3. Щоденник

вересень 1989

сьогодні ти був більш енергійніший ніж зазвичай. хоча хіба це дивно? кожний із нас після уроків з містером кітінгом був ладен злетіти кудись у небо. але ти інший. абсолютно, зовсім, цілковито інший. ти немов завжди у небі. завжди у польоті. а уроки літератури просто змушували твої крила розправлятися трошечки більше. але сьогодні ти, здається, підлетів занадто близько до сонця.

– ти не уявляєш!

я посміхався. бо від тебе неможливо було не посміхатися. ти щось весело цвірінчав про те, як же вчора неймовірно пройшла перша зустріч нашої таємної спілки, немов та пташка весняним ранком. в очах кольору шоколаду горіли щасливі вогники.

а я посміхався, слухав. і був ладен слухати вічно.

жовтень 1989

містер кітінг знову за своє. вірші, вірші, вірші. я любив поезію, але був абсолютним нездарою у цьому. руки пітніють, а горло пересихає від однієї думки про те, як я зачитую вірш перед усім класом. але чомусь цю нездарність до поезії бачив у собі лише я.

того вечора я сидів на своєму ліжку і намагався вичавити із своє голови хоча б декілька дійсно гарних рядків для уроку літератури. але все було марно.

– мій любий друже, мені вже боляче дивитися на тебе. – ти підвівся зі свого ліжка і з посмішкою сів поруч мене.

– я не розумію, чому містер кітінг не може осягнути факт, що це заняття не для всіх, – зітхнувши я дивися не відерце для сміття, яке було переповнене зім’ятими листами паперу.

– містер кітінг як раз то може осягнути більше, чім кожен із нас разом взятих. – ти посміхався. – саме тому він і дає тобі ці завдання. то ж я прийшов тобі на поміч.

– але ж завдання самостійне.

– так я й не збираюся писати за тебе. я вже тобі говорив, що ти занадто багато думаєш, – він постукав пальцем по моєму лобу. – поезія це завжди щось неповторне. те що не піддається схемам і правилам, розумієш, тоде? немов дотик до душі. – і знов твої очі сяяли, немов ти говорив про щось нереальне. – тож яка у тебе тема?

– втрата близької людини.

– гм, – ти посміхнувся, не зводячи з мене погляду. – тож заплющуй очі.

– о ні, – зітхнув я, – учень пішов в учителя.

– а могло бути інакше? давай-давай!

– але, ніле…

– нічого не знаю, – на цей раз ти поклав свою долонь мені на очі. мій подих завмер, а серце у секунду почало вибиватися із грудей. – ну от і добре, – сказав ти, побачивши, що я здався. – а тепер скажи, які емоції у тебе викликає втрата близького.

– ну…

– не думай. говори відразу.

– біль, спустошення, розпач, безвихідь, туга.

– добре. – я чув як ти щось записуєш. – а тепер твої асоціації.

– прірва. у якій летиш-летиш, відчуваєш що от-от впадеш і розіб’єшся, але ні… або діра у грудях, в яку накидали каміння та сміття і вона кровоточить та гниє. чи стерв’ятник, який шматочками гризе тебе.

– чудово, тоде, – твій голос був зовсім тихим та м’яким. – а тепер поєднай.

– мов… мов в’язень безкінечного падіння… я не знаю, ніл… я не…

– давай! – ти й не хотів слухати

– мов в’язень безкінечного падіння

лечу. не знаю де кінець.

– молодець. давай далі, – я чув як ти посміхався і записував кожне моє слово

– очей твоїх проміння….освітлювало путь

тепер лиш тьма і… і…на грудях вага тужливого каміння.

яке собою заповнило пітьму!

ти прибрав пальці з моїх очей, після чого єдино, що я міг бачити твоя щаслива посмішка.

– ну все, молодий шекспіре, – ти потріпав моє волосся, – чекаю тебе з цим віршем у спілці мертвих поетів. і я нічого не хочу слухати, – тут же промов ти, побачивши, що я хотів протестувати.

листопад 1989

тоді стояла чи то ще ніч чи вже ранок. ми спали. точніше робили вигляд цього, бо я точно знав що ти не спиш. твої плечі тремтіли, чи то від нервів, чи то від холоду, чи то ще від чогось, чого я не знав.

цей вечір ти провів з батьками. я не знаю, що там сталося, але ти повернувся блідий як тінь. ти сказав мені ледь не пару слів і відразу ліг спати, хоча я бачив і відчував, що ти не міг заснути, а лише лежав з заплющеними очима, а твоя голова була забита думками. темними і не хорошими думками.

я встав з ліжка, тримаючи ковдру на своїх плечах і підійшов до тебе. ти лежав лицем до стіни, тому не бачив мене.

– ніле, – прошепотів я, боячись, що помилився і ти все ж зміг заснути.

– тоде? – ти все ж обернувся. – ти… ти чого?

– ти не спиш, – ти ківнув, немов цей факт міг пояснити, чому я стою біля твого ліжка. – і тремтиш. холодно?

ти сів у ліжку, а я сів на його край, відчуваючи як твої коліна торкаються моєї спини.

– зовсім трохи, я… – ти прикрив очі, тяжко зітхаючи.

– ти можеш розказати мені все. як що захочеш.

очі кольору кави та шоколаду були тусклими та пустими. не такими, якими я звик їх бачити. не такими якими вони мають бути – повними життя, надії, натхнення. цього всього не було.

я накинув свій плед тобі на плечі.

ти розповів про батька. про твою жагу до театру та про театральний гурток. про страх того, що буде у майбутньому і того, що не хочеш, щоб твоє життя ставало пластмасою.

– тоде… – ти поклав свою голову мені на плече. – я не знаю що робити. не знаю і не розумію, чому все так.

– ну тому що… хіба життя поета це легко?

– поет у нас ти.

– а поезія вона в усьому! ти ж сам про це казав, пам’ятаєш?

– так, – твої губи спіткала сумна посмішка.

– поезія вона живе біллю. мистецтво живе нею. біллю та стражданнями. щоб потім стати чимось вишуканим, тим, що зможе подарувати щастя.

– а якщо… якщо я не впораюся з цією біллю?

– такого не може бути, – я посміхнувся. посміхнувся і ти. – немає такого з чим би не впорався ніл перрі. до того ж, – я взяв твою теплу долоню у свою, стискаючи, – до того ж я завжди буду поряд, якщо тобі це буде потрібно.

грудень 1989

сьогодні була твоя перша вистава. і ти був чудовим. ти… ти справді своїм мистецтвом торкнувся душі кожного у залі. ти був самим мистецтвом. справжнім, зачаровуючим, неосяжним. напевно, це саме те для чого ти з’явився на цьому світі.

твій вінок… він виглядав немов терновий. можливо тому що твій шлях до акторства був справжньою голгофою? можливо.

я знав скільки болю ти виніс для того, щоб бути сьогодні на сцені. на тому місці де ти маєш бути. на місці, яке тобі наречене.

і знаєш… я впевнений, що цей вінок скоро розквітне квітами. барвистими та свіжими. розквітне так, як ти квітнеш на сцені театру.

я не встиг після вистави сказати тобі всі ці слова. і ще багато інших. але завтра, коли ти повернешся з дому, я обов’язкову скажу яким чудовим ти був у той вечір. і скільки багато таких вечорів ще має бути.

я захоплююся тобою, ніл перрі.

і свій новий вірш, який я вже точно прочитаю на зустрічі нашою спілки мертвих поетів буде про терновий вінок, який розквітне, очі кольору шоколаду та неосяжні невидимі крила, які ти носиш за спиною.