Півонії

Біле світло операційної майже випалювало очі, змушуючи мружитися. Плями багряної крові півоніями розквітають на його халаті, який довелося вдягати похапцем, пелюстками опадають на білосніжні рукавиці, наче у тій казці про Білосніжку, наче слід від багряної помади його колишньої дружини на комірі його сорочки. Висохлі озерця крові на білому заворожували, притягували погляд, не дозволяючи його відвести геть тоді, коли лиш згадка про червоний колір доводила до нудоти і головного болю. Жодні ліки не могли впоратися з цим.

Ніщо не могло змусити забути червоні півонії на своєму халаті, їх пелюстки на рукавичках, хіба тільки міцний віскі, обійми коханої дружини та час. З часом багато що забувалося, що завгодно, але не багряна кров, котрою ніби були вкриті білосніжні стіни операційної. Не забувся і колір її помади, котра слідом губ лишалася на комірці сорочки, яку він ненавидів. Ніби розчерк леза на шкірі була та бісова червона помада на її самовдоволеному обличчі, коли вона, знущаючись, посміхалася йому на сходах біля зали суду. Кокетливий помах рукою, на якій сяють персні, що він дарував, та не має того, що надяг їй на безіменний палець близько п’ятнадцяти років тому. І її витончений силует, що ховався у стриманій чорній сукні-футлярі, зник за дверцятами машини на задньому сидінні, тільки червоні туфельки встигли сяйнути у променях сонця. Самовпевнена брехлива хвойда і її гидка червона помада. Вона відсудила в нього все, що тільки могла, лишивши йому хіба кілька доларів на дешеву випивку у найближчому барі, спогади про їх сімейне життя та власні кістки. Якби ж тільки могла, вирвала б і їх з його тіла та кинула своїй тупій собацюрі, аби та обгризала з них свіже криваве м’ясце. Мерзенна сука.

Тих нещасних кілька доларів вистачило б тільки на таксі до бару і жодного цента не лишилося б на бажану випивку. Спогади про подружнє життя отруюють розум гірше від дешевої горілки з-під поли, краще від якої тільки медичний спирт. Вперто хочеться думати, що він ще не настільки низько опустився у своєму скрутному становищі, та вибір був невеликим. Горілка, що проспиртує мізки настільки, що й себе в дзеркалі не впізнати на ранок, чи самогубство, на яке не вистачить сміливості, якщо тільки не отупіти достатньо, аби кинутися на якогось кінченого бовдура зі зброєю, видавши свою слабкодухість за неконтрольований і відчайдушний акт героїзму. Ставати героєм перших шпальт та кричущих заголовків на найближчий тиждень не входило до його планів. Бути найбільш обговорюваним довбнем, майже міфічним персонажем чуток, який віддав життя за людей, котрих він не знає, те ще сумнівне задоволення, яке він отримати не прагнув. Принаймні не у цьому житті. Однак, це могло б змусити його колишню хоча б трохи пожалкувати про розлучення, але він не збирався своєю смертю здобувати їй додаткові лаври та давати можливість перекрутити історію на свій лад. Від однієї тільки думки про те, що вона ще й пам’ять про нього здатна втоптати у багно, він сіпається.

Тож вибору в нього дійсно не багато – горілка з-під поли у найближчій ригайлівці та дешеві сигарети, від яких хочеться вихаркати чорні прокурені легені.

З гіркою посмішкою на постарілому обличчі МакКой має визнати, що змінилося в його житті не багато, хіба тільки випивка стала дорожчою та й курити він покинув вже як роки зо три, повівшись на вмовляння приятеля, з котрим вони іноді трахалися ще за часів Академії. З тих пір він дозволяв собі лише одну сигарету після складної операції чи спуску на чергову планету, де його мало не покалічили чи вбили. Але згодом і це сумнівне задоволення перестало бути для нього доступним, бо ж протистояти осудливому погляду світлих очей він був не в змозі.

