Несхвалені

– Уже не пам’ятаю, як усе почалося… З вигорання? Так це називають? – сумно усміхнувся. – Певно, що так, – продовжив, не дочекавшись відповіді. – Я збайдужів до усього. Не хотів більше писати музику. Тексти не виходили. Усе повз. Те, чим я так довго жив, більше не приносило мені ні насолоди, ні радості. Я перегорів, мов сірник, обвуглився і розсипався… Мені казали – то все мине. Я чекав, старався, пересилював себе. Розривав аркуші зі своїми текстами на шматки. Хіба у цьому єдиному знаходив радість…. Усі бачили, як мені було зле, але все одно не вірили, що у мене депресія. Радили більше рухатися, знайти собі нове заняття по душі, хобі відпочити. Депресії – не існує, то вигадана недуга ледарів, – передражнив голос знайомих. – Я робив усе, що вони казали: бігав, поки не падав від знемоги, працював від світанку до світанку, спав днями, змінював одне заняття на інше. Марно. Усе було марно. Я нічого не хотів. Нічим не цікавився. Як дивився у вікно, туди, униз, не раз думав, що моє тіло прекрасно виглядало б там розплющене, якщо більше ні на що не гідне. Що я ще міг зробити? Я падав в урвище. Ще трохи і я опинився б на самісінькою дні.

Хан затихнув. Перевів подих. Поглянув кожному зі своїх німих співбесідників у вічі, шукаючи в них хоча би крихту розуміння. Та вони не змінювали своїх непорушних, байдужих поглядів. Вони вислуховували подібні історії щодня. Для них то все був усього лише черговий опис чиєїсь хвороби.

– Вони зрозуміли, що мені потрібен лікар, лише коли я не виходив зі своєї кімнати три дні. Спершу сварили, кричали, соромили, а коли втямили, що я ніяк не реагую, набрали швидку. Гадали, я зійшов з розуму зі своїми вдаваними проблемами. Так, вдаваними. Я ж живий. У мене є руки і ноги. Я маю професію. Маю талант. Що мені ще, паскуднику, треба? Та хіба воно усе треба, якщо ти не відчуваєш до того усього радості? Для мене то стало просто слово. А він… він перший вислухав мене від початку до кінця. Не перебивав, не замислювався про своє. Він був повністю поглинутий моєю історією… мною. Я бачив у його погляді, що він мене розуміє. Єдиний з усіх їх. Він не давав безглуздих порад, не казав, що я все вигадав, не насміхався з моїх проблем і думок. Він зрозумів мене! Розумів! Лише поруч з ним я знову відчув, що воно таке – щира усмішка, щастя, бажання. Я почав писати. Які пісні я писав! Він дав мені крила і я злетів, нарешті утік з того дна, в якому опинився. А ви судите його! За що?

– Стосунки з пацієнтами заборонені, – спокійно відповів голова комісії. – Це суперечить лікарській етиці. Лікар Крістофер порушив встановлені правила і має нести за це відповідальність. Ми врахуємо ваші свідчення, – він гучно закрив свій блокнот, до якого постійно щось нотував. – Ми не допустимо хаосу в нашому центрі. Ми занадто довго здобували свою репутацію, аби втратити її через невдалу інтрижку лікаря з пацієнтом. Можете йти, пане Хан.

– Це була не інтрижка. Ніколи не говоріть про те, чого не знаєте. Люди перестають бути разом не лише через те, що вони розлюбили