людина з парасолею

дощ тяжкими краплями падав на асфальт коли синмін вийшлов з універу. хлопець стояв на крильці і дивився на те як люди розбігаються від неочікуваного гостя. у людей була різна реакція: хтось сміявся і швидко втікав під настил, хтось сварився дивлячись на небо, хтось просто спокійно ішов куди йому треба.

синмін також збирався спокійно піти додому, тому одягнув капюшон і включив свій плейліст для дощу. йому так подобалося гуляти під дощем, це заспокоювало. здавалося, що він змиває з тебе все, що не давало спокійно жити, всі негативні емоції. хлопець дійсно кожного разу відчував себе “немов заново народився”.

синмін підняв обличчя до неба і роздивлявся крони дерев, дивися, як листочки прогинаються під важкістю крапель, і знову повертаються у першочерговий вигляд після того як крапля полетіла далі. він би й надалі на це дивися якби би не врізався у щось чи у когось.

—вибачте, я не хот….—синмін не встиг домовити, як до нього повернуся хлопець з чорними кошачими очима.

—ой, ти в порядку? виглядаєш дуже….мокрим,—кицьохлочик, як про себе його прозвав синмін, тихо засміявся у рукав чорного пальта,—чи можу я запропонувати відвести тебе додому? в мене є парасоля.

—ми переходили на “ти”? я навіть вашого ім’я не знаю.

—сер, прошу вибачення. мене звати мінхо і я дуже занепокоєний тим, що ви йдете під дощем без парасолі, бо таким милим хлопцями не можна хворіти.

«напевно я вмер і потрапив до раю», подумав синмін, а на ділі хлопець просто почервонів та кивнув головою у знак згоди.

хлопці йшли під однією парасолею, їх руки постійно торкалися одна одну. синмін думав, що це дуже романтично і він у якійсь дорамі, які він ненавидів через неправдоподібний сюжет, але життя вирішило, що звичайний студент заслуговує на неї.

мінхо дивися вперед, його обличчя нічого не виражало. неможливо було зрозуміти про що думає цей чоловік.

—якщо ти думаєш, що я не відчуваю твій погляд, то помиляєшся. доречі я досі не знаю твого імені.

—с-синмін. мене звати синмін,—до цього моменту він не знав, що можна почервоніти через звичайне питання. тепер знає, — і я на тебе не дивився.

—дуже шкода, бо я був би не проти. мені подобається відчувати на собі погляд таких чудових хлопців як ти. і, можливо, я був би не проти взяти твій номер, щоб запросити тебе на побачення. звісно, якщо ти даси свою згоду.

—це дуже… прямолінійно. навіть не знаю, що відповісти. ми майже незнайомі, я про тебе нічого не знаю та й взагалі ти з’явився нізвідки зі своєю парасолею.

—я тебе налякав?—мінхо дійсно виглядав перелякано,—вибач, може я дійсно сильно наполягаю і давлю на тебе, просто в мене таке вперше. я не знаю як себе поводити і ти прав, спочатку треба нормально познайомитися.

—добре, мінхо, я дам тобі номер і побігу додому, бо ми майже підійшли до нього. в мене також це вперше, я відчуваю, що ти хороший, кицьохлочик. ми обов’язково з тобою зустрінемося!

і синмін дійсно дав свій номер, і вони дійсно пішли гуляти, навіть не один раз. їх познайомив дощ, який ці дві душі полюбили ще більше.