Внутрішні страхи

13 P.m. Thursday

Минуло кілька днів із нашого знайомства, а я все ніяк не наважувався написати. Мене рятувало лише те, що Хав’єр не мав номера, і написати першим він мені не міг. Це давало хоч якусь відстрочку. Ледве вловиму ілюзію, що в мене все під контролем.

Насправді все валилося з неймовірною швидкістю.

Стукає майже п’ять днів після затишшя, і, мабуть, він запідозрює недобре. Швидше за все, він уже зрозумів, що я його надурив, тому останні кілька годин на моїх руках проявляється все більше і більше написів. “Привіт як справи?” “У тебе все добре?” “Коли ти напишеш?” “Я тебе чимось образив?” “Давай поговоримо?”

Ситуацію посилювало те, що сьогодні я був у футболці. Сонце смажило нещадно сильно, тому ні про які сорочки або водолазки не йшлося. У коридорах деякі поглядали на мене, молодші класи тихенько шепотілися, а друзі напружено спостерігали за мною. Хотілося провалитися крізь землю. Повернутись грудочкою, щоб ніхто не бачив мене або хоча б не звертав уваги.

— Це хлопець, – прозвучало, наче смертний вирок із мого горла. — Ми апріорі не можемо бути разом.

На підтвердження всієї трагічності ситуації, телефон був покладений на край раковини.

Я не впізнавав свій голос, сповнений приреченості, поки виливав душу в туалеті Ітану. До цього часу я встиг розчесати собі обидва передпліччя, що, втім, продовжував робити і зараз.

Ітан же стомлено уперся об стіну, важко зітхаючи.

— А ти казав, що ти не по хлопчиках?

— Так і сказав! — Але погляд друга змусив пом’ятися. — Ну, не так сформулював.

— Тож ти сів з ним на лавку, поговорив, і зберіг його номер собі?

Я не наважувався перебивати. Мої дії, правда, були не виправдані. Залишалося винно опускати очі до взуття.

– Послухай, – уже з нотками роздратування продовжував Ітан. — Я розумію, що тобі важко прийняти цей факт, але ви пов’язані з долею. Хіба він накинувся на тебе при першій же зустрічі? Затяг у машину, відвіз у ліс? Чи не випускав з дому і змушував борщі готувати, сидячи біля порога та зітхаючи, чекаючи його?

— Ні.

— А що він натомість зробив?

Ітан схрестив руки на грудях.

— Він… спробував поговорити.

Було неприємно це усвідомлювати. Взагалі гидко.

— А ще що?

— Сказав, що теж не дуже зрадів і спробував дізнатися мене краще.

— А що ти зробив?

— Дав… хибні очікування.

— Обдурив. — М’яко поправив мене Ітан.

— Обдурив і тепер ігнорую.

— А в ідеалі, що потрібно зробити?

— Написати і пояснитися.

— Тоді вперед!

— Не можу, — я заплющив очі від своєї нікчемності і почув настільки гучне і важке зітхання, ніби друг отримав заряд фізичного болю. Я одразу ж підвів на нього очі. — Я боюсь! Ясно?

— Це чергова твоя відмовка, Габріель?

Хоч як дивно, але за іменами ми називали одне одного рідко. Якщо треба було покликати чи попросити про щось. Так що таке звернення Ітана свідчило про його терпіння.

— Просто, просто не все так просто, — я хапався за свої виправдання, як за останню соломинку над морем. — Я… я не можу ось так кинутися назустріч… йому. Я спробую пояснити зараз…

Хоч друг не був радий на вигляд, але, стиснувши зуби, він все ж таки терпів мій вилив. Без докорів та перебивань. І я був йому вдячний. Це дозволяло відкрити трохи більше. Розкрити шкаралупу і показати ту м’яку, вразливу частину.

— … — Я замислився на якийсь час, копаючи глибше в себе, прислухаючись до відчуттів. З язика почало повільно зриватися: — я боюсь.

Але ком у горлі не дав говорити далі. Затискач усередині заважав вимовлятися. Але я все ж таки намагався.

— Я боюся, — голос тремтів, — повторити долю батьків. Мама і тато теж були зумовлені долею, але вони не любили одне одного. Їх змусили! Я боюся, — інтонація знову зірвалася, і я вкотре почухав руку. — Боюся того, що мене змусять так само бути з ним. Або ще гірше мені доведеться зійтися з нелюбою жінкою, щоб створити сім’ю. Боюся, що… мене засудять за факт того, що я пов’язаний із хлопцем!

Біль у шиї, що розростається, більше не дав продовжити. Я з силою заплющив очі, стиснув кулаки, щоб не розревітися як дівчисько.

— Я хочу бути нормальним, але в мене вкотре не виходить. Я дивлюся на інших і, чесно, заздрю,— тепер мої очі переключилися на уважно слухаючого Ітана. — І насамперед я заздрю ​​тобі. Я теж хочу зустрічатись, але я не можу. Я змушений годинами працювати, щоб досягти тих результатів, які зараз мають інші без зусиль. Я, я просто хочу бути як усі. Плисти за течією, Ітане, але в мене зовсім не виходить. Я постійно б’юся о “бортики” і мені це не подобається! Все, на що я здатний, це скиглити тобі в надії, що все самій розсмокчеться. Я боюсь брати відповідальність у свої руки, я визнаю! — Я жестикулював так активно, що друг із розслабленої пози перейшов у напружену, наче йому зараз потрапить. — Я просто невдаха…

— Не говори так, — Ітан виставив свою руку до мене, нібито намагаючись зачепитися за невловиму нитку розмови, яку я тягнув, сподіваючись не порвати. Він виглядав не на жарт стурбованим. — Вибач, що я був таким… поверховим. Я не знав, що тобі треба виговоритись.

— Нічого, — емоції раптом знову відкотили, наче й не було нічого, і я заспокоївся. — Я й сам не знав, що мені треба по-справжньому промовити все. І ти мені вибач, що так довго мучив тебе.

Нашу незручну паузу розрізав дзвінок на урок, і шум коридору, що перекривав мою істерику, поступово вщухав. Я підчепив рюкзак із підлоги і попрямував до виходу. Перед дверима обернувся на Ітана.

— Ідемо?

— Ти йди, я схожу і руки помию.

— Угу.

Я вийшов у коридор і злився з рештою потоку учнів. Злегка продрейфував у ньому і примостився спиною біля шафок, чекаючи на друга. Час від часу поглядав на годинник, на руки. Ні, треба було щось із цим робити. Одного разу розвернувся на п’ятах і знайшов свою шафу, ввів код, почав копатися серед підручників. Була примарна надія знайти щось із одягу, але вона не увінчалася успіхом.

Тяжко зітхнувши, я сунув руку в задню кишеню. Ось чорт, телефону немає.

Насамперед я поліз у сумку, обшарпав усі кишені рукою, але ніде не було. Повторно перевірив шафу, джинси.

туалет. Ось же дідько. Туди ніхто не заходив за цей час?

Рвонув до дверей, але не встиг зайти, як їх відчинив Ітан із моїм телефоном у руках.

— О, а телефон тобі вже не потрібний, так? — із жартом сказав хлопець, віддаючи мені річ.

Я ж у свою чергу полегшено зітхнув, дякуючі долі за такого спостережливого друга.