— Ти сказав, що не можеш без мене жити, та я тобі не вірю.

Перед прочитанням цього шедевру, варто прочитати попередню роботу

«– Купив, бляха, піджак на свою голову…».

Для того щоб повністю зануритись у світ цих двох. Роботи є самостійними і не пов‘язаними, але відсилки будуть)

  Плейлист:

• Can You Feel My Heart — Bring Me The Horizon
• Обійми — Океан Ельзи
• Look At Me Now — Brennan Savage
• Демони — Omana
• Сліди твоїх маленьких рук — Vivienne Mort
• Приватний лікар — Колір

Коли люди віддаляють від тебе це неприємно, та коли ці люди мають надзвичайно важливу роль у твоєму житті – нестерпно боляче. Світ навколо втрачає свої звичні барви, нічого не приносить радість і хочеться вити від цього болю, виїхати в ліс і кричати десь, доки не зірветься голос і не стане хоча б на деякий час легше. А як стає зовсім кепсько і залишається лише два виходи: або у вікно, або глушити емоції, то головне не обрати перший, бо крок у безодню — початок кінця.   Такі темні думки періодично загулювали у голові Олексія Арестовича, але той же час швидко виганялися мозком який постійно промовляв, як мантру: «Не час скиглити, спочатку кінець війни вибороти, а потім вирішуватимемо власні проблеми»

А на душі тим часом знову прокинулись кішки, голодні й злі, тепер — не дряпали душу, вони її вигризали, насолоджуючись кожним відірваним клаптиком, який падав до їхніх лапок.

«Краще б то були чортенята, з ними хоча  б домовитись можна»

Шматок за шматочком, крапля за краплею, чорняві істоти влаштували собі справжнє свято, таке — у них вперше, вони упивалися тією кров‘ю, вмивалися нею і витанцьовували так, наче це останній раз у їхньому житті.

«Головне щоб до серця не дібрались, бо душа то таке, її я відновлю, зрощу у собі ще раз, а серце — важливо, якщо знищать, то реанімація навряд чи допоможе»

Вогні нічного Києва звабливо виблискували і закликали до себе, їх добре було видно з Скляного Мосту, куди втік Олексій посеред ночі, в офісі зараз робити нічого, а сидіти у пустому кабінеті, їх пустому кабінеті — все одно що самовільно піддавати себе катуванню. Подоляк був у відрядженні, у бісовому відрядженні, де він не міг ні  взяти слухавку, ні відповісти на повідомлення, що було дуже дивно, бо телефон з рук він випускав, хіба що, коли спав і то не завжди. Найгірше — те, що Льоша не знав де він, ну ось взагалі, та і звістку про те, що Михайло поїхав, отримав теж не від нього. Біля гардеробу стояли якісь дві журналісточки з невідомого видання, голосно базікали і обговорювали «який ж гарний Михайло Подоляк сьогодні зранку виходив з сумками». І коли вони тільки встигли побачити його? Який ж то ранній ранок був, якщо навіть Арестович його не застав. А він у нас був досить ранньою пташкою, і прилітав у офіс одним з найперших. Від почутої розмови цих двох і прокинулись ті самі кішки.

Всі дні, як на ножах: тьма інтерв‘ю, які, здавалось, ніколи не закінчаться; виходи у телемарафон; спілкування з іноземними друзями — так би мовити, щоб отримати інформацію з перших вуст; записи відео до українців, бо ті щось занадто панікувати почали. А в голові лише одне запитання.

«Де блять Міша?! І якого хріна він не відповідає.»

Автопілот працював вправно протягом усього часу, головою десь з Подоляком, а фізично вдається робити вид, що все добре, відповідаючи на запитання і, періодично, видавлювати з себе посмішку. Проте, доза кави збільшилась вдвічі, і на останніх чашках хотілося домішати туди щось міцніше, а при виході на вулицю «на перекур» хотілось справді влаштувати собі перекур, а не просто дихати повітрям. Тому на третій день відсутності Михайла у житті Льоши, його накрило, одразу після вечірнього ефіру з Марком, він похапцем попрощався, зібрався і вискочив з офісу, навіть сам не пам‘ятаючи, як долетів до цього мосту, і тільки тут видихнув. Сперся ліктями на поручні, закрив долонями обличчя і відчув всю втому, що як сніжна куля, назбиралась за весь час, і зараз ось-ось захист від цього усього проб‘ється. Знову цей стан, наближений до панічної атаки, знову він приходить у ненайвчасніший момент, і знову він з‘являється раптово і неочікувано. Якщо Вам коли-небудь будуть розказувати солодкі байки про те, яке щастя — це хвалене кохання, то не вірте, бо це тільки тоді коли Ви не хочете вбитись через нього. Якою б сильною людина не була, їй все одно потрібно мати ще когось поряд — не вистачатиме банального людського тепла.

«Обіцяв ловити Мішу, а тут мене б ще хтось спочатку спіймав»

Кохання — наркотик, найсильніший з усіх, які тільки відомі людству, на нього підсідаєш сильніше ніж на героїн. І тоді вже готовий на все заради того, щоб отримати цю емоцію викликану любов‘ю, люди терплять багато того, що раніше вважали непрощаємим; вдаються до самопожертвенності; боготворять партнера. А все заради чого? Заради того, що тебе повільно вб‘є?

За весь час відправлено 267 повідомлень, і зроблено 254 дзвінки. Так, Льоша рахував, і останнє 267 було відправлене тільки що.

«Міш, я втомився від спроб достукатись до тебе. Захочеш поговорити — подзвониш. Цілую, Льоша.»

Без сердечка вкінці, без «Цьом, твій Льошенька», сухе і лаконічне «Цілую, Льоша» — так, як зараз це відчувалось, хотів взагалі написати «Олексій», але то добило б його більше, ніж Подоляка. У голові стало легше, а в душі тим часом кішки вже підповзали ближче до серця.

Саме «Льошенька» — так його називав Міша, називав коли виціловував, називав коли вони були наодинці, називав коли потрібно було задобрити, і навіть тоді коли вони зализували один одному рани — тихий шепіт на вушко був краще ніж будь-яке знеболююче, чи медикаментозне лікування.

«Нахуй це все, сьогодні п‘ятниця, завтра вихідний, і або я за ці дні вмру, або взагалі маю забути що вони були»

Публічність — для нього великий плюс, і одночасно з цим найбільший мінус. І зараз вона заважала як ніколи, бо ти не можеш зайти в перший ліпший бар по дорозі, і напитись до стану – «забув все що було зараз, вчора, і ще як мінімум увесь наступний тиждень», для вирішення цієї складної життєвої ситуації потрібно було пити або вдома, або у місці де на тебе буде всім байдуже. Останнім міг би стати якийсь притон, але по шкалі «недобре-погано-жахливо-нестерпно-нестерпно боляче-хочеться вмерти, аби тільки нічого не відчувати» Арестович знаходився десь на передостанньому пункті, тому додавати ще якісь наркотики не хотілось, йому і одного вистачало — любові. Тоді, щодо останнього залишалося лише одне місце — бар добре відомий серед політиків, бізнесменів і інших публічних особистостей, але невідомий іншим людям.

«Ніколи там не був, та кажуть заклад непоганий, до того ж єдиний доступний варіант»

Чому ж не вдома? Та тільки тому, що наодинці п‘ють алкоголіки, а Олексій Арестович не входив до цієї касти людей, він просто-напросто збирався стати поціновувачем і експертом у сфері спиртних напоїв. Треба ж бути хорошим у всьому.

Ніч пролетіла як у тумані, вимкнений телефон, а разом і з ним голова. Спогади складаються лише з певних фрагментів, що залишили глибокий емоційний слід: перший ковток алкоголю; двоє дівчат на височезних  підборах, яких він відшив; ледь не зав‘язана бійка з якимось агресивним чоловіком і зоряне небо на терасі хмарочосу. Алкоголь повільно вивітрювався і приходив Олексій до тями на цій же терасі, його привітно зустрічав світанок, який цього ранку був криваво-червоний.

