М+Д

Вони знали одне одного все життя. Лише сусіди, які, чомусь, ніколи не спілкувалися. Донхьок ігнорував факт існування Марка, як і сам Марк – Донхьока. Так склалося, що вони навіть не віталися, бо не вважали за потрібне. Такі, як Донхьок – спокійні діти, врівноважені і щасливі в компанії двох ліпших друзів – не тусуються з дивними особами, яким був сусід з п’ятого поверху.

Скласти список дивних звичок Марка не було важко (просто Донхьок часто виходить на балкон або сидить на старезній лавці під липою в їхньому дворі). Будучи на рік старшим, Марк не хотів тягати з собою “малечу”, тому завжди ходив з місцевими старшаками. Влітку він виходив зі своєї квартири в обідню пору, голосно гримав замком і ключами, бігом спускався сходами і широким кроком залишав двір. Худе тіло ховалося під мішковатим одягом, і це, напевно, мало виглядати круто, як на олдскульних реперах, але Марк нагадував обірванця з бідних глибинок, де доношують за старшими братами. Донхьока злило те, що хлопець дозволяв собі вмикати музику в колонку вечорами і голосно сміятися ночами, його виводила з себе ненадійна компанія, що часом зависала на сходовій клітці поверхом вище і курила по пів години, а рано вранці якась дівчина, оглушливо цокаючи підборами, залишала маркову квартиру.

Можливо, Донхьок просто в дитинстві дуже образився на старшого і досі не пробачив, але успішно ігнорував його існування і зустрічався з Ренджуном та Джеміном на улюбленій лавочці, щоб обговорити новинки кіно та чергову книгу.

Та все вмить змінилося, варто було Марку (того літа він випустився зі школи і готувався вступати, тому Донхьок трохи відпочив від постійних тусовок в його квартирі) сісти коло нього на заході сонця і занадто самовпевнено заговорити:

– Привіт, Донхьок-а! Що читаєш?

Він нахиляється занадто близько, щоб зазирнути до сторінок, і зацікавлено примружується. Від нього пахне м’ятною жуйкою і легким шлейфом цигаркового диму, і ніс Донхьока морщиться не то від огиди, не то у спробі краще відчути. Все від самого початку дуже дивно і не дуже правдоподібно.

– “Книжкова злодійка” Зузака, – відповідає Донхьок і чухає кінчик носа, щоб не чихнути. – Знаєш таку?

Насправді він не сподівається на стверджувальну відповідь, незручно ковзається на місці і прибирає неслухняне хвилясте каштанове волосся з очей.

– Фільм бачив, – киває Марк і піднімає погляд на чуже обличчя. – Картина непогана, я навіть заплакав. Книжку варто читати?

На кілька миттєвостей Донхьок губиться, сенс почутого дуже повільно розпізнається його розумом, а впевненість в очах навпроти змушує злякано напружитися.

– Книга і фільм завжди мають низку відмінностей. Не варто очікувати повного відтворення, – він знизує плечима, щоб видаватися солідним і прогнати неприємне відчуття. – Але читати книгу після фільму набагато краще, ніж навпаки. Екранізація хороша, на рівні з оригіналом, тому, – пальці нервово перебирають сторінки, поки слова повільно збираються у речення, – можеш прочитати. Там є багато цікавих моментів, які показують історію в нових кольорах. Це точно варте витрачених годин.

Донхьок замовкає, прикушує губу у дурнуватій звичці і переводить погляд на Марка. В того примарна усмішка на губах і променистий погляд, який важко зрозуміти. Він довго і загадково мовчить, Донхьок не витримує і опускає очі на сторінки, але не може розібрати слова і починає вдивлятися на дорогу. “Де чорти носять Ренджуна і Джеміна? Завжди вони затримуються в найбільш непідходящі дні,” – панічно думає він і перебирає варіанти, як втекти від набридливого сусіда.

– Чарівно, – тихо кидає Марк і широко всміхається. – Бувай, Лі Донхьок!

Поки Донхьок спантеличено хлопає очима, Марк найбільш безсоромним способом підморгує і підтюпцем залишає двір. Після нього залишається дуже дивне відчуття і забагато питань без відповідей.