Капітулювати, навідріз відмовившись навіть від так званої переможної цигарки, довелося ледве не в перші тижні весни. Нудота комом підступає до горлянки навіть від примарного запаху табака, який ще кілька років тому був його особистим замінником парфумів. Тепер це місце з гордістю займає подарований йому на першу річницю одеколон з чудернацькими нотками лимону. Він ніколи не був надто чутливим до запахів, та цей подобається більше, ніж дика помісь тієї самої горілки з-під поли, дешевих цигарок та засохлого блювотиння з кров’ю. Та, попри бажання, запаху крові позбутися не так вже й легко, не з його роботою і не з тими півоніями, що розквітли на його руках та халаті. Металевий запах забивається у ніздрі, проникає у мозок, просочується під шкіру і заглушити його не допомагає ні медичний спирт, ні дешева випивка, ні чудні лимонні нотки одеколону, який так йому полюбився.

Втома огортає його свинцевим пледом, кам’яною плитою лягає на плечі. Леонардові доводиться зробити над собою зусилля, аби підвестися, скинути заквітчаний багряними квітами халат, зняти рукавиці та маску, і змусити себе вийти з власного кабінету у коридор. Переможна цигарка не завжди була йому вінцем, але зараз він потребує її, як ніколи досі. Одна була схована під купкою старих книжок, котрі він зберігав у своєму столі, мотлох, не більше, але надто дорогі серцю, щоб викинути. Схована у момент слабкодухості, та цигарка здатна врятувати його від нервового зриву, але МакКой не встигає й кроку ступити назад до кабінету, як з-за рогу чути знайомий, надто дзвінкий у стінах коридору, юний голос.

– Лео!

Варто тільки обернутися і на обличчі Боунза, з дводенною колючою щетиною, розповзається слабка усмішка. Кам’яна плита майже непомітно тріскається, а свинцевий плед сповзає з одного плеча і вихаркати чорні легені чи залити мізки випивкою вже не видається привабливою ідеєю. На мить Леонардові здається, що в коридорі світлішає, а його свинцевий плед змінюється на шерстяний. Він відчуває знайому легкість у всьому тілі, коли Паша міцно обіймає його за шию. Короткий, але гарячий поцілунок в губи дає Боунзу більше волі до життя, аніж усі ті ненависні космічні подорожі, котрими марить переважаюча більшість екіпажу Ентерпрайзу.

– Ти чого тут, малий? Альфа-зміна ще не скінчилася, – швидкий погляд на наручний годинник, чорні цифри на зеленому, не надто яскравому циферблаті дозволяють впевнитися у власних словах. Капітанський місток має зустріти бета-зміну щонайменше через сорок хвилин.

– Та я все, – відмахується Чехов, але все ж присоромлено опускає погляд долілиць, його пальці вже не торкаються шиї МакКоя, а натомість ніяково зминають край жовтої сорочки.

– Мене відпустив кап’тан Кірк, – зізнається Паша. – Я просився дуже до тебе.

Світлі очі довірливо зазирають у його власні, Чехов нервово заламує пальці. Не здатний відмовитися від дурної звички варто лише почати нервувати.

Леонард всміхається поблажливо, широкою долонею накриває пальці Чехова, перехоплює їх, змушує відпустити тонку тканину форменої сорочки. Цього короткого та ненаполегливого дотику достатньо, аби Паша помітно розслабився, опустив плечі, що майже діставали вух, та стиснув пальці Боунза у своїх. Неначе дитя, Чехов чіпляється за нього, шукаючи чи то підтримки, чи то схвалення власного вчинку.

– До мене просився, кажеш? – хмикає МакКой. – Чого б це раптом тобі здумалося проситися до мене, малий, га? – Боунз всміхається натягнуто і куйовдить курчаве руде волосся Паші, заривається у нього пальцями, та змушує себе відпустити.

– Бо я чув, як ти рапортував кап’тану Кірку про невдалу операцію.

