2. кошеня

Кімната, яка дістається Чану простора й практично пуста. Його ж майже усе влаштовує, адже тут не має нічого, що могло б нагадати йому про рідну домівку. Можливо, це на краще. Єдине, що готовий Чан змінити прямо зараз – розсунути фіранки і впустити трішки більше сонячного світла. Так його кімната стає ідеальною. Бо Чану для щастя багато не потрібно – зручне ліжко, робочий стіл, побільше світла та особистого простору. Він жив без шафи добрих півроку, складав книжки на підвіконня, спав на справжньому футоні, готував їжу на кухні під відкритим небом. Не тому, що дуже любить експериментувати, а просто довелось потинятися світом, доки нарешті не з’явилась можливість осісти у комфортних умовах.

День минає зовсім непомітно, поки Чан займається банальними, але дуже потрібними під час переїду справами. Миє вікна, випросивши у Фелікса все потрібне, стирає шар пилюки, провітрює, розкладає свої малочисельні пожитки, наспівуючи під носа пісню, почуту ще вчора десь у кав’ярні. Чан був там всього п’ять хвилин, а воно все одно встигло причепитись, наче стара жуйка до підошви новеньких кросівок. Тепер його не відпустить до того моменту, поки він не послухає щось інше. Проте Чан знаходить щось чарівне у тому, як складається мозаїка сьогоднішнього дня, тому не хочу порушувати візерунок. Можливо, пізніше.

Чан знову згадує про своїх сусідів, коли до нього заглядає Хьонджин і з теплою посмішкою, яка йому шалено личить, кличе вечеряти. Він зовсім цього не очікував, тому що збирався, як завжди, скористатися доставкою, вибравши щось неподалік, щоб не чекати надто довго. Проте й відмовлятися не буде, бо навіть просто провести час зі своїми сусідами йому видається чудовою ідеєю. Чану хочеться дізнатися про них більше та зробити перші кроки до хороших відносин. Хто знає, можливо, йому вдасться з кимось дійсно подружитися. І тоді Чанбін перестане шуткувати над тим, що його єдиний друг.

І ні, Чан погоджується зовсім не через бажання ще раз побачити чужі котячі лапки.

Коли Чан вдруге бачить Мінхо, на секунду він забуває як дихати, тому що ось вона – його Муза в людському вигляді. Мінхо навряд чи поступається йому зростом, але у своєму великому пухнастому світшоті видається зовсім крихітним. Такого б у кишеню сховати й усюди носити з собою, не розлучаюсь ні на хвилинку. У нього бліда шкіра та полохливий погляд, що ховається за волосся, яке трохи лізе до очей, заважаючи. У вечірніх променях сонця поблискує сережка у маленькому вусі, а Чан як придурок залипає чомусь саме на ній. Точніше, на тому самому маленькому акуратному вушку, яке несподівано хочеться намалювати.

Він взагалі непогано малює, але навіть не пам’ятає, коли востаннє брав олівець у руки. Проте щось підказує йому, що сьогодні точно буде чим зайняти себе ввечері. Чан і сам не помічає цього, але не може стриматись від того, щоб не спостерігати за Мінхо. Той намагається ні на кого не дивитися, їсть дуже повільно, ніби нікуди ніколи не поспішає, а в його розпорядженні весь час світу. Хлопець практично не розмовляє, та й ніхто, окрім Джисона, до нього практично не звертається, бо у відповідь він тільки хитає чи киває головою.

Чан не раз під час вечері зупиняє себе, коли думки летять трохи не в той бік, а в голові наполегливо б’ється щось на кшталт “який він чарівний”. Розходяться всі тільки через години дві, бо засиджуються трохи за кавою з солодощами, які за обидві щоки уплітає саме Мінхо. Хоча з першого погляду той зовсім не схожий на людину, яка любить солодке. Джисон на це тільки усміхається і майже ласкаво називає його котиком, через що бліді щоки ледь торкає м’яким рум’янцем. Чан зовсім трохи заздрить.

Після вечері та кавування (лише тепер він розуміє наскільки недоречно було її пити пізно увечері) залишається мити посуд, а Чан ще деякий час теж сидить на кухні, курячи у прочинене вікно. Він розуміє, що йому дуже комфортно з цими хлопцями, навіть якщо вони не розмовляють, а просто знаходяться у одній кімнаті. У нього складається враження, наче він знає їх цілу вічність.