорк сяяв холодними вогнями, розганяючи нічну темноту. Марк грів руки об чашку з кавою, Пітер доїдав курячі нагетси із забігаловки на розі, і Спектор подумав, що йому давно вже не було так спокійно.

 

Аж доки черговий приступ кашля не вирвався із грудей.

 

– Ви так кашляєте останнім часом. – Помітив Пітер, а Марк збрехав би, якщо сказав, що це не було приємно. – Це щось, що Ваш бог не може вилікувати?

 

Марк подивився на нього з-під капюшону, відчуваючи, як холодний вітер торкається обличчя. Паркер лежав на вузькому парапеті, однією ногою бовтав над прірвою вулиць. Маска не ховала його обличчя.

 

– Хонсу якось сказав, що зможе мені навіть голову відростити, якщо захоче, – він безтурботно стиснув плечима.

 

– А зараз він хоче?

 

– Здається, – Марк відчув, як губи проти його волі розтягнулися у посмішці від думки про те, що він збирається сказати, – я йому подобаюся, тож… Мабуть, так.

 

– Добре, – Пітер подумав ще трохи, роздивляючись нічне небо, – але якщо Вам не стане краще, може ми знайдемо інший спосіб? Гаразд?

 

Марк кивнув та вирішив не казати, що якщо його не зможе вилікувати Хонсу, то не зможе ніхто.

 

«Він зможе. – Почувся голос Стівена у голові, і Марк знову подумав про свого бога. – Ні, Пітер.»

 

В середині щось обірвалося, від чого Спектора знову скрутило у приступі кашлю. Він поставив чашку з кавою на підлогу, ледве її не перевернув, відчуваючи, як захлинається. Пітер опинився поруч, поклав руку на плече і, коли Марк зміг рівно вдихнути, подивився йому в очі.

 

– Марку?

 

О, ні. Він закохався. Йому взагалі протипоказано закохуватися, а тим паче ось так: у хлопця двічі молодшого за нього, такого світлого і правильного, якому совість не дозволяє розбити зайвого носа.

 

– О Господи, – прошепотів чоловік, чим злякав хлопця ще більше. Пітер опустив голову і побачив у нього на забинтованій долоні рожеві пелюстки, усі замарані слиною і мокротою, зліплені у бридкі грудки.

 

– Це… Шипшина?

 

– Шипшина? –найманець безглуздо глянув на свою руку. – Не знаю.

 

– Ви закохалися? – спитав Пітер, а лише потім зрозумів, що не варто було.

 

– Мабуть.

 

– Але… У кого?

 

– Гадки не маю.

 

О, він має.

 

– Вибачте, – перепросив Пітер, спостерігаючи за там, як чоловік витирав губи та руку, – здається, я поліз не у своє діло.

 

– Нічого страшного, – Марк підвівся на ноги і розкинув, що на сьогодні краще закінчити. Хонсу на таку думку промовчав, отже можна було вертатись. – По домам?

 

– По домам, – погодився Пітер і вони розійшлися.

 

Вже вдома, коли він дивився на змучене лице у дзеркалі, він відчув, як у легенях розпускаються нові квіти, як стеблі чіпляються за трахею і уявив що буде, коли шипшина нарешті дозріє. Гниючі ребра поскрипували при вдохах.

 

Чому всі твої коханці так ідеально підходять на роль моїх аватарів?

 

Хонсу показався за його спиною, сидячим на спинці дивану, наче нещасний взагалі міг витримати божественну вагу. Спектор пройшов мимо і впав у крісло. На журнальному столику стояв пустий стакан з-під віскі, лід у ньому майже розтанув.

 

– Він не мій коханець.

 

Поки що.

 

Марк посміхнувся і на секунду подумав, що це такий спосіб його заспокоїти. Дякую, Хонсу, але краще не стало. Найманець опустив голову, сховав обличчя в долонях.

 

– Що мені робити?

 

Зниклий Хонсу, як той Бог, у якого Марк вірив більшу частину життя,  на його молитви не відповів, зате відповів той, кого Спектор дійсно хотів почути.

 

– Зізнайся йому, – запропонував Стівен, виглядаючи із віддзеркалення у скляних дверцятах шафи. Марк зневажливо пирхнув. – Ні, я серйозно. В решті-решт що тобі втрачати?

 

– Пітера, – чесно відповів він, – ти не хочеш цього так само, як і я.

 

– Так. Але ще я не хочу втрачати і тебе.

 

Марк задумався, а чи дійсно таке може статися. Грант не кашляв, точніше, він останнім часом весь час сидів в середині і не забирав тіло, безбожно витрачаючи свою відпустку на біс знає що.

 

Стівен постійно використовував окуляри для читання, а Марк ніколи в житті не жалівся на зір. Марк час від часу курив, а Стівен не міг перенести запаху цигарок. Стівен був вегетаріанцем, а Марк обожнював м’ясо.

 

Тому, можливо, лише можливо, Стівен не хворіє, як він.

 

– Ти його любиш? – Раптом спитав Спектор.

 

– Звісно.

 

– Так само, як я?

 

Стівен помовчав. Марку здалося, що він зітхнув.

 

– Думаю, що так. Слухай, Марку, може в нього хтось є?

 

По спині пробіг холодок, до Спектора дійшло, що він навіть не допускав такої думки. Але прямо зараз він згадав про його друзів, Неда і ЕмДжей, про яких Пітер почав часто теревенити після того, як вони показали один одному обличчя. Навряд чи у Пітера хтось є.

 

Хоча йому ледве виповнилося двадцять, він вчиться в університеті, а ще стажується у якійсь компанії, що займається біоінженерією. У нього в оточенні купа чоловіків, хлопців, які набагато молодше нього, Марка, а отже…

 

А якщо йому не подобаються чоловіки?

 

– Та ні, – найманец полаявся на себе за такі дурниці у голові, наче йому знову сімнадцять. Хоча у сімнадцять він ходив на бокс, де лишив шматочок лівого ікла, і придумував, як пройти співбесіду перед підписанням армійського контракту, щоб ніякий психіатр не помітив Стівена, – Напевно, ні. Він би хоч натякнув. А так тільки про друзів казав.

 

Пітер з часом почав говорити про друзів частіше, а Спектор і не помітив, як буденні історії з університетського життя перетворилися на розмови про космічні кораблі, зруйновані міста і врятовані життя, а ще про… Месників.

 

Марк був не проти, Марк завжди слухав його уважно, але Марк не очікував, що це зайде так далеко. Він опинився на їхній базі, бо Квінджет прилетів за Пітером, а Пітер позвав найманця із собою. Тож тепер Спектор стояв перед Месниками у величезній кімнаті, нашпигованій купою гаджетів і майже натовпом сепургероїів,  у повній амуніції, не бажаючи скинути навіть капюшон. Він дивився на них і не розумів, як дозволив Паркеру втягнути себе у все це.

 

Світла думка, що хлопчисько зробив це спеціально, дозрівала в голові із того моменту, як він зайшов на борт Квінджета, але найманець її відігнав.

 

– Місячний Лицаре, – звернулася до нього космічна панночка – не жінка, а живий ядерний реактор. Вона прилетіла хвилин десять тому, він сам бачив, як вона, така сяюча і біловолоса, з’явилася з-за хмар і опустилася на яскраво-зелений, пострижений під лінійку газон. – Ми обговорили це, усі разом, і прийняли рішення.

 

Разом із ким, хотів спитати Спектор, але не став. Він дивився на них, на купку незнайомців, які не вселяли довіри, але Павучок сидів прямо тут, на столі із купою дивних приладів, і бовтав ногами.

 

– Ми запрошуємо тебе до нашої команди, – продовжив її думку зелений вчений. Інші промовчали, навіть цей асгардський недобог, що взмозі був лише випустити кілька блискавок. Такі, як він, задовольняються лише випивкою і славою, але справжнім богам потрібні лише смерть і страждання. Стівен казав, що служба Хонсу залишає їхні руки по лікоть у крові, але Марк знав напевно, що вже давно у ній захлинається.  – Ти згоден?

 

Згоден – не згоден. Марк навіть не збирався запам’ятовувати їхні імена.

 

– Я не…

 

Чекай.

 

Хонсу обірвав його. Спектор здивовано витягнув шию, а потім схилив голову у бік, слухаючи.

 

Приєднайся до них.

 

– Але чому?

 

Це може бути корисно.

 

Месники мовчки спостерігали за їхнім діалогом, чуючи лише половину, менше половини, бо його слова важили мізерно мало у порівнянні з божественними. Мабуть, вони подумають, що він ненормальний, точніше, переконаються, а потім придумають, як виперти його з команди, навіть, якщо він погодиться.

 

– То що? – перепитала космічна панночка. Спектор зітхнув.

 

– В мене є час, щоб подумати?

 

Вона кивнула, а через кілька днів вручила йому посвячення месника. На фотографії він був у костюмі, а замість ім’я записан божественний псевдонім від Хонсу. Господи, яка клоунада, подумав найманець, але сховав картку у рукав між бинтами, бо так хоче Хонсу.

 

– Тримай. Носи із гордістю.

 

– Дякую, Кеп, – відказав він. Багато хто називав її так, але Марк навіть встиг вивчити її ім’я.

 

– Можна просто Керол.

 

– Добре, Керол.

 

Вони попрощалися і Марк, махнувши поділом плаща, пішов до того, з ким хотілося побути сильніше. Спектор все ще ходив перед ними у костюмі, ніколи не знімав маску у межах їхньої бази, навіть коли був наодинці із Пітером. Солдатське минуле привчило його до обережності, аватарське теперішнє привило параною, а месницьке майбутнє поки не віщувало нічого хорошого.

 

Нічого, окрім Пітера. Поруч із ним Марку ставало краще, кашляти і випльовувати легені майже не хотілося і завдяки цьому він досить успішно ховав свою хворобу від інших месників. З ними він бачився рідко, лише на базі, бо майже весь час працював лише з Павучком. Час від часу його все таки наганяли приступи і тоді він викашлював ще більше квітів, ледве не давлячись ними.

 

Присмак блювоти і крові у роті з’являвся все частіше. Марк почав курити більше, курити майже кожну вільну хвилину, щоб його позбутися. Апетит зник, жоден шматок не ліз у горло, особливо, коли із нього лізли пелюстки і найманець помітив, що почав втрачати вагу. Може, якщо він стане зовсім слабким, то Хонсу від нього відчепиться.

 

Занадто примарна надія.

 

На дах бази нечасто хтось ходив, лише на гелікоптерну площадку з іншого краю бази і то не часто. Марк сидів там із цигаркою, сидів, бо там було тихо і безлюдно, сидів, бо місячне сяйво торкалося його без дурних перепон залізобетонних стін і броньованого скла. Тільки Керол час від часу яскравою зіркою здіймалася у небо і зникала у холодному космосі, порушуючи його спокій.

 

І Марк дивився їй вслід, дивився на нічне небо, закрите хмарами смогу. Жодна зоря не світила сьогодні, лише неповний місяць ледве сяяв на темному тлі, але Спектор прикрив очі, відчуваючи кожен рух небесних тіл. Десь над ним крутилися кільця, описували свої траєкторії супутники і народжувалися наднові зірки.

 

Хонсу ніколи не казав, що він бог луни, а Марк ніколи не вірив тим, хто таке казав, бо завжди відчував рух небесних тіл, навіть тих, про існування яких він не здогадувався.

 

Цигарка тліла у нього в зубах, дим плавно здіймався, розвіювався на вітру. Після ще одної затяжки сизу хмарку здув різкий порив. Марк почекав кілька секунд. Пітер сів поруч із ним, сперся ліктями у коліна, у пальцях перебираючи маску.

 

– Знову курите?

 

– Теж хочеш?

 

– Та Ви що! – Паркер показово відвернувся, Спектор взяв цигарку і видихнув їдкий дим. Він скинув свої бинти лише на половину і тепер вони звисали по вилицям аж до ключиць. – Ма… – Хотів сказати Пітер, але передумав. – Ви ж так їм і не сказали? Своє ім’я.

 

– Ні, не сказав. – Найменець пирхнув. – Стівен каже, у нас проблеми з довірою.

 

 

– Так, це я вже помітив. – Паркер хихикнув і посунувся ближче до краю плаского даху, от-от і упаде, але Спектор за нього не хвилювався. – Марку, я… Я радий, що Ви тут. Ви і Стівен. Хоча, Ви, здається, не дуже раді.

 

– Це дрібниці. – Чоловік хитнув головою. – З мене поганий командний ігрок.

 

– Тоді чому Ви тут? Ви ж майже відмовилися.

 

Марк стиснув плечима, наче його це не торкалося.

 

– Хонсу цього хоче.

 

– Хонсу? Але навіщо?

 

– О, я гадки не маю. – Спектор затягнувся. -Він так багато патякає, але про свої плани розповідає неохоче.

 

– Ясно. Марку, ще дещо.

 

– Так?

 

– Якщо Ви вирішите піти, ем, – Паркер одразу виправився, – коли Ви вирішите піти у Вас все ще буде мій номер. Не забувайте його, добре?

 

Найменець потушив цигарку, у грудях, окрім болі розквітло ледве помітне тепло.

 

– Як і у тебе мій. Дякую, Пітере.

 

Марк довго думав про це, а потім згадав, коли поклав посвідчення месника на стіл. Керол подивилася спочатку на пластикову картку, а потім на Місячного Лицаря.

 

– Впевнений? – спитала вона.

 

– Цілком.

 

– Бувай тоді. – Керол забрала посвідчення, сховала його кудись у ящик стола. – Можеш звертатися до нас, Лицарю. Дякуємо за співпрацю.

 

Марк подумав, що гірше не зробить.

 

– Просто Марк.

 

Керол завмерла на мить, а потім її губи розтяглися у посмішку.

 

– Щасти тобі, Марк.

