Частина 4

Саюрі не виправдав очікувань. Не став тікати і не намагався більше накласти на себе руки. Окрім того, він виконував свої обов’язки. Звичайно, йому було далеко до акуратності і пунктуальності Аделінди, але тішило вже те, що він не відлинює від роботи. Тільки робив він усе дуже тихо, намагався якнайшвидше усамітнитися і лише іноді виповзав зі своєї кімнати, щоб випити какао чи вина під бесіду зі старшою покоївкою. Ділюк ревнував. Вона дивилася на Саюрі з тією самою материнською ніжністю, з якою дивилася на нього самого. Кілька разів він намагався підслухати їхню бесіду, але варто було йому наблизитися, як Саюрі втикався до чашки, а в Аделінди одразу з’являлися невідкладні справи. Зрештою, майтер просто запитав у неї безпосередньо, в чому причина цієї дивної поведінки.

— Він просто не почувається в безпеці, коли ви поряд, — відповіла вона і поспішила додати, що сам Саюрі цього не говорив, просто це зрозуміло з його поведінки, нема чого й розпитувати, він і без того завжди насторожі. А розмовляють вони про всяку нісенітницю: — Він любить слухати історії з мого життя і ділитися своїми. Ох і веселі вони, хоч і вигадані від першого до останнього слова. Але, мабуть, у нього є на це причини, — Ділюк також обережно з’ясував, що Аделінда про справжнє минуле чоловіка не знає зовсім нічого.

Кожен день розпочинався однаково.

Ділюк простягнув долоню, і на неї лягла шовкова стрічка, якою він перехопив уже зібране в хвіст волосся. Чоловік звично ковзнув поглядом по тій частині відображення, де знаходився Саюрі. Він стояв за плечем і все більше нагадував  тінь, аніж на людину. Ділюк сподівався, що з часом це пройде, але, схоже, все тільки погіршувалося. Винокурню він залишив з думками про те, що ідея з камердинером виявилася дуже вдалою. Нехай він дорожив особистим простором, тому і скасував цю посаду, відразу як у нього з’явилася можливість самостійно приймати рішення, зате тепер він міг щодня ненав’язливо оцінювати стан свого підопічного. Ще б знати, що з ним робити.

Звичайно, Ліза аргументовано пояснила йому, яких умов і якого відношенні потребує людина, щоб знову знайти себе, але Ділюк не справлявся. Першого ж дня він не стримав гніву і тепер почував себе подурному. Він виявився не готовим до того, що його правильний, стерильний світ зіткнеться з чимось протилежним настільки близько. Ще через декілька днів він буквально змусив Саюрі пройти повний огляд лікаря, запрошеного з Лі Юе. Ділюк припускав, що у людини з таким минулим, як у цього чоловіка, захворювань та травм більше, ніж зірок на небі, при цьому дуже делікатного характеру. Так і виявилось. Саме з цих міркувань він із самого початку не хотів просити про допомогу когось із місцевих цілителів. Не вистачало ще, щоб хтось у своїй голові пов’язав усе це неподобство з ним. Він, звичайно, нехтував думкою оточуючих, інакше вже давно став би порядним сім’янином і знову вступив на державну службу, але не настільки.

Ах, драма! Це була трагедія у трьох актах. Саюрі, який в першу чергу мав бути зацікавлений у своєму фізичному благополуччі, бігав від нього по поверхах, ховався в пральні і сипав прокльонами, як озлоблена стара діва. Дилюку довелося вмовляти його на очах у сторонньої людини. Добре, що як і всі жителі Лі Юе, лікар трепітно ​​ставився до контрактів, і тому про конфіденційність можна було не перейматися. Зате цей цирк підтвердив деякі припущення. Одним із аргументів Саюрі при черговій відмові від огляду стало: “Раптом він знайде в мене щось, що не можна вилікувати!”

Ця залізна заява вщент знищувала всі аргументи. Ділюк співвідніс її зі словами, з якими ще місяць тому Саюрі відмовився від роботи у барі. Цього було замало, щоб робити висновки, але складалося враження, що він настільки звик бути безпорадним і нічого не вирішувати, що заздалегідь скорявся усім можливим бідам, навіть якщо поки що ті існували лише у нього в голові, і тому відмовлявся робити хоч що-небудь, щоб поліпшити своє становище, навіть якщо від нього була потрібна мінімальна активність, не кажучи вже про зусилля. Не вступивши в бій, він програвав його в в власних думках, переконувався у своєму безсиллі і впивався їм. Ось і свою роботу, досить просту і непогано оплачувану, він, схоже, прийняв як рокованість. За нього все вирішили і тепер він функція. Знову.

