Лате з м’ятним сиропом

Шурх, шурх, — розміряно чиркає по паперу перо.

—  Точно нічого не заляпаєш? — посміхаєшся, а я лиш хитаю головою.

—  Туш швидко сохне. Не рухайся, я майже закінчив, — зітхаю, а ти заливисто смієшся і, спираючись щокою на руку, намагаєшся зазирнути в блокнот, тільки б глянути, що ж я там виписую.

— Ти тільки для цього покликав мене в кафе? Невже боявся, якщо будем у тебе вдома, то спокушу?

Посмішка зривається з губ, поки я додаю вирішальні штрихи до ескізу твоєї пози. І голос звучить якось надміру спокійно, безтурботно:

— А хіба ти тільки вдома мене спокушаєш? Щось я не помітив, щоб тебе переймало місце. Та й що, хіба тутешня кава тобі не смакує?

— Мені смакує будь-яка кава, яку готував не ти, — весело відказуєш і щуришся — чекаєш на реакцію й тільки виблискуєш бісиками з очей. А я знаю, що ти брешеш. Бо навіть розчинну, де від кави тільки назва, п’єш залюбки, що вже казати про ранкову каву в ліжко.

— То завтра зранку приготуєш собі самостійно.

— Я і так сам зробив би, — хитаєш ногою і грайливо піддіваєш черевиком мою штанину, але потім знову сідаєш рівно: — Бо сьогодні не хочу до тебе.

Чекаєш, а коли не бачиш реакцію, відкидуєшся на спинку, а я так і продовжую мовчазно спостерігати за кожним твоїм рухом.

— Взагалі-то я вже стомився сидіти, — бормочеш ти занадто бадьоро для того, хто стомився, після чого киваєш офіціанту й жваво питаєш: — Тобі ще довго?

— Мені здавалось ти витриваліший, — всміхаюсь і ти задоволено щуришся у відповідь. — Ще кілька ескізів.

— Пригостиш мене десертом і я тобі це пробачу, — хитро смієшся й замовляєш лимонний тарт.

— Щось ти сьогодні дешево продаєшся.

— Це плата тільки за кілька ескізів, за більше додплачуватимеш, — на мить глянувши, підморгуєш, і відвертаєшся, аби глянути стрункому офіціантові у слід. — Та й не дешево, це ти просто ціни тут ще не бачив.

— Сказав той, з ким я минулого разу вечеряв в Le Pre Catelan.

— Тільки не кажи, що тобі не сподобалось, — нарочито незадоволено насуплюєш брови, але варто тому гарненькому офіціанту нарешті принести твоє замовлення, одразу ж просяюєш в обличчі й задоволенно наминаєш свій десерт.

Тільки через кілька миттєвостей розумію, що замилувався і поволі так і замальовую задоволеного тебе з виделкою в руці.

Покінчивши з десертом, ти якийсь час спостерігаєш за мною, поки я то підіймаю, то опускаю очі до паперу. Я не встигаю щось спитати, коли ти встаєш з-за столу, бо ти одразу ж сідаєш біля мене.

— Не люблю, коли ти не поруч, — запускаєш кінчики пальців в моє волосся, розчісуєш його і перебираєш завитки пальцями.

— Але ж я зараз поруч, — усмішка торкається губ і я обережно відкладаю перо, аби не заплямувати те, що вже намалював.

— Ти не тут, — пальці ковзають по волоссю аж до маківки, спускаються до шиї, а тоді підіймаються назад викликаючи табун мурах. — Коли працюєш, то завжди десь не «тут».

— То тобі мене бракує, солоденький? — притягую тебе блище, а ти тільки муркочеш по-котячому, коли пальцями провожу по щоках, й очі закриваєш. — Невже гордливий Вів’єн спромогся сказати про це?

— Звісно. А ще, — зісковзуєш рукою вниз по шиї, обводиш плече, різко тягнеш за комір, щоб наблизити мене до себе, — не посоромлюсь визнати, що шалено хочу поцілувати тебе ще з того моменту, як прийшов, — й упевнено накриваєш мої губи своїми. Покусуєш зовсім безболісно, і тільки притискаєшся ближче, наче в пошуках втраченого за час розлуки тепла. І я дарю тобі у відповідь все, що у мене є.

***

В чорно-білій квартирі як завжди холодно й самотньо, але мені тепло. Шкіра навіть під одягом палає від твоїх гарячих обіймів і доторків. А я, міцно стискаючи блокнот з дрібними нагадуваннями про тебе й всього того, що ти мені даруєш щозустрічі, простую одразу в майстерню, навіть не перевдягаючись. Хочу якнайшвидше відтворити відчуття на справжньому полотні, а не вигаданому.

Ескізи тушшю виглядають тендітно й ґречно, зовсім як ти. Від одного погляду підіймається зграя метеликів й солодка млостність. Бо знаю: у мене точно вийде.

Покривало легко злітає з мольберту, оголюючи вугільно-чорне грубе полотно й набір кольорової крейди.

Не знаю, коли мені вперше прийшла така хлоп’яцька ідея. Чи коли я вперше, поглянувши на тебе, зажадав не твого тіла, а намалювати тебе, тільки б бачити тебе якомога частіше. Я не пам’ятаю, як накупив різних матеріалів, навіть яких раніше й в руках не тримав, й заполонив різноманітними твоїми портретами добрячу частину своєї майстерні. І всі обережно ховаю під покривалами, аби вберегти від стороннього погляду.

Сміх внутрішнього голосу віддається в голові передзвоном твого ніжного голосу. Крейда лишається на пальцях, але я вже не відступлюсь. Що мені, навіть як забруднюсь? Я ж бо збираюсь створити найнетиповішу для Рафаеля Неа роботу.

Крейда ковзає по полотну, лишаючи по собі неочікувано м’які сліди. Штрих за штрихом, перетворюючись на два пружний силуети, що стискають один одного в обіймах, наче бояться відпустити.

Наснага потроху скінчується ближче до завершення картини. Якось занадто швидко промайнув час за роботою, а тепер всередині пустота. Та не та рвучка, яка нищить будь-яке бажання віддавати. Лишилось тільки полегшення.

Бо з-за намальованої спини на мене дивишся ти: впевнено і грайливо, мов кажучи: «Не віддам».