3. щоденник

Усе, що Мінхо залишилось від Джисона – щоденник у красивій палітурці. Він пам’ятає, як Джисон зачаровано водив пальцями по золотим завиткам свого ім’я. Пам’ятає, як той посміхався, дивлячись на Мінхо так, наче він подарував йому зірку з неба. Пора би звикнути, що Джисон реагує так на все – на квіти (бо Мінхо не зміг пройти повз бабуся, що їх продавала), на книги (бо Мінхо ховався в торговому центрі від дощу й не міг не згадати про Джисона, коли побачив новинку від його улюбленого автора), на стаканчик кави (бо Мінхо просто міг це зробити). Джисон завжди дивився так, наче перед ним увесь світ.

Наче Мінхо увесь його світ.

Але усі чомусь завжди говорили, що саме Мінхо любив Джисона більше. Він не міг з цим погодитись, бо бачив те, чого чужим очам не відкривалось й був впевнений в безмежному коханні, яке переживали вони обидва. Мінхо, можливо, просто більше від Джисона залежав. Більше його потребував. Не міг й дня провести, щоб хоч раз не поцілувати, щоб не написати, щоб не скинути якусь фотографію. Наче йому було страшно втратити їх контакт всього лише за один день.

Мінхо пам’ятає, як обережно й старанно Джисон виводив щось у своєму щоденнику. Мінхо ніколи не підглядав, ніколи не хотів зазирнути туди, поки хлопця не буде поряд. Навіть якщо Джисон залишав той десь на видному місці, Мінхо ніколи не гортав сторінок, лише повертав щоденник на робочий стіл свого хлопця. Інакше який був сенс у цьому подарунку? Мінхо підозрював, що Джисон записує там свої пісні, але ніколи про це не запитував.

Вони проводили разом багато часу, жили в одній квартирі, спали в одному ліжку, дружили з одними й тими ж людьми, тому деколи потребували у просторі, де другого не буде. Мінхо не бачив у цьому нічого поганого, адже й сам деколи любив просто посидіти на балконі з цигаркою та кавою. Джисон ніколи не порушував у такі моменти його самотності, чудово розуміючи чуже бажання залишитись лише зі своїми думками.

Так сталось, що тепер Джисона у нього не має. Деколи Мінхо думає, що усі ці роки йому просто наснились. Не було насправді щасливого життя на двох, не було чужих щирих посмішок й теплих рук, які гріли його долоні. Не було голосного й заразного сміху, навіть коли жарти Мінхо виходили не надто вдалими. Не було ранкових лінивих поцілунків під крик будильника, коли потрібно було вставати, а хотілось залишитись в чужих обіймах назавжди.

Мінхо хоче заснути знову.

Бо не має Джисона. Є лише його щоденник, кожна сторінка якого списана чітко виведеним «я кохаю тебе».