щоденник
від Ілля СергійовичЯ обожнюю челенджі й конкурси, та й готовий вписатися куди завгодно, серйозно, от просто куди завгодно, наприклад,
одного разу я написав твір на конкурс православної поезії та авторської пісні, присвячений сорокаріччю заснування Белгородської народної республіки.
Посів перше місце та в якості винагороди мені прислали щоденник в червоній палітурці, не буду брехати, дуже якісний.
Я й почав його вести, бо чого добра річ буде валятися без діла, правда ж? Слухайте, будьте обережні, я дуже прошу вас,
бо деяким, навіть дуже добрим речам, варто справді лежати без діла.
З великою силою приходить велика відповідальність. Одного разу я поранив палець сторінкою того щоденника, ви знаєте, як боляче поранитись папером,
і почали відбуватися дивні речі.
Я отримав надзвичайні здібності, але світ не отримав нового супергероя чи суперзлодія, трясця його мамці,
то як бути зціленим самим Христом, та не встати з інвалідного крісла.
Чого ж я такого вмію? Я вмію мандрувати щоденниками, я можу входити в іншу реальність, яка поєднує в собі всі щоденники,
і я їх можу читати, а ви про те й не дізнаєтесь.
Я дивлюся на свій щоденник, тепер обережніше гортаю його сторінки, перший час звісно думав, яка ж білгородська відьма мені його подарувала,
та потім це раптом стало не цікаво.
Я читаю свої нотатки: я пишу про кохання, слідкую, як змінюються записи, від першого враження до першого поцілунку,
хвилювання та сумніви, і десь там кінець того всього.
Ті нотатки розбавляються записами про класні оргазми та конспектами сновидінь, цікаво можна співвіднести події з життя та те, що сниться,
іноді хвалюся досягненнями і планами.
Я порівнюю його з сотнями сотень щоденників, і розумію, що я не надто відрізняюсь в цьому сенсі від інших людей: чоловіки та жінки, старше й молодше за мене,
багатше й бідніше, але неначе ми всі як твори письменника-постмодерніста.
Всі різні, всі такі різні, але насправді ми всі один і той самий текст.
Особисто мене, друзі, ця думка пригнічувала, знали б ви як сильно, це правда, я читав щоденники і ніби читав все одне й те саме.
І от повернувся до свого, перечитати і порівняти, я-то маю суперсилу, я-то маю бути особливим, та тьху і розітри, а як же! Все одне…
Щоденнику ми довіряємо: й автори, й читачі, бо коли береш його в руки, то він справляє враження чогось, що має такі чесні очі!
Дивлячись в них неможливо збрехати, дивлячись в них неможливо подумати, що вони тобі брешуть.
Це правда, всі ми це знаємо, я вас готовий завірити: щоденники не брешуть. Але коли їх прочитуєш дуже і дуже багато,
то приходить розуміння, що те, що в щоденнику – це ті таємниці,
про які не мовчать.
Так, я не всім кажу те, що пишу у щоденнику, але я пишу там не все, і про деякі речі все ж мовчу.
Я читав майже всі щоденники цього міста, я, можна сказати, знаю все та й про всіх, тож дивлюся на цих людей зі страхом та цікавістю:
про що ви мовчите, люди?
Які маєте
таємниці таємниць?
0 Коментарів