Щоденник

Marina – Oh no!

Чонін гепається на підлогу з усієї висоти свого зросту, коли намагається зловити щось зелене і неймовірно швидке, розміром десь із зайця. Воно прослизає у нього прямо перед носом, лиш махнувши довгим хвостом та вухами, і зникає в темряві коридору гуртожитка.

– Ні, падло, стій! – кричить услід хлопець і, підвівшись, незважаючи на біль у забитих колінах, біжить за істотою.

Клята демонічна білка сусіда з кімнати вкрала його особистий щоденник. Усі його секрети, думки та надії знаходяться в цупких лапах цього створіння. Чоніну вона ніколи не подобалась, дарма, що Джісон казав, що вона безневинна і не шкідлива, хоч і демон.

Він вибігає у хол гуртожитка, але одразу гальмує й ледь не падає знову, заплутавшись у власних ногах. В кількох метрах від нього, у сріблястому світлі місяця, що проникає через великі вікна, стоїть третьокурсник Бан Чан. В одній руці він тримає за вуха білку, а в іншій – щоденник Чоніна. Хлопець ледь не мліє. Сталося найгірше.

– То це ти Ян Чонін з першого курсу? – старший відриває погляд сірих очей від сторінок.

– Т-так, – йому здається, ще секунда – й він розплачеться.

– То ти в мене закоханий?

* * *

– Та ти можеш нарешті розповісти, що відбулось?

– Не чіпай мене, Джісоне. Дозволь мені померти в розпачі та соромі.

– Не драматизуй, ходімо на сніданок, – хлопець намагається витягнути Яна з-під ковдри вже з півгодини.

– Ні.

– Ти налаштований страждати?

– Так.

– Та що вона зробила таке жахливе? Немає нічого, що не можна було б вирішити. Скажи мені, я щось придумаю.

Чонін різко сідає на ліжку, все ще замотаний в ковдру по самий ніс, його очі червоні від сліз.

– Твоя клята демонічна білка зламала мені життя!

* * *

– Щось ти сьогодні надто тихий, – Фелікс перериває свій монолог, коли розуміє, що його не слухають. – Щось сталося?

Чан зітхає й відставляє тарілку з їжею.

– От що б ти зробив, якби довідався те, про що тобі не треба було знати?

– Щось незаконне?

– Та ні, щось особисте.

– Ну, – Лі задумливо схиляє голову, – я б поговорив з тією людиною, мабуть. Скоро літні канікули, краще це зробити якомога швидше, щоб розібратися з усім та ні про що не шкодувати потім…

Раптом він замовкає та уважно дивиться кудись Чану за спину, затамувавши подих.

– Со Чанбін прийшов снідати?

– Так, – Фелікс сором’язливо хихоче, – хочу знову підійти до нього сьогодні.

– І це людина, що спеціально придумує тисячу причин, щоб поговорити з тим, хто їй подобається, замість просто зізнатися, мені ще щось розповідає про «розібратися з усім та ні про що не шкодувати потім». Що за привід цього разу?

– Запитаю, може, він знає, це ти просто такий невдячний чи в тебе хтось вселився. До речі, а де Мінхо?

* * *

Наступні три дні Чонін майстерно уникає Чана. Якщо раніше він навпаки намагався його зайвий раз побачити в коридорах школи або в столовій хоча б краєм ока, то тепер хлопець робить усе, щоб їхні шляхи не перетнулись. Це виявляється складнішим, ніж здавалося, бо тепер Чонін має стійке враження, що Бан сам його шукає.

– Ти не зможеш вічно від мене тікати, – він здригається всім тілом, коли раптом чує зовсім поряд голос старшого.

Чан стоїть поряд з деревом, під яким Чонін вирішив влаштувати собі обід. Він тримає руки в карманах шкільних штанів та дивиться трохи суворо, все ж справді хотів зустрітись.

– Але ніщо мені не заважає спробувати, – Ян супиться та відвертається. Йому досі соромно. Може, йому і хотілось раніше, щоб Чан хоча б дізнався про його існування, не говорячи вже про щось більше, та він собі уявляв це зовсім інакше.

– Я спіймав твою демонічну білку, ти справді думаєш, що зможеш сховатися? Вона була точно спритніша, ніж ти.

– Та не моя вона, кажу ж! Що ти тут робиш взагалі? Хіба ти не мусиш зараз бути в столовій? Там сьогодні твій улюблений морквяний кекс, ти ніколи його не пропускаєш.

Чан здивовано підіймає брови, а Чонін, зрозумівши, що сказав занадто багато, густо червоніє.

– Ти знаєш про це?

– Я не сталкер, чесно, просто я уважний до тих, хто мені подобається, – останні слова він промовляє зовсім тихо, потупивши погляд у землю. Який сором.

– Ну, – Чан ніяково знизує плечима, коли тиша між ними затягується, – знаєш, спостережливість – дуже важлива риса для екзорциста. Насправді, – він зітхає, – я шукав тебе весь цей час, щоб перепросити. Я не повинен був читати твій щоденник, просто мені треба було дізнатись, що вкрала та демонічна білка, щоб зрозуміти, що з цим робити, і я випадково відкрив саме на тій сторінці. Але все одно це було нетактовно з мого боку, пробач, мені прикро за це і за те, як ти почувався після тієї ночі. Просто знай, що я б ніколи не став сміятися з тебе і тим паче нікому б не розказав.

– Дякую, – Чонін спирається головою на стовбур дерева та прикриває очі, підставляючи лице теплому вітерцю. Він справді вдячний за таке розуміння. Все ж Чан видається справді непоганою людиною. – Просто знаєш, іноді останнє, чого тобі б хотілось – це щоб той, в кого ти закоханий та точно знаєш, що це не взаємно, дізнався про це. Тобі теж було нелегко ці дні, пробач.

– Ні, все добре, я – єдиний, хто повинен вибачатися.

Вони мовчать.

Зі спортивного майданчика неподалік доносяться крики граючих, у повітрі – запах сонця та квітів. Вже майже літо. Чан дивиться на шматочок ясно-блакитного неба, що видно поміж листям, та раптом думає: «А чому б ні?»

– Взагалі, – він ніяково посміюється, – можна було б сходити кудись. Ти не знаєш мене так само, як я тебе, насправді. Може, виявиться, що я тобі й не подобаюсь.

Чонін розгублено та зі зневірою підводить на нього погляд.

– Не шуткуй про такі речі, навіщо тобі зустрічатися зі мною?

– А чому б ні? Це буде практично як побачення наосліп, якщо виявиться, що у нас нема нічого спільного, то просто розбіжимося собі. І тобі тоді буде спокійніше, бо знатимеш, що я того не вартий, і мені.

– Ну, якщо так подумати… – Ян старанно намагається сховати неймовірну схвильованість за вдаваною серйозністю. Йому здається, що десь у грудях надувається повітряна кулька, яка скоро стане такою великою, що він просто відірветься від землі, весь світ звужується лише до них двох. – Це непогана ідея.

– Чудово, тоді, коли ти вільний?

Він тільки-но відкриває рота, щоб відповісти, як раптом:

– Чане! – до них біжить хлопець зі світлим волоссям, його та ще одного Чонін часто бачив у компанії разом з Баном.

Він зупиняється та схиляється, впираючись долонями в коліна, щоб перевести подих.

– Феліксе? Що сталося?

– Там… – він тяжко дихає, – там Мінхо б’ється з хлопцем зі свого класу!