«Як іронічно блять, повне відображення моєї понівеченої душі»

Навколо пахло курінням — червоним Мальборо, і весною, вона цього року пізня — лютий затягнувся. Смак цигарок і печіння у легенях повернули його у студентське життя, безтурботне і веселе — роки військового навчання були незабутніми. Найдовша зима у нашому житті продовжувалась. Десь на деревах співали пташечки, витьохкуючи і закликаючи тепло, листя тихенько шелестіло. Ранок суботи — місто неспішно прокидалося від солодкого сну: хтось спав у м‘якенькому ліжку; хтось збирався на роботу, вже проклинаючи цей день, бо кому хотілось працювати у суботу; а ще хтось, як Льоша, відходив від веселенької нічки — екскурсії по світу алкогольних виробів і гарячих людських тіл. На щастя, у нього відбулося без останнього, бо хотілось забути вже наявні проблеми, а не набути нових. Спостерігати за небом — це суцільне задоволення, сонечко підіймалось все вище і вище, заливаючи світлом Київ, промінчики ледь торкались його шкіри, повітря було ще холодне, але по ось цим доторкам відчувалось, що день буде теплий.

Та навіть з найкривавішого світанку завжди з‘являється сонце, ну майже завжди…

Час йшов неспішно, принаймі так здавалося, потрібно було вже врешті-решт вмикнути телефон і зіштовхнутись з реальністю, з якої він випав наніч. Це була перша ніч без новин, робочих дзвінків, і тривог, принаймі у Києві сирен не було. Смартфон його не впізнав, довелося розблоковувати паролем, все настільки погано?

У клаптику душі, що не постраждав від нападів диких істот, тихенько причаївшись у куточку сиділа Надія — сподівання того, що Міша Подоляк дзвонив, писав, хвилювався за нього, чи хоча б прочитав останнє повідомлення. Та все марно. Перший котячий кіготь увійшов у серце.

Понеділок настав швидко, бо усі вихідні він проспав, валявся в ліжку, неспішно пив обліпиховий чай, готував улюблені сирники і з‘їв певно що кілограм солодкого, після бунтівної ночі, такі релаксуючо-буденні дні були задоволенням. Мав прогулянку парком, але краще б її не було, бо привид Міші, здається ходив за ним по п’ятах, в певний момент навіть здалося, що він бачив його машину.

«Оце так привиділось, той алкоголь ніби якісний був…»

Прихід першого дня тижня хотілося відтермінувати на довший час, закинути у далеку шухляду і щоб він тільки ніколи не з‘являвся, бо потрібно йти на роботу, але ж туди треба з‘являтись ще чотири дні на тиждень окрім понеділка — то ж довелося б заборонити і відкласти усі робочі дні, а так, на жаль, не буває. Рано чи пізно зустрічатись зі світом треба.

Михайло Подоляк з‘явився у їхньому кабінеті несподівано, десь пообіді залетівши у двері злий як чорт, і грюкнув ними так, що здавалось усі шибки з вікон повилітали.

— Як вони мене блять заїбали! Ти з ними говориш, розповідаєш, доводиш, – якби існував конкурс на найагресивнішу промову у світі, то Подоляк сто відсотків узяв би перше місце, — пояснюєш їм нормальною, людською мовою. А вони кліпають очиськами, дивляться на тебе як баран на нові ворота, і знову починають свою шарманку про «нацистав», «дємілітарізацию», «біолабараторіі НАТО»,    «ядєрноє оружиє», а між собою про те, як вони, суки, Київ за 72 години хотіли взяти, – на підлогу полетіли папки зі столу, а папір з них порозлітався і кружляв у повітрі.

І ще багато слів після цього пролетіло мимо вух Арестовича — саме у цей час він шукав собі новий піджак в інтернет-магазині, бо минулий похід за офлайн шопінгом закінчився досить несподівано — зараз пригод не хотілось. Серед усього різноманіття сайтів і представлених моделей йому найбільше сподобались темно-зелений і сливовий, тому зараз Олексій обирав який ж краще, згадував увесь свій гардероб, складав картинку в голові й ніяк не міг вирішити.

— Міш, який краще, темно-зелений чи сливовий? – раптово видав Льоша, все ще вдумливо дивлячись в екран смартфону.

— Що?

— Ну питаю який колір краще. Забарвлення піджака не можу обрати, – Арестович грав у небезпечну гру, але ж мав Міша хоч на  секунду відчути, що він відчував протягом п‘яти минулих днів.

— Ти мене блять, взагалі не слухав чи шо?! – погляд Подоляка і до цього був злим, але зараз ці очі могли легко спалити москву, та на жаль палили людину навпроти.