Варто тільки цим словам прозвучати, як щось всередині Леонарда надривається, ламається і кришиться, дрібними намистинами крові осипається на підлогу. Губи сіпаються у спробі вичавити з себе криву посмішку, запевнити хлопця, що з ним все в порядку і він не глушитиме біль, заливаючи його спиртним, не потягнеться за сигаретою, схованою у шухляді столу під старими книгами, не просиджуватиме годинами у медичному відсіку, нехтуючи передачею власної зміни.

– Лео, – голос Паші надто глухий, але змушує підняти на нього очі. Боунз розгубленим поглядом блукає юним обличчям, роздивляється плямки ластовиння на щоках, що зараз наче рясно зрошене краплинами крові, а не торкнуте ласкавими поцілунками сонячних променів.

– Що ти кажеш, малий? – власний голос на диво хриплий, звучить наче не з цього світу, понівечений, не впізнаваний. МакКой викривляє губи, робить крок назад, намагаючись так бездушно втекти від розпитувань, від надмірної цікавості хлопчака у жовтій сорочці.

– Я питаю, як пройшла операція?

У юному голосі надто багато хвилювання, що зараз лиш дратує, адже Боунз не той, за кого варто хвилюватися, хто вартий турботи. Однак, тому іншому цим вже не допоможеш, як не намагайся, скільки сліз не проливай. Співчуттям з того світу не повернеш.

– Леонарде, – Чехов знов гукає його, смикає за руку надто різко та грубо. Світлі очі дивляться стурбовано, майже налякано. МакКой сіпається, кривить губи невдоволено, намагається скинути з себе чужу долоню, ледве не дряпає бліді пальці, які міцно стиснули на його зап’ястку. – Леонарде! – голосніше, наполегливіше. Другу руку перехоплюють надто вміло та швидко, Боунз стискає зуби та глухо шипить, варто коротким нігтям вп’ястися у шкіру, лишаючи за собою сліди півмісяці.

Крихкий спокій кришталевою крихтою сиплеться під ноги, відбиваючи ледь чутний ритм десятків сердець, що врешті решт зупиняються.

Енсин Тору був не першим нещасним, котрому не пощастило потрапити на операційний стіл лікаря МакКоя. Хтось каже, що біль від втрати пацієнта минає з часом і людські життя стають лиш піщинками у годиннику буття. Леонард ніколи не вірив у цю маячню для юних інтернів, бо кожен втрачений пацієнт ставав гидким рубцем у його пам’яті, подекуди не дозволяючи заснути.

– Лео? – від власного імені починає нудити, але МакКой все ж таки змушує себе опустити усвідомлений погляд на Пашу, зазирнути в його очі. Пальці розтискаються на його долоні, дозволяючи струсити нею, зиркнути на сліди від нігтів і опустити безвільно руку вздовж тулуба.

– Операція пройшла невдало. Він мертвий, – відказує глухо Боунз, не очікуючи побачити в очах Чехова нічого крім розчарування та порожнечі. Проте погляд Паші стає м’якшим, у ньому видніється розуміння і чомусь співчуття, на яке Леонард на заслуговує, котрого ніколи досі не отримував.

– Мені так шкода.

МакКой здригається, відчувши долоню на своїй щоці. Чужий дотик ошпарює ніби кип’ятком і Боунз розгублено відступає на крок до стіни.

– Ти жалієш мене? Нащо? – здивовано допитується Леонард, вирячивши очі на Пашу.

– Ти ж пацієнта втратив на операційному столі, – терпляче відказує йому Чехов і ступає на крок ближче, ледве не притискаючи Боунза до стіни, та знову торкається долонею його щоки. Кінчики пальців дряпає жорсткі волоски щетини. – Таке певне важко переживати, я б не зміг ось так, – хитає головою Паша, чесно зізнаючись у чомусь, що для МакКоя було лише частиною його прямