Бджоли містера Снейпа

Чи важливо, про що ти думаєш перед смертю?
———-
Це завершальна робота циклу “Раз в ніколи”. І оскільки весь цей час автор старанно робив вигляд, що усіляко поважає канон – то і в фіналі з героями сталося те, що сталося. Але я люблю їх надто сильно, щоб все отак і залишити. 🙂

Один для іншого годен хоч пішки під лід,

Хрестити його дітей, з ним розводити бджіл…

(с) principy_snov, переклад Afarran

…Поттер пішов, забрав спогади.

Більше робити було нічого. Снейп лежав у спорожнілій Халупі, продовжуючи затискати крижаною рукою рану на горлі. Очі заволокла сіра передсмертна каламуть.

«Ідіотський фінал… ідіотського життя» – повідомив внутрішній голос. Снейп радий був би кивнути в знак згоди, але тіло вже не слухалося його.

«Краще б… не знаю… бджіл розводив. У Сассексі якомусь».

З цією думкою прийшла темрява. Повіяло пилом, димом і старими пергаментами.

Пальці Снейпа розтиснулись.

***

Ремус отямився й зрозумів, що валяється на підлозі. Точніш на килимі – жорсткий ворс дряпав щоку. Це було… щонайменше дивно: килимів у Гоґвортсі зроду не було. Не кажучи вже про те, що відчувати тверду підлогу та жорсткий ворс Люпину взагалі-то не належалося: після «Авади» прямісінько в голову люди зазвичай не відчувають нічого подібного. Ну, так прийнято вважати. Ще ніхто не повертався, щоб остаточно прояснити це питання.

– Ні, звісно, прецедент був, – уголос проказав Ремус. Змусив себе розсміятися, вийшло хрипко і штучно. Він обмацав власне чоло, про всяк випадок. Жодних нових шрамів – що ж, подякував.

У спину щось впиралося. Досить болісно. Ремус обережно піднявся на лікті, оглянувся – й ледь не вдавився повітрям.

«Що ти там колись фантазував про особистий рай, Ремусе Люпин? То от, я тебе вітаю: ти все ж не пережив дологівської «Авади», а оце все – твоє особисте пекло: жорсткий килим, сонячне світло золотим потоком у вікно і мертвий професор Снейп під боком. Подобається? На здоров’ячко!».

Він простягнув руку. Звісно, пальці тремтіли – у найкращих традиціях жанру. Торкнувся блідої, мов пергамент, шкіри, тонких повік, вологих пасм волосся.

– Руки… забери… вовкулако, – несподівано виразно мовив покійник, і Люпин знову ледь не вмер – то вже, виходить, утретє. – Я сказав, забери руки.

Снейп відкрив очі. Для чогось провів рукою по горлу, слабко потрусив головою. А тоді різко вхопив Люпина за плече, аж уп’явся пальцями, і з силою тріпонув. Вовкулака від потрясіння не міг і слова вимовити. Снейп відпустив його і замислено кивнув – схоже, сам собі.

– Перевіряв нас на матеріальність, Люпине.

Ремус не мав жодного сумніву у своїй матеріальності – після Снейпової хватки плече відчутно ломило.

– То що? Переконався?

Снейп виразно скривився.

– Емпіричні дані підказують, що я досі живий. А я вже сподівався, що покінчив із тим безглуздям. Де ми?

– Гадки не маю.

Спираючись на підлогу, Люпин сів, потім невпевнено підвівся на ноги. Трохи паморочилося в голові, як після гарячки. Але в цілому… нормально. Ні, не просто «нормально», а – прямо кажучи, в житті себе краще не почував.

Кімната була малесенька і напрочуд світла. На підлозі, зрозуміло, лежав зсунутий килим. При стіні стояла канапа, навпроти – креденс із різьбленими дверцятами. І ще стіл. На одну особу. Може, на дві, якщо тільки ці особи не проти торкатися одне одного колінками, поки обідають.

Керамічне горнятко. Глечик, повний крижаної води.

Зі стелі звисала маґлівська лампочка; лінива, вгодована муха намотувала кола круг неї, наповнюючи помешкання сонним дзижчанням.

Снейп теж підвівся, ступнув до вікна.

– Люпине. Як гадаєш, що це?

Ремус підійшов, придивився. Зелені луки до краю, рясно вкриті рожево-білими квітами конюшини; вдалині – вузька смужка порошних дерев (липи, чи що?). І безліч чепурних, немов би іграшкових будиночків попід гіллям. І рівне гудіння. І запах меду.

– Гадаю, це пасіка, Северусе. Бджоли.

***

Ремус ніколи б не подумав, що Снейп страждає на апіфобію… тобто, боїться бджіл, якщо не мудрувати. Але як іще було пояснити його реакцію? Зілляр стрімко повернувся до Люпина, блідий і розлючений, знову вхопив за плече (яке, між іншим, ще з того разу не перестало боліти) і голосно перепитав:

– Бджоли, Люпине?! Бджоли?!

Не чекаючи відповіді, він штовхнув вовкулаку убік, рвучко розчинив двері, вилетів на поріг будиночку. Вітер, що увірвався до кімнати – густий від літніх пахощів, від пилку і золотавого пилу – хитнув на вікні фіранку, розкуйовдив Снейпові волосся.

– Бджоли, – розгублено повторив Ремус.

Снейп раптом всівся на сходинку, затулив руками обличчя й почав сміятися. Чомусь виходило жалібно. Потім так само несподівано він припинив це заняття й підняв на Люпина ясні уважні очі.

– Тебе теж убили. Так?

«Теж?.. Теж?!»

– Так. Дологов. У Гоґвортсі. А ти…

– Не про мене мова. Сідай, колего. Розповідай. Що бачив, про що думав?

Доладної розповіді не вийшло. «Я ж тобі не Лао Цзи – стратегію і тактику бою оповідати…»

Сум’яття сутички – чи радше колотнечі – зелений промін «Авади», і ще якийсь химерний шум, начебто траскіт вогню… та й по всьому.  А про що я тоді думав… тебе не стосується, мій любий Северусе. Вибач. Зовсім тебе не стосується.

Снейп ледь нахилився, зазирнув Ремусові в обличчя. Довго щось на ньому виглядав, а тоді всміхнувся.

– Я правильно зрозумів, Люпине? У мить трагічної загибелі ти думав не про перемогу над ворогом, не про товаришів, що б’ються поруч, не про учнів своїх, не про те, врешті решт, як ухилитися від закляття… Замість отого всього ти думав про мене? Про зрадника, про вбивцю?

– Ухилитися я ніяк не встигав, – тихо відповів Ремус.

– Буває, – співчутливо кивнув Снейп.

– Я хотів тебе побачити. Просто побачити, перш ніж…

Снейп підхопився, пройшовся хрусткою гравійною доріжкою перед ґанком – чотири кроки в один бік, чотири в другий.

– Недоумок, – мовив він врешті. – Це шалено зворушливо, я ото зараз плакати буду від розчулення, але перед тим усе ж скажу тобі, що ти тупий недоумок.

– Ти вже.

– Що?

– Вже сказав. Двічі. І вже плачеш. Я так собі гадаю, що від розчулення.

Снейп зупинився, витер брудним рукавом засльозені від сонця очі й утретє повторив:

– Недоумок.

– Гаразд, – Ремус смикнув плечем, примружився, задивляючись удалечінь. – Я вже звик. А з бджолами що робитимемо?