— Та ні, якщо чесно, а ти щось важливе говорив? – звичайно він знав про що була розмова, і прекрасно чув її. — Зможеш повторити, якщо це, справді, важливо, але перед цим допоможи мені обрати.

— Ти жартуєш наді мною чи як?! Тобі травневе сонце у голову напекло?

— А ти? Тобі так сильно припекло і запаморочило, що ти зник на п’ять днів без попередження, так ще і на телефон не відповідав, – сталеве терпіння хлопнуло, зараз буде біда…

«Цікаво він мене прийобне папкою та, що у лівій руці, чи та що у правій. Краще першою, вона тонша, не так боляче буде. Хоча, куди  вже болючіше»

— Ну так не на п‘ять, а на чотири…- не встиг він договорити, бо Олексій, якого вже виводила з себе уся ця ситуація, а ще більше людина, яку цю всю кашу заварила. Другий котячий кіготь увійшов до серця.

— Так, виявляється, ти вже вчора був у Києві, – значить тоді йому не здалось. — Дозвольте дізнатись, пане Подоляк, чим ж Ви, шановний, таким цікавим займались, що навіть часу не було відправити бодай декілька слів у відповідь? – слова наскрізь просочені їдким сарказмом і злістю, від такого тону зазвичай холоне кров.

Льоша хотів зробити боляче, так щоб не тільки він відчував це. Вирізати ножем сердечка на душі у Михайла, розрізати її й шматувати — стати котом у його душі, а не тільки у житті. Щоб і він відчув, що любов — боляче.

— Іди ти нахуй, Арестович, – він майже прокричав це, жбурнув папки десь у сторону, вилаявся ще декілька разів, і хлопнувши дверми, знову, вийшов. Чи то точніше сказати вилетів, бо від цього руху в повітря піднялись усі папірчики, що вже мирно спочивали на паркеті.

Останнє запитання повисло у повітрі важкими здогадками, від незнання, ще гірше ніж від правди, якою б вона гіркою не була. Вже третій котячий кіготь увійшов до серця.

«Дивакуватий такий, хто кого тут ще посилати має, як швидко з‘явився, так швидко і полетів геть»

Чи міг Олексій Арестович знати, що відбувається у Подоляка на душі, яку він так сильно хотів понівечити? — Не міг.

Та чи міг він передбачити, або хоча б здогадатися, що там відбувається? — Так міг.

До Михайла Подоляка непомітно і підступно підкралася та сама остання фаза до прийняття — депресія. Легка форма, яка чомусь проявлялась у агресивності, бажанні закритись від світу, хронічній втомі і постійному бажанню поспати. Та потрібно було вдавати, що усе добре, триматись на переговорах і не видати цим варварам ні краплі свого настрою і емоцій — вони б, одразу, використали це на свою користь. Допитів від оточуючих, і членів групи теж не хотілось, тому єдине місце де він давав волю собі був його власний номер, пощастило — він жив один. Рівень соціальної батарейки кожен вечір падав до нуля, не хотілося взагалі нічого, ні їсти, ні пити, ні тим більше спілкуватись, єдині бажання які були це те, щоб від нього від‘єбались вже нарешті, і щоб всі кацапи повиздихали. Перше він міг задовільнити для себе негайно, закрившись у номері й увімкнувши беззвучний, потім довгий гарячий душ і очікуваний сон. Над другим він, фактично, працював вдень, тому все складалось нормально. Дізнаватися новини від розмов з колегами, і відповідати у телефоні тільки на робочі запитання, за ці чотири дні стало нормою, звичним способом життя. Організм тримався лише на каві впродовж дня та шоколадних круасанах на сніданок, від такого пиття потім важко було заснути, то ж одна ніч у нього була безсонною… Чи то від повідомлення, яке він одним оком побачив у стрічці сповіщень.

Повернення у Київ стало ковтком свіжого повітря — так вже він сильно любив це місто. Заслужений недільний вихідний використав з користю — проспав. Ну не зовсім цілий день у ліжку, спочатку у супермаркет за смаколиками, потім три серії улюбленого серіалу, і вже тоді довгоочікуваний сон, не додивившись останні 25 хвилин – бо заснув. Снодійне подіяло занадто швидко, в цей раз не розрахував час.