Ділюк захлопнув записну книжку, покінчивши з аналізом витрат і доходів таверни та винокурні. В цілому, він залишився задоволений цифрами і ясно уявляв, яким чином збільшить прибуток, але це не принесло звичної радості від думки, що все під контролем. Він почував себе втомленим від однієї думки про те, що зараз мав повертатися додому, де не зрозуміло, що відбувається і як на це вплинути. Він постукав пальцем по шкіряній обкладинці блокнота. Вже довгий час на винокурні нічого не змінювалося. Не важливо, що було за її стінами, — усередині  все завмерло, і ніщо не порушувало звичного ходу речей.

Ділюк надто звик до того, щоб не замислюватися про чуже життя і про свою роль у ньому. Зрозуміло, він завжди був готовий допомогти Аделінді, якщо в неї щось траплялося, з розумінням ставився до інших людей, які на нього працювали. Але це зовсім інше. З Саюрі він тепер був пов’язаний набагато міцніше, тому що все, що в того зараз було, так чи інакше стосувалося Ділюка. І це не йшло на користь їм обом, але поки що жодних глобальних змін не передбачалося.

Майстер підвівся, вирішивши відвідати Лізу і дізнатися її думку щодо того, як йому діяти далі, але вже на виході передумав. У нього виник свій план.

***

Саюрі спустився на перший поверх, гадаючи, навіщо він там знадобився своєму панові, та ще й переодягнений у неробочий одяг. У його обов’язки входило підтримувати порядок в його та своїй спальнях, підготовка його гардеробу та різноманітна допомога Аделінді, якщо в тому була потреба. Сам пан рідко давав додаткові доручення, і це не могло не тішити, бо будь-яка взаємодія з ним відчувалася надто важко.

Саюрі розумів, що він має бути вдячним. Так сказав би хто завгодно, якщо спитати. І від цього злість ще сильніше захльостувала його, бо він ненавидів Дилюка, ненавидів у ньому все, аж до кінчиків полум’яного волосся. Ненавидів це місце. Воно нагадувало йому про батьків, про те, як його покинули. Знову і знову він повертався до думки, що краще б загинув разом з ними. Навіщо це безглузде життя?  Навіщо його було рятувати коли йому весь час так холодно, навіть під ковдрою і біля каміну?

  “Остання надія Каенрі’аху”.

Як же. Він і своєю надією давно вже не був, почуваючись занадто слабким, щоб жити і занадто слабким, щоб все припинити.

— Ви хотіли мене бачити?

Ділюк розглядав портрет батька на камінній полиці. Він намагався в найменших подробицях згадати, як той його навчав, щоб не допустити помилок. Він повернувся до Саюрі. Його нова манера говорити — підкреслено ввічлива і майже позбавлена ​​інтонації — зовсім не поєднувалася з його зовнішнім виглядом, і у Дилюка виникав дисонанс щоразу, коли камердинер поставав перед ними не у форменому — стриманому та елегантному — одязі. Обтягуючі штани не приховували, а навпаки, підкреслювали всі вигини тіла. Іноді це неподобство доповнювала сорочка, у якої, очевидно, верхні гудзики були бракованими, інакше складно пояснити, якої безодні вони постійно розстібнуті. Вперше зіткнувшись із цим торжеством стилю у своєму будинку, Ділюк навіть думав знову знехтувати повагою до чужої свободи і заборонити чоловікові з’являтися у такому вигляді. Він серйозно занепокоївся про душевну рівновагу Моко, Хіллі і, що найстрашніше, свою власну, тому що в нього не повинно було з’являтися думки про те, як виглядала б ця погана сорочка, якби мускулатура у Саюрі була краще розвинена. Благо, цього разу хоча б верх на ньому був прийнятний.

— Нападай, — коротко наказав Ділюк і кинув чоловікові тренувальний меч. Той незграбно перехопив його за вістря і глянув цим своїм насмішкуватим поглядом, від якого хотілося скрипіти зубами.

Саюрі необхідно було випустити пару, відчути себе рівним, і найкраще це вийшло б у бою, нехай і в абсолютно безпечному. Але блакитне око перебігало від фальшивої зброї до пана і назад, як би питаючи, чи справді можлива настільки безглузда ситуація? Красномовна пауза ризикувала затягнутися, але Ділюк не дозволив цьому статися і атакував першим, просто не залишаючи Саюрі вибору.

