Щоденник

У пустому шкільному коридорі потрохи темнішає.

Він спершу тинявся, роздивляючись плакати і малюнки малечі на стінах до Дня Вчителя; потім з тихим стогоном притулився потилецею до сирої штукатурки ти сповз на підлогу. Підтягнув коліна до підборіддя, обійняв їх, поклав зверху сумку, на сумку — голову, і закрив очі.

Господи, як він втомився. А рік ще ледь розпочався.

Задовбали ці дойоби до оцінок, ці вимоги, ці нескінченні нагадування — а що як не вийдеш на золоту медаль, а що як завалиш вступні іспити, а що із планами на майбутнє? Бути єдиним хлопцем-відмінником на паралелі — лайно.

Не знає він, що далі. Не має жодної гадки. Навіть ідеї. Чи якогось найменшого розуміння, чого хоче. Ні-ху-я.

Зараз хочеться тільки додому, швидко склепати есе на літру і поринути в той крінжовий серіал, де все настільки не схоже на реальність, що вдається відпочити хоч трохи, тому що навіть уві сні потім — знову уроки, домашки, завдання, приклади, задачі, твори, схеми, теорії і аксіоми… Цікаво, коли він здохне такими темпами?

Міша з дивною сумішшю надії і ненависті кидає погляд на двері кабінету навпроти. От міг би взяти себе за шкірку, рішуче постукати, поставити одне-єдине запитання, вирішити одну-єдину проблему і бігти собі — але ні. В нього просто немає сил нагадувати про себе знову. Він просто почекає тут, поки про нього не згадають… Або поки їх чудовий класний керівник не збереться нарешті додому сам. Скільки можна зошити перевіряти, от же зануда, ніби не за готовими відповідями все відмічає…

*

— … Ти здурів?

Він підводиться стрімголов, приголомшено кліпаючи очима. Заснув. Господи, він заснув у школі, чекаючи препода, ну з ким ще таке могло трапитись — тільки з Мішкою Остапенко з 11-Б, інших таких ходячих халеп в цій школі не водиться.

В коридорі вже зовсім темно, але з вікна світить місяць – чи то ліхтар? — і сірі очі за склом окулярів відблискують… наче навіть не сердито.

— Це ти сидів тут весь час? Вже дев’ята, Остапенко, тебе батьки мабуть обшукались, йди додому.

— Я вам щоденника приніс, Максиме Вікторовичу.

Він копається у сумці під прискіпливо-стурбованим поглядом, але навіть не встигає нічого дістати — завмирає, боючись поворухнутись.

До лоба притуляється холодна тонка долоня.

— Ти захворів, Остапенко?

Міша мигає, затримуючи подих.

Господи, нехай він не здогадається. Нехай нічого не помітить. Ну будь ласочка. Ще таких проблем йому не вистачало у випускному класі. Ну залип він трохи на шкільного математика, ще рік тому залип, коли вчорашній бакалавр на магістратурі прийшов в них практику проходити; потім влаштувався, клас взяв — звична справа, гроші хоч якісь, тим більше що їх класна керівниця вийшла заміж та й поїхала кудись — у Францію наче…

Мішка зиркає обережно з-під чуба і тихесенько відсторонюється, мотає головою повільно.

— Просто втомився.

— Ходім, — Максим Вікторович опускає руку йому на плече, стискає злегка, — підкину тебе додому.

— Та мені тут близько.

— Тоді проводжу?

— А щоденник? — він повторює тупо, стискаючи пальцями тонку обкладинку. — Ви ж сказали — як знов не здам на перевірку, поставите двійку. Я спеціально додому за ним ганяв після уроків…

— І що? Не міг зайти і віддати? Треба було до ночі в школі стирчати?

Мішка на нього залипає, правда. За цю пильність і уважність до деталей в першу чергу і закохався колись — хоча зараз це ну дуууже не на часі, і вигадати нормальну відмазку йому навряд чи вдасться. Ну так, не міг. Боявся, соромився, надто вгризся у мозок цей образ, який він, може, і не бачив насправді, який йому, напевно, наснився чи примарився — вираз гіркого розчарування у сірих очах. Ну як же. Ти ж відмінник, Остапенко, в яких хмарах ти витаєш, досить ловити ґав, повертайся на землю, ти тут взагалі-то контрольні ледь на 10 витягуєш, а ще минулого року менше 11 не отримував. І знову щоденник забув, а ще обличчя класу! Позорисько.

— Не міг, — тихо каже він, не сміючи підняти погляд.

Жалюгідний, тупий, безпорадний, нікчемний…

— … Остапенко-о, ти заснув знову чи що? Йдем додому, кажу. Та давай вже сюди свій щоденник, завтра підпишу. Боже, ну що ви за люди, одинадцятикласники: одні наче вже вирішили, що їм все можна, а інші за всі роки не вивчили, чого вартує бубніння занудних прєподів… Приніс би завтра, Земля б не зійшла з орбіти… Тобі в яку сторону?

Мішка невпевнено виходить за ним на ґанок, мнеться сором’язливо, знизує плечима:

— Та я сам дійду…

— Нє-нє-нє, ти це облиш, ще знов заснеш дорогою. Осюди? То йдем сюди. Не гальмуй, Остапенко, мені теж додому кортить.

Він покірно збігає сходами, притримуючи сумку на боці; щоки палають, і він дуже сподівається, що в темряві то не сильно помітно. Хочеться провалитись крізь землю. Серце колотає, як навіжене; він мовчки кидає спопеляючі погляди в незворушну спину вчителя і ніяково перебирає питання в голові, але навіть найнейтральніше з них («Господи, чому ви такий чудовий?») не здається влучним і безпечним продовженням розмови.

— То чому ти не зайшов? — гара-азд, власне питання вже здається майже зовсім безпечним. І абсолютно неактуальним. Чому обов’язково треба до всього докопуватись, ой вже ця прискіпливість до дрібниць… Еге ж, закоханість у класного керівника — ще та дрібниця… — Я наче не кусаюсь.

— Не хотів вас відволікати.

— Міг просто занести щоденника і піти собі.

— Максиме Вікторовичу! — голос трохи злітає; він намагається стримати самого себе, тихіше буркає: — … Відчепіться, будь ласка.

Грубо. Недобре. З вчителями так спілкуватись точно не можна, було б це під час заняття — міг би і зі школи вилетіти зі свистом; але поза класом… на нього ніби навіть не зляться.

Тільки мовчанням випитують настирливо і стривожено: що трапилось, що не так, поясни, будь в порядку, дитино, я маю про тебе піклуватись, я просто хочу допомогти…

— Вибачте, — глухо шепоче він, підтягуючи сумку. Йому соромно, дуже соромно; він заплющує очі, тільки щоб не дай бог не зіткнутись знов поглядом з пильними сірими очима. — Я так завинив перед вами за цей місяць, я розумію, я докладатиму більше зусиль, виправлю всі оцінки, обіцяю…

— Бррр. Остапенко, ти що верзеш? Ти вчися краще за всіх на паралелі!

— Але гірше, ніж минулого року, — вперто сперечається він. — Останню контрольну ледь не завалив. Я… Я не хочу бути розчаруванням. Принаймні для вас.

— А тепер стоп, — різко командує вчитель, обертаючись на місці. Вони ледь не стикаються носами — Мішка відсахується поспіхом на крок і відчуває, як серце ледь не вистрибує з ребер.

Сірі очі просвічують його наскрізь, ніби рентгеном, але йому вже все одно. Навіть якщо він дізнається, навіть якщо збагне, навіть якщо спитає просто в лоба — краще б, звісно, не питав, — Міша не стане йому брехати.

Міша залипає знов — на світлі високі строгі вилиці, на крихітну горбинку на носі, на пшеничне розпатлане вітром волосся, схоже на купу колосків. Він дихати не може. Простим вчителям математики заборонено бути… такими. Отакими.

— Послухай дуже уважно, Міш, — тонкі губи напружені і ледь ворушаться, але в нічній тиші всі звуки чіткі та ясні. — Я розумію, що від тебе вимагають дуже багато. Ти можеш те тягнути, а можеш забити, як деякі твої однокласники, і не надриватись, особливо якщо відчуваєш, що не маєш сил на то. І це не трагедія, повір, може зараз звучати дивно, але життя не складається зі шкільних оцінок. Та в будь-якому разі — розчарувати мене тобі не вдасться ніколи. Це просто неможливо, ти зрозумів? Я в тебе вірю. Тобі все вдасться. Ти вже найкращий. Андестенд?

Він… якийсь неможливий і протизаконний, це точно. Міх дивиться в сірі очі і не може відвести погляд: його наче струмом прошило і паралізувало, він наче відчуває ці хвилі бурхливих іскор всередині, в одному лише впевненому голосі. І під шкірою ганяють мурашки. Йому в обличчя пирхає теплий жовтневий вітер — і так стає раптом спокійно і тепло, що він навіть усміхається — затишно і замріяно. І майже збирається з силами, щоб поставити те саме запитання.

— … Про все інше поговоримо після випуску, — тихо вимовляє Максим Вікторович — і відвертається знов. С-стерво. Крутить головою по сторонах, видивляючись раптових перехожих.

Мішка від неочікуваності похитується, затискає серце долонею. Мовчки киває, стискаючи зуби, і дивиться так недовірливо з-під вій, забороняючи собі навіть думати про те, що колись, можливо…

— Після випуску, — луною повторює йому в спину вчитель, чекаючи, поки за ним зачиняться брами у двір.

— Чекатиму, — чітко сповіщає Міх, не обертаючись, дивлячись просто перед собою.

Щоки все ще палають, але провалитись під землю вже не хочеться. Прогрес.