Для нього новий тиждень почався з новин, з усіх новин, що відбулися поки він влаштував собі своєрідний ретрит, а колеги не обговорювали між собою. Рівень тривожності зранку через це підскочив до критичного — довелося пити заспокійливе. Чому немає таких препаратів, які б давали заспокійливий ефект на все життя, бо до моменту коли він потрапив в офіс весь спокій вже вивітрився. Щоправда, у Міши Подоляка був один вид заспокійливого, який рятував завжди, як опинявся у зоні впливу, та зараз цей «вид» тільки діяв на, і без того розхитані, нерви, змушував вчиняти імпульсивно і бездумно. Цей депресивний період перевернув усе з ніг на голову, те, що раніше приносило радість — зараз викликає лише відстороненість, в гіршому випадку роздратованість.

Робота у нього була така, що потрібно постійно вести активне соціальне життя: давати інтерв‘ю і писати пости у твітер, фейсбук чи телеграм. Але зараз в голову розумного нічого не лізло, незв‘язний клубок незрозумілих думок метушився там і ніяк не міг знайти спокій, та і говорити у прямих ефірах ставало все важче, з‘явилась заторможеність і погіршення дикції. Чи то побічний ефект від регулярного приймання заспокійливих і снодійних, чи то нервова система сама по собі не витримує всього навантаженні і дає збій, чи то підвішеність їхніх з Льошею стосунків — вони або мовчали в присутності один одного, або заводились і в хід йшло все, що потрапило під руку: найбільше страждали папери в кабінеті, чашки з-під  чаю чи кави, і стіни з підлогою — бо у них то все летіло. Тепер в Офісі вже всі знали, що якщо чути крик з Мішиного кабінету, то варто тікати на інший кінець будівлі, бо буде велика буря, і врешті-решт хтось з двох вилетить з дверей, пронесеться як ураган коридорами і у кімнаті для брифінгів випадково зачепить ще декілька стільців.

У хвилини коли роботи було найменше всього — вночі, Михайло встигав переглядати статті від психологів, щоб зрозуміти що то за дивний стан у нього, і як з цією халепою боротись.

«Було б добре мати під рукою одного психолога…» — так, думки його вбивали не гірше.

Це був нестерпний місяць перебування у пеклі, якби тільки будівлю вони не спалили…Ці двоє могли, вони могли наробити стільки проблем, що розбиратися у цьому доводилось всім в Офісі, ну або Подоляку — згладжував кути всюди де можна; знаходив компроміси; тримав колег у робочому тонусі, постійно тренуючи у відповідях на різні каверзні запитання, робив усе аби тільки забити роботою голову, яка нарешті почала нормально функціонувати. Прийшло усвідомлення хто він є і для чого це все було. Останніми днями Олексій або взагалі не з‘являвся на роботі, виконуючи всі завдання вдома, або якщо і з‘являвся, то з дивним настроєм, йому теж було нелегко, і спосіб поведінки — «собачитись і кусатись» теж вибрав не просто так. Арестович ж тоді відкрився, випромінював тепло і світився, як сонечко, відростив у собі крила і вже навчився літати. А що зробив Міша? Не подумав, не прорахував на декілька кроків вперед і своїм холодом обрізав ці крила, жорстоко і без права на спасіння. Чим вище політ, тим болючіше падіння. Льоша якось був приволік міцну дубову дошку і набір ножів, спочатку просто метав їх з небаченою завзятістю, потім друкував фотографії Подоляка і кидав вже в них — накрило його добряче. А бачити у сміттєвому кошику свої порізані і проколоті зображення, було не найприємніше відчуття — бо вони залишені там спеціально.

«Як він тільки не додумався ляльку Вуду змайструвати, і просто-напросто вбити мене» такі думки заходили до Міши в гості все частіше і частіше, бо рівень ненависті зростав і зростав. Тепер його кохані очі не тепло-медового відтінку, а чорного — чорні діри замість райдужки.