 

Спектор кивнув і пішов, так і не знявши маску, але трохи стягнув бинти пізніше, коли залишився наодинці у просторому туалеті, сплюнув темно-рожеву мокроту зі світло-рожевими пелюстками і блідо-жовтими тичинками у раковину і витер губи об костюм, на якому ніколи не залишалося багряних слідів. У роті відчувався неприємний присмак крові і блювоти, як тоді, коли в Богдаді куля поцілила йому в живіт і він кілька днів блював власними нутрощами. Замість Хонсу його тоді рятували бурбон, морфін і коріша, які його потім зрадили.

 

Вздовж стіни у ряд стояли жерстяні рукомийники, із одного крану крапала вода і Марк подумав, що месники могли б зробити собі туалети і краще. Лампи над головою світили неживо-білим кольором, торохтіли і мерехтіли, від чого у найманця починала боліти голова.

 

За спиною почулися знайомі м’які кроки, які Спектор завжди починав чути в останній момент, коли він був вже за спиною. Марк підняв голову і побачив у дзеркалі Пітера.

 

– Привіт, – найманець привітався першим і повернувся обличчям – маскою. Бинти спали з його обличчя і зникли, але капюшон все ще був на ньому, відкидував тінь на все обличчя. Марк не почувався в безпеці тут.

 

– Міс Денверс сказала, що Ви віддали своє посвідчення.

 

– Так. Ти знав, що я так зроблю.

 

– Знав. – Паркер пробігся поглядом по приміщенню, шукаючи, за що зачіпитися, шукаючи, що сказати, але Марк не зводив з нього очей. Бачити хлопця у чомусь, окрім обтягуючого спандекса геройського костюму, який майже не лишав місця для фантазії, було незвично, неправильно якось, але темна толстівка і джинсова куртка на міху все одно дивилися на ньому добре. – Вам гірше.

 

І це вже не питання.

 

Марк промовчав і важко сперся стегнами о рукомийник, жерсть гучно скрипнула, але не прогнулася. З крану так само крапала вода.

 

– Я дуже довго думав, намагався зрозуміти, хто б це міг бути… Думав навіть про міс Денверс, – він посміхнувся сам собі, – але я так і не дізнався, через кого Ви так страждаєте.

 

Марк глибоко вдихнув, відчуваючи як скрипнули майже догнивші ребра, не знаючи, що він має відчувати. Здається, він своїми приступами так налякав Пітера, що хлопець не знав, куди себе діти.

 

– Боже, тобі не варто було…

 

– Чекайте, чекайте, – попросив Паркер і чоловік слухняно замовк, – слухайте, я просто думав, що можу допомогти. Ви нікого до себе не підпускаєте, завжди намагаєтеся все робити самотужки і, – хлопець зітхнув, – я досі не розумію, чому Ви взагалі довірились мені.

 

– Пітере, – більш наполегливо сказав Спектор.

 

– Я боюся зробити гірше, але, якщо Ви не проти, – Пітер сміливо підійшов до нього, майже торкаюсь грудей і впалого живота під костюмом, але одразу стушувався.

 

Знайшов у собі сили, раптово підняв голову і їхні губи торкнулися. У Марка перехопило подих і він відсахнувся. Пітера, здається, це неймовірно зачепило. Він, зляканий хлопчисько, різько зробив крок назад і хотів втекти, але завмер за мить до того, як Спектор встиг схопити його за руку.

 

– Ви мені так подобаєтеся і я… Вибачте.

 

Марк притяг його до себе і обійняв.

 

– Ідіот, який ідіот, – шепотів він, хоча поняття не мав, про кого: про себе чи про Пітера.

 

– Я просто хвилювався.

 

– Я знаю, знаю.

 

– Але я гадки не маю, як Вам допомогти? – Наївно спитав Паркер, не бажаючи відпускати найманця. Марк відчував, як він вчепився у його пояс під плащем.

 

– Ти вже допоміг.

 

– Що? – Пітер у ту саму секунду підняв брови і на його обличчі з’явився вираз, який Марк дуже добре знав: Пітер ненавидів, коли йому не дають вирішити загадку самому. Спектор не стримався і поцілував його у губи, але тепер довго і ніжно, по-справжньому, щоб у голові більше не було зайвих думок. Посміхнувся, коли вони відпустили один одного: Пітер, цнотливий павучок, цілувався краще, ніж більшість його колишніх коханців. – Здається, тепер Вам краще.

 

– Набагато.

 

– О, і може Ви повернитеся до Месників? – Хлопець хитро посміхнувся, але Марк зневажливо пирхнув.

 

– Не перегинай ціпок, Пітере, вдруге це не спрацює.

 

Пітер притиснувся до нього ближче. Марк відчув, як у середині щось обірвалося. Шипшина зникла.