– Ей, Донхьок! – кричить з-за рогу Джемін, і вони з Ренджуном починають лепотіти про свої тяжкі долі, змушуючи забути про цю зустріч на деякий час.

1

Так, саме з цього моменту все змінюється. Марк починає частіше з’являтися перед очима, вітається своїм відкритим “привіт”, постійно всміхається до біса хитро і підморгує. Донхьок не впевнений, що розуміє, що відбувається і які це матиме наслідки, але починає тихо і м’яко відповідати. І все наче більш-менш нормально, але одного червневого дня на донхьоковий балкон прилітає сорочка.

Хлопець краєм ока помічає рух і здивовано виходить з кімнати, знімає річ, що зачепилася за мотузки і розпрямляє в руках.

– Ей, Донхьок-а! – лунає згори, змушує підійти ближче до бортика і задерти голову, щоб побачити Марка, котрий перехилився вниз і розмахує рукою. – Я впустив сорочку до тебе, зараз спущуся!

Відповіді він, очевидно, не чекає і зникає з поля зору. Донхьок прикидає, що в нього є хвилина, яку він використовує, щоб роздивитися чужу одежину. Це гарна сорочка з тонкого льону неймовірного синього кольору з вишитим орнаментом на комірі та рукавах. Він ніколи не бачив чогось подібного на Марку. Та більше обмізкувати цю думку не вдається, бо в двері голосно стукають.

– Вибач, що так вийшло і я тебе потурбував, – відразу говорить Марк і трохи засоромлено усміхається. – Але я неймовірно радий, що вона (насправді моя улюблена сорочка) прилетіла саме до тебе, а не до тих снобів з решти квартир. Ці манірні домогосподарки з купою дітей і бабуськи з десятками котів завжди реагують так, ніби я хочу у них щось вкрасти, а не забрати своє… До речі, в тебе так смачно пахне перепічкою!

Ледве встигаючи за зміною тем, Донхьок починає хмуритися. Він розуміє, що це просто нахабний спосіб напроситися в гості, але чомусь зовсім не сердиться.

– Так, мама пекла вишневий пиріг. Не хочеш пригоститися ним за чашкою ягідного чаю?

Звичайно, Марк з готовністю киває і проходить в квартиру, знімає на ходу шльопанці і задоволено щіриться. Він здається занадто задоволеним, коли сидить за столом на тісній кухні Донхьока і зацікавлено визирає у вікно. Весь його вигляд кричить про пофігізм і розслабленість, але ціпкий погляд час від часу ковзає шухлядками і вазонами на поверхнях. Цікаво, що він про це думає.

– Твоя мама дуже смачно готує, – бурмоче Марк з повним ротом пирога. Донхьок роздратовано відводить погляд і заледве стримується, щоб не зробити зауваження, але, здається, гостя це зовсім не бентежить. – Наче з картинки!

–Я їй перекажу, – вичавлює з себе Хьок і відсьорбує чаю. Йому ніяково у власній квартирі в той час, коли абсолютно чужа людина не переймається.

Пів години тягнуться занадто повільно, тишу розбиває шум з вулиці та беззв’язні репліки Марка, на які Донхьок реагував сухими відповідями та дуже натягнутим сміхом. Скоріше б це закінчилося.

– Дякую за гостинність, – променисто усміхався Марк вже в дверях, закинувши синю сорочку на плече, і здавався абсолютно нормальним. Донхьоку було дивно за цим спостерігати. – Ти цікавий.

–Це точно перебільшення, але спасибі за комплімент, – щоки починають горіти від ірраціонального (це ж всього лише придурок Марк) зніяковіння, але хлопець намагається зробити вигляд, що все добре.

– Можеш думати, що хочеш.

На це Донхьок не встигає знайти відповіді, бо Марк знову підморгує і виходить у під’їзд.