Раніше їх кабінет був місцем спокою, там завжди лунали тихі жарти або класична музика, пахло кавою і випічкою, яку Олексій постійно приносив зранку і собі, і Подоляку. Зараз ж у повітрі стояв кислий запах ненависті і гробова тиша, перебування тут понад тридцять хвилин викликало відчуття нудоти і головні болі, атмосфера жахливо неприємна і нагадувала поле бою з вічним безладом, який знову і знову влаштовували ці двоє, то ж про прибирання забули вже давно. Михайлу працювати в такому середовищі було важко, та ще важче — десь поза цим місцем, бо чути постійні перешіптування за спиною, дурнуваті догадки чому вони посварились і нетактовні запитання, доводили його до посіпування правого ока і вміння пускати вогняні стріли очима. Тепер в його житті кава була не з випічкою, а з коньяком, чи то краще сказати коньяк з кавою.

Літній ранок був теплим, незважаючи на те, що періодично зривався вітер і небо затягнуло хмарами — чорними хмарами, може пощастить й обійде стороною… Міша Подоляк стояв у кав‘ярні і обирав, що сьогодні питиме, аж доки його, ковзаючи по меню, погляд не натрапив на каву, яку постійно пив Льоша і її подавали тільки у цьому місці — терпке американо з солоною карамеллю.

«Може це знак? Знак, що треба вже миритися, дорослі люди, а поводимо себе як діти»

Так і вирішив, взяв і йому і собі, цього звіра спочатку задобрити треба, а потім вже говорити. Олексієва Хонда стояла біля будівлі — значить був на роботі. Михайло, який завжди спішив до офісу, і так само ж швидко пересувався там, зараз повз зі  швидкістю равлика — відтягуючи цю розмову, складаючи її план і думаючи, про що взагалі будуть говорити.

«Треба сказати про своє рішення, бо мучимось обоє»

Під дверима чути характерне і ритмічне стукання — знову ножі в дошку на дверях метає. Подоляк обережно постукав, добре що мав подвійну підставку під стаканчики, напевно довелось би стукати головою, якби руки зайняті були. Звуки припинились, можна було заходити і не боятись, що щось прилетить.

— Льош, я тобі каву приніс, – здивований погляд Арестовича, хоч бери фотографуй і на стіну вішай, — твою улюблену до речі — американо з карамеллю, – шоковані очі дивились на нього і повільно кліпали.

— Там отрута? – обережно взяв, понюхав і зробив ковток. — Через скільки я вмру?

— Не помреш, я поговорити прийшов, — сьогодні напевно був «День здивування Олексія Арестовича» треба відмітити у календарі нову подію.

Та ця емоція дуже швидко зникла, на її місце прийшла звична маска спокою, в одній руці ножі, в іншій кава — картина божевільного. Стаканчик швидко зник, тепер у двох руках були ножі, і один з них полетів у своєму звичному напрямку — до дверей, просвистівши прямісінько над Мішиним вухом.

— А якби промахнувся? – страшно поки не було, спрацював ефект неочікуваності.

— Але ж не промахнувся, – розслаблена поза, сидячи на краєчку стола і легенька посмішка, — та навіть якби й промахнувся, то невелика втрата була б.

«Я зрозумів, Льоша Арестович з‘їхав з розуму, він тепер божевільний якийсь»

— Бачу говорити ти не дуже хочеш, – ще один ніж пролетів, на цей раз вже над головою. — Може мені відійти, я не заважаю?

— Та ні, так навпаки цікавіше, – посмішка розтягнулась на все обличчя, і якщо раніше вона була щирою і теплою, то зараз явно психічно не здоровою. — Кажи вже, що хотів, досить кота за яйця тягнути, і так потягав вже достатньо.

На вулиці щось гримнуло, небо було чорнющим — скоро дощитиме.

— Мої почуття були викликані лише цікавістю від того, що буде далі, а не тобою як ти міг подумати, – котячі кігті повністю увійшли в серце Олексія, прокрутились там і вирвали його, роздираючи на маленькі клаптики і розкидаючи навколо. — Наші стосунки теж були несправжніми, мені було добре з тобою, але не більше ніж як з кимось іншим з Офісу. Зараз я не відчуваю абсолютно нічого до тебе, навіть цікавості, – ці слова мали даватись легко, але з кожним словом впевненість в них зникала.

Треба було зібрати документи на столі, і добре, що відійшов, бо наступні два ножі полетіли  прямо направлено у те місце де він стояв раніше.

На вулиці розкотилася блискавка, освічуючи різким світлом цю кімнату, розрізаючи смугами на частини небо — воно було таким ж як і серце Арестовича. Пішов дощ.