роби, що маєш, адепте сяо

як же

як же я хочу

відчувати усього тебе!

ковток чистого повітря насичує легені киснем, і ітер буквально кожною клітиною свого тіла відчуває як йому добре, як прекрасна ця мить його життя, як прекрасний юнак, що нависає над ним. і він готовий вічність насолоджуватися його красою, що пестить його око.

— адепте сяо, дозволь мені ще… — лагідний поцілунок у куточок губ обриває його промову і змушує тільки посміхнутися, — ще трохи так полежати, дивлячись на тебе.

— ти такий гарний, — не припиняючи посміхатися, каже ітер, дивлячись прямо в золотисті очі. він досі відчуває легкий дотик чужих губ до своїх.

— у тебе досить дивний смак, — шипить адепт, явно збентежений медовими промовами юнака під ним. їхня поза здається йому неналежною, проте сидіти на стегнах мандрівника, що лежить, було зручно.

“це лише, щоб затримати його, інакше він би пішов”, — подумки утихомирює свій запал сяо.

дуже зручно, щоб почуватися впевненіше, притискаючи зап’ястя ітера до ліжка.

— не втечеш, — гарчить сяо.

— не втечу, — так само просто відповідають йому ітер, — я готовий залишитися тут, з тобою, але що, на рахунок тебе?

* * *

висока стеля ховалася десь у темряві, адже низькі світильники на підлозі не здатні повністю її освітлити. від чудернацьких тіней-вогників, що танцюють по стінах, місцями вони діставали й до стелі, але там вони були особливо світлими, майже прозорими, здавалося, що в темряві ховалося щось, ні на що досі бачене несхоже. це був той самий кошмар, від якого по шкірі табунами бігли мурашки, ховаючись у кінчиках пальців, відгукуючись гострим поколюванням і лютим холодом усередині. від страху у юнака, що дивом опинився тут, тремтіла щелепа і вся його сутність. позаду нього, мовчазною тінню, стояв інший юнак, що виглядав ще більш убогим  і малим у всіх цих помпезних декораціях: його тіло пробирало крижане тремтіння від чого він, міцно схопившись за свій спис з останніх сил, упирався в підлогу. страх у цей час лише ріс, посилюючись у сто крат, коли зі стелі сповзали тіні-силуети,  хвацько витанцьовуючи в дикому танці. це було чарівне видовище. це був кошмар наяву.

— я далі не піду, — глухим голосом прохрипів юнак позаду, — ти можеш іти без мене, але воно того не варте, не раджу, — стоячий попереду навіть не ворухнувся, — та роби, що хочеш, ми тут тільки тому, що ти не вмієш контролювати себе і свої раптові пориви погеройствувати! а я просто, між іншим, дурень, що кожного разу ведеться на твої дурні хитрощі, — дихання того, хто говорить, збилося, він важко зітхнув, наче набираючись сил, і тільки через мить тиші продовжив: — з кожним разом вмираючи… я втрачаю частину своїх можливостей, ти ж — ти вже давно втратив їх, то до чого все це? ми знову тут? вкотре?

його слова гулкою луною відбивалися від стін, йдучи кудись угору, під саму стелю, де їх мучили тіні, насолоджуючись негативними емоціями.

— та щоб ви там вдавилися моїм страхом, чортові нелюдські створіння, хай ваш творець згине та згниє у сирій землі! — погрожуючи в порожнечу, кричав юнак. — ти зовсім не переживаєш, — промовив він куди спокійніше, знову звертаючись до свого супутника, — невже ти втратив разом із усім ще почуття страху, недоумку? хоча який сенс у моїх словах, ти ж не відступиш, вірно?

нарешті, юнак, що стояв попереду, обернувся до нього. з його голови злетів капюшон темного плаща, що був раніше чи то темно-зеленим, чи то вже жовтим, вивільняючи пшеничне волосся, яке одразу ж підхопив легкий вітерець, що гуляє по приміщенню.

— може це й останній раз,— відрізав він,— але я хоч би переконаюся, що зробив усе, що міг.

— все, що міг, ти зробив ще пару століть тому, а зараз ти лише губиш себе знову і знову, пірнаючи в глибини пекельної брами! куди вони привели тебе врешті-решт, ітер? одумайся!

спис падає на холодну бетонну підлогу, заглушаючи на секунду тріск нагорі, а хлопець стрімголов долає відстань у кілька метрів, що було між ними, і згрібає свого недолугого героя в міцні обійми.

— це прощання? — вважає за потрібне дізнатися ітер, важко дихаючи кудись у шию іншого? — вкотре, сяо? — ніяково сміється він. — залиши цього разу мене, досить тобі. щоразу все погрожуєш, але жодного разу не виконуєш.

вони стоять мовчки, відчайдушно притискаючись один до одного. у цьому коридорі, багато років тому, коли під стелею висіли люстри зі свічками,через це там нічого ще не було, вони зустрілися вперше. вдруге вони поклялися бути разом, щоб їх не чекало за височенними дверима, що вели до прірви, а в третій, відчувши, що сили закінчуються, вони просто мовчки увійшли, ступивши в обійми смерті.

— за що ти змушений платити? — запитує сяо, трохи відійшовши убік, уникаючи дивитись тому в очі, шукаючи свого списа, — за що? скажи, я цього разу вчиню інакше! куди я можу відпустити тебе від себе? куди? тільки-но відпущу, ми знову зустрічаємося тут, а я хочу інакше!

— хочу інакше! — вторив йому хрипкий, холодний і далекий, мов із-під землі, голос, — хоче інакше! — сміється і виповзає назовні. величезний червоний безголовий змій.

юнаки не рухаються з місць, тільки дивляться очима, сповненими відчаю та німого крику, як чудовисько повзе до них назустріч. ітер злякано задкує, до тих пір, поки не впирається спиною в міцні груди сяо. вони втрачали свою силу з кожним поверненням сюди, але сяо був куди сильнішим, ніж йому здавалося, його сила лилася звідкись зсередини нескінченним потоком. ітер зробив глибокий вдих і обернувся, ловлячи легкий поцілунок на своїх губах.

— роби, що маєш, може цього разу буде інакше.

— не увійдуть! не увійшли! — злякано шиплять тіні з високої стелі, сповзаючи вниз. змій шипить з-під землі, повільно насуваючись на подорожніх, які ніби не бачать більше нічого крім один одного, вони надто близько один одному, маленька тінь, що прошмигнула крізь, ледве повертає колишню тему.

— увійдуть! — відповідає змій, — востаннє, але увійдуть. — здавалося, тепер він спокійний і більше не шипить.

— зроблю, що повинен, — відповідає сяо, відриваючись від бажаних губ — і ти нарешті мені скажеш за що платив ти стільки століть, повертаючись до цієї гадини знову і знову.

сяо виставляє списа перед собою, відштовхуючи ітера уперед, стискає зброю тремтячою рукою, набираючись рішучості.

— нумо, скажи!

— я поклявся захистити тебе тут, але ти щоразу тут же й гинеш, я не можу розірвати це коло! — якомога голосніше кричить ітер, намагаючись перекричати гомін на стелі.

юнак робить крок назад, якомога щільніше притискаючись до палаючого тіла, і наступної миті їх обох пронизує спис сяо. змій шипить: “дурні діти, яким ніколи не вдасться покинути цей світ по-справжньому щасливими.” дві прозорі, ще несміливі тіні, злітають у повітря і тихо осідають зверху, поряд з рештою, чекаючи наступної зустрічі.