2

Як так виходить, що Марк і його компанія (круті хлопці-студенти Джонні та Лукас) починають зависати у їхньому дворі, не зрозуміло. Просто одного вечора Донхьок зрозумів, що потихеньку опинився на самому краю лавки і ще сантиметр і його худюща дупа зустрінеться з землею. На вухо голосно сміявся Джемін із жартів Джонні-хьона, Лукас плескав у долоні, Ренджун тихенько хіхікав, а Марк не відводив очей від Донхьока, сидячи на старому пеньку окремо від інших. Від його погляду шкіра ставала гусячою, дихання спирало і водночас хотілося заховатися і попросити ніколи не відвертатися.

Червень тільки добіг свого кінця, а це літо вже стало незабутнім. Можна подумати, що вони з Марком тепер справжні друзяки, але це зовсім не так. Якогось біса їм один з одним добре, їх постійно зіштовхують життєві дрібниці, але Донхьок не може відпустити цю ситуацію. Йому конче потрібно щось із цим зробити.

– Ти зараз звідти впадеш, – неголосно говорить Марк і торкається його руки. Донхьок здригається, перелякано повертається до хлопця і важко ковтає. Серце робить якесь небезпечне сальто. – Іди сюди.

Він тягне Донхьока на себе, достатньо сильно, щоб нетвердий крок наблизив їхні тіла майже впритул. Від Марка вже знайомо пахне м’ятною жуйкою і цигарками. Ніхто не звертає на них уваги, це лише мить, але для юнацького серця все як у вповільненому режимі.

– То ти даси мені сісти? – хрипло запитує Донхьок, облизує губи і глибоко вдихає. Він помічає в очах навпроти небезпечний вогонь, але не встигає зреагувати – його тягнуть ще ближче і змушують сісти на коліна. – Марк Лі, якого нечистого ти виробляєш?!

На викрик повертаються інші хлопці і навіть декілька жінок біля під’їзду. Від уваги Донхьок зашарівся, а бажання втекти від поглядів прострелило мозок, але руки Марка впевнено обхопили його живіт і втримали на місці. Обличчя розпашілося ще більше, коли Джемін хитрюще підморгнув з усмішкою, а Джонні по-доброму закивав.

– Гайс, будьте стриманішими, тут діти граються, – Лукас голосно гикнув, за що отримав штурхана від Ренджуна і злий погляд Донхьока. – Та я жартую, розслабтеся!

– Розслабишся тут, – пробурмотів під ніс Донхьок і важко зітхнув. З такими справами він скоро здуріє.

– Та годі тобі, все в порядку, – низький голос Марка звучав над самим вухом, а дихання торкалося неприкритої шиї. Донхьок ледь втримався, щоб не закотити очі від задоволення. Він почував себе кубиком льоду, який витягли з холодильника на пекуче сонце опівдні липня: розтане і нічого не залишиться. – Я хочу, щоб тобі було зручно, але якщо це занадто, я поступлюся.

Голос розуму просто волав, щоб Донхьок виказав зараз всі свої пишномовні претензії, але теплі долоні на животі і боках змусили його заткнутися. Було неймовірно приємно відчувати Марка ось так, і Донхьок справжній егоїст і мазохіст, бо хоче залишитися в такому положенні довше. Йому це просто потрібно.

– Я не проти так сидіти, але тобі ж важко, – серце завмерло в грудях, а пальці зробилися крижаними від хвилювання.

– Донхьок, ти такий худий, що я сумніваюся, що в тобі є п’ятдесят кілограмів, – гмикнув Марк і сильніше притиснув хлопця до себе. Він, як повсякчас, був розслабленим, зовсім не переймався ситуацією. – Я радий, що ми тепер спілкуємося.

– Я теж.

Вони знову влилися в розмову, але щось щемило Донхьоку серце, не давало зосередитися на безтурботній порі. Так, тепер вони з Марком близькі, але чи можуть вони називатися друзями? Їхні стосунки якісь зовсім інші, але найбільша проблема зовсім не у тому. Марк закінчив школу і вступає до університету, можливо, він поїде з міста, а Донхьок залишиться ще на рік. Занадто пізно вони почали будувати стосунки, буквально в останню мить. Це було неочікувано, і Марку точно щось від нього потрібно. Донхьок не хочу думати, що сам він відчуває дещо більше, ніж дружба.

– Не хочете сидру? – запитує Лукас і піднімається зі свого місця. Він плескає по кишенях у пошуках грошей. Донхьок кусає губу, граючись з фенєчкою на руці. – Доставка безкоштовна.

– Які у вас гарантії безпеки? – жартує із-за донхьокового плеча Марк і протягує купюри. – Мені кавунний.

– Я не сумнівався в твоєму виборі, а випивку я завжди донесу цілою, -– хмикає Лукас і намагається запам’ятати, хто що хоче. – Донхьок?

– Мені смородинний або чорничний. Який буде, – повільно відповідає він і протягує гроші.

Коли Лукас зникає за будинком, у нього виникає думка, що можна пересісти на звільнене місце, але руки Марка не відпускають. Бути в його обіймах Донхьоку захмарно.

3

Час летить занадто швидко. Донхьок намагається просто прийняти те, що з ним відбувається. Марк зі своєю посмішкою і підморгуванням стає частим гостем в його квартирі, вони дивляться фільми і говорять про все, що тільки можливо, сидять під розлогою липою і все частіше торкаються один одного.

Донхьок сидить на лавці з книгою, але точно помічає, коли у під’їзних вікнах з п’ятого поверху починають спускатися. Голі литки швидко з’являються і зникають, і вже за мить Марк показується у дверях, перескакуючи через сходинки (напевно робив так само і в під’їзді). Те, як він дивиться на Донхьока і привітно махає, схоже на старі фільми з великих екранів кіно.

Між ними відбувається магія, Донхьок відчуває кожен його погляд і хоче, щоб на нього дивилися так завжди. Марк змушує його думати, що він прекрасний, а його тіло реагує солодкими мурашками.

Особливо Донхьок любить дощові дні, коли вони залишаються вдома і Марк приділяє йому максимум уваги, пестить ніжним сміхом і тихими розмовами. Коли їх ніхто не бачить і не може звинуватити, вони тримаються за руки і притискаються в палких, але обережних обіймах один до одного. Їм жарко і просто необхідно бути поруч. Донхьоку подобається те, що він відчуває поруч з Марком, і те, ким він стає через його часом божевільні ідеї і весь час нахабні вибрики. Від самого початку це чомусь не бентежить, і Донхьок готовий терпіти, бо насправді це його чарує.

4

Коли о п’ятій ранку телефон починає розриватися від викликів Марка, Донхьок навіть не дивується. Він ліг лише годину тому, але вже бачив прекрасний глибокий сон про… А втім, це вже не так важливо. Важливим є радісний і бадьорий голос Марка з динаміка, який просить його вийти. Прогулятися.

– Я спав годину, тому це має бути щось дуже круте, інакше я тебе приб’ю, – невдоволено бурмоче Донхьок, коли вже зустрічається з Марком навулиці. Той щасливо усміхається і закидає руку на чужі плечі, притискає ближче до себе і веде з двору. – Ти чого так рано зперся?

– Я сьогодні навіть не лягав, -– хмикає у відповідь Марк і робить два широких кроки, щоб йти попереду. – Захотілося зустріти світанок з тобою.

В цьому нема нічого такого, але серце Хьока пропускає удар. Зараз йому б прокинутися, бо це схоже на сон. Він не може бути таким щасливим через дивакуватого Марка Лі з п’ятого поверху.

– Ти зглузду з’їхав?

Марк виходить на порожню дорогу і зупиняється прямо на роздільній смузі.

– Марк, зійди з дороги!

– Ще занадто рано, ніхто тут не їздить о цій порі, – закочує очі хлопець і простягає правицю до Донхьока, що все ще стояв на тротуарі. – Ходи-но сюди.

Щось ніжне і тепле проникає в ці слова, і Донхьок не може противитися. Він боязливо оглядається, щоб упевнитися у безпечності, тяжко зітхає і повільно підходить. Його долоня тремтить з невідомої причини, але маркова тепла і суха обережно стискає її, заспокоюючи внутрішнє хвилювання.

– І що ми робитимемо? – тихо питає Донхьок, сором’язливо заглядаючи в очі навпроти.

