1. крейда

Мінхо Джисона відчуває на якомусь майже містичному рівні. Ніхто з них насправді не вірить у магію чи соулмейтів, проте з часом Мінхо все ж замислюється над цим. З точки зору реальності чи можуть існувати настільки схожі чи зв’язані між собою душі, щоб чужу ти міг відучувати, як свою власну? Чи існую взагалі душа? Який вигляд вона має? З чого складається? Що з нею трапляється, коли людина помирає? А як вона з’являється?

У Мінхо так багато питань, що голова йде обертом. Йому б відповідь хоч на одне знайти, але замість цього він просто дивиться на Джисона, який намагається погладити усіх котів Мінхо одночасно, воркочучи до них ласкаво. Хочеться забути про все, що турбує, влягтися поряд зі своїми тваринками та теж підставляти підборіддя під руки Джисона.

У нього, напевно, на обличчі щось таке й написано, бо Джисон сміється щасливо-щасливо (у Мінхо від цього біжать мурашки по шкірі), а потім тягнеться вперед, щоб з обіймами накинутись. Мінхо, який сидів на килимі поряд, від несподіванки валиться на спину, але Джисона не відпускає. Тепер вони теж схожі на грайливих котів, які возяться, сплівшись лапками та хвостами. Мінхо сміється теж, коли джисон тицяється маківкою йому у підборіддя й заразливо нявчить. Коти поряд спостерігають за ними майже з людською здивованістю, але їм не звикати, бо Мінхо с Джисоном часто маються дурницями у вільний час.

— Про що ти весь час думаєш? — питає Джисон, коли вони трохи заспокоюються та просто лежать разом с трійцею котів, лінуючись перебратись на диван. — У тебе в цей час таке стурбоване обличчя, що я починаю хвилюватись.

— Просто… Ніяк не можу зрозуміти, хто ми одне одному, якщо соулмейтів не існує, — без жодного ентузіазму розповідає Мінхо.

Йому це видається жахливими дурницями, на які не варто звертати уваги, але він звик бути чесним з Джисоном навіть в таких речах. Той перевертається на бік так, щоб краще бачити Мінхо й ніжно посміхається, розглядаючи його ніби вперше.

— Знаєш, неважливо хто ми одне одному, – говорить тихо. – Неважливе те чи інше існування чогось там, — продовжує Джисон, зариваючись пальцями у чуже волосся, щоб по звичці ласкаво те перебирати. — Єдине, що має значення — те, як я тебе відчуваю. А ти для мене кіт, що згорнувся в клубок на колінах. Ти для мене літнє море, яке ластиться до ніг. Ти для мене крейда, що залишається на кінчиках пальців, скільки би не втирав рук. Ти для мене домівка в дощовий осінній день. Тому яка різниця – існують соулмейти чи ні?

— Жодної різниці, — погоджується Мінхо, ховаючи рум’янець в джисоновому светрі.