Він не помилився, той закрився мечем. Це було невміло до смішного і сталося лише з дозволу досвідченого бійця, але дало потрібний ефект. Саюрі сам перейшов у наступ; спочатку невпевнений, але дедалі запекліший з кожним рухом його руки. Чоловіки закружляли по залі, що наповнилася гучним стукотом дерева об дерево. Ділюк піддавався безсовістно, але старався щоб це було не надто помітно, красувався, раз у раз здійснюючи витончені та складні, але зайві та непрактичні елементи. Якби це був справжній бій, він би вже давно видихнувся і поплатився життям за ці піруети, але зараз тільки впав на коліна, перехоплюючи свій меч в кінці “леза” і таким чином блокуючи удар, що надійшов зверху. Знаючи, що насолода перемоги відчувається тим яскравіше, чим важчим було її здобуття, він вирішив вимотати супротивника. Не силою власних атак – інакше ще, чого доброго, міг оббезброїти його – а змусивши покрутитися. У цього плану були свої недоліки у вигляді перекинутих стільців і розбитої вази, але важливим було лише те, що сорочка Саюрі почала липнути до мокрого тіла від поту, а дихання збилося. Ділюк відступав, відводячи чоловіка подалі від гострих уламків.

— Хочеш щось сказати? —  помітивши відчай у погляді навпроти, спитав він.

Саюрі щедро обсипав його прокльонами, хоч слова і давалися йому насилу. Він зовсім почервонів і рухи його стали значно повільнішими, ніж спочатку, тому при черговому ударі Ділюк випустив меч і здався на милість переможця. Той штовхнув його спиною на стіну так, що лопатки занили, і втиснуі дерев’яне вістря в груди. Ділюк прикрив очі і підняв руки, остаточно визнаючи поразку.

Саюрі відвів меч, але тільки тому, що не міг ним поранити. Ділюк бачив це в його погляді і відчував у його шумному, гарячому диханні, як і те, що, якби поєдинок справжнім і міг завершитися подібним чином, благати про помилування не мало б сенсу. Але також було помітно і те, що слузі справді стало легше. Той сидів на єдиному вистоявшому стільці, руками спираючись на свій меч. Йому це дивовижно личило, і Ділюк поплескав його по плечу.

 —З тебе вийшов би чудовий лицар, — Саюрі фиркнув, не обманюючись щодо того, як йому дісталася перемога, але ці слова були щирими. — Твій натиск вражає. Нехай ти не зовсім правильно тримаєш меч і нічого не знаєш про бойову стійку — це справа наживна. Як і будь-які інші навички. До речі, про навички, — ніби ненароком Ділюк перевів тему, бажаючи переконатися у своїх здогадах або спростувати їх, — ти непогано справляєшся зі своєю роботою. Це дивно. Відмовляючись від посади бармена ти ж казав, — майстер наморщив лоба, наче пригадуючи, — здається, щось про те, що не можеш? Не впораєшся?

Він поставив перед захеканим Саюрі склянку води, яку приготував заздалегідь і передбачливо прибрав на полицю біля каміна, куди вони не повинні були наблизитися.

— Не зрозумію чому. Це не складніше, ніж те, чим ти займаєшся зараз, — Саюрі жадібно ковтав воду, навіть не помічаючи,  як та тече по підборіддю, і зовсім не мав сил, щоб чинити опір розпитуванням, тому напившись, гірко відповів, зап’ястям витираючи губи і підборіддя:

— Я нічого не вмію. Тільки на одне здатний, і ризикувати нема чого, — звучало, як вбита до голови аксіома.

Ділюк уважно дивився, роблячи чергову позначку. Потрібно було б дізнатися, коли саме і за яких обставин вона туди потрапила. Не те, щоб було складно здогадатися, але важливі деталі, а розпитувати про них рано. Це буде занадто, і Саюрі йому все одно не відкриється.

— Зараз ти нічим не ризикуєш і можеш спробувати себе в чому забажаєш. У рамках закону. Чого б ти хотів? — він не чекав відповіді, просто хотів змістити фокус на щось більш надихаюче і дати ґрунт для роздумів, але Саюрі раптом войовничо підняв підборіддя.

— Свободи, — сказав він. — Щоби легко стало.

Раптом навколо нього маленьким, зовсім слабким вихором злетіли сніжинки, і на колінах, оповите сяйвом, з’явилося Око Бога. Саюрі ледь не випустив склянку. Він обережно відставив її на стіл і тепер на всі очі дивився на артефакт, не наважуючись взяти його тремтячими руками.

— Це означає, що ти не відступишся від своєї мети і обов’язково її досягнеш, — Ділюк тепло посміхався, спостерігаючи за здивованим чоловіком. Він ніколи не забуде, радісного хвилювання у грудях від права на свої мріїї. Їх божественного підтвердження. І зараз йому самому стало спокійно від того, що все не дарма.

— Ось як, — одними губами прошепотів Саюрі.

Він брехав, говорячи про свободу.

Брехав, все ще сп’янілий від відчуття того, як безпомічно під зброєю в його руці здіймається грудна клітина.

“Серце, що б’ється у твоїх грудях”.