– Танцюватимемо, – шепоче Марк і тягне Донхьока на себе, схопивши вільною рукою за талію.

Коліна починають тремтіти, а сердце б’ється настільки швидко, що Марк точно має чути його. Або відчувати своєю грудною клітиною, до якої Донхьок пригорнувся. Чуже тіло хвилююче стикається з його, руки намагаються лагідно провести доступними частинами, дихання сплітаються в одне, а погляди прямо у вічі змушують забути навіть власне ім’я. Танцювати на порожній дорозі у промінні вранішнього сонця разом з Марком – малесенька мрія, яка здавалася нездійсненною. Наче втілена у дійсність казка.

– Я буду навчатися тут, – майже беззвучно говорить Марк і облизує губи. – На тому ж факультеті, що і Джонні. Тому я залишаюся вдома. З тобою.

Щось велике, пишне і яскраве починає рости всередині Донхьока. Воно тисне на легені, змушує задихатися від безмежної радості і надії.

– Це чудова новина, – усміхається Донхьок і опускає голову на плече Марка, щоби носом провести над коміром футболки і вдихнути вже такий рідний запах. – Я не хотів би тебе відпускати кудись далеко.

Марк затримує дихання, коли зупиняється, і Донхьок зпантеличено піднімає на нього погляд, ставши рівно. Хлопець видається якимсь нервовим і напруженим, що змушує Донхьока засумніватися. Він щось не так зрозумів? Чи сказав зайве? Голка страху проштрикнула шлунок, але обличчя втримати вдалося.

– Щось не так? – запитує він.

– Ти знаєш, чому зараз ми тут? – серйозно говорить Марк, ще більше збиваючи Донхьока.

– Так, ти мене покликав…

– Ні, зовсім не тому, -– перебиває старший. – Ми ніколи не були друзями, навіть і близько. Мені здавалося, що ми з різних планет, а ти мене ненавидиш. Але зараз ми тут разом. Чому?

– Наші орбіти дуже близько, тому планети наблизилися. Так трапляється час від часу, а потім ми знову розійдемося, – знизав плечима Донхьок. Він дуже нервує.

– Ні, Хьок-і, ми не наблизилися. Ми з тобою буквально зіштовхнулися, влетіли один в одного на величезній швидкості. Це… це те, що назавжди буде з нами, тому що я підійшов до тебе зовсім не випадково. Я хотів це зробити, давно хотів, щоб ти став частиною мого життя.

Було страшно слухати продовження. Донхьок дуже хотів почути одну єдину фразу, але зараз, в цю саму мить, він боявся все неправильно зрозуміти. Помилитися в аналізі.

– Чому для тебе це важливо? – тремтячим голос запитав він, а в голові було порожньо, як на полі взимку.

– Бо ти мені потрібен не для дружби. Ти мені подобаєшся вже більше трьох років. Дуже сильно подобаєшся.

– Ох, Марк, – Донхьок від шоку ледь не впав, але сильні руки старшого досі тримали його. Широчезна щаслива усмішка намалювалася на його губах, хотілося сміятися, а за спиною наче крила виросли. Але Марк все ще зхвильовано чекав відповіді і потрібно було зібрати себе до купи. – Ти теж мені подобаєшся, Марк. Зовсім не як друг.

Те, як засвітилися очі Марка в той момент, Донхьок ще довго пам’ятатиме. Сонце, що вже зійшло над будинками, здавалося тьмяним перед поглядом, яким оглядали обличчя Донхьока.

– Я можу тебе поцілувати, Хьок-і?

– Я дуже хочу, щоб ти це зробив.

Коли їхні губи зіштовхуються у м’якому, ніжному цілунку, весь світ зникає. Залишається тільки повітря, вони двоє і їхні серця. Неважливо, ким вони були, зараз це просто двоє закоханих людей, які нарешті дали волю своїм почуттям і відкрилися для чогось нового, великого і поки невідомого. І цього наразі більше, ніж достатньо, для щастя.

(А ввечері цього ж дня Донхьок знайде на своїй улюбленій лавці написане фломастером знайомим почерком “М+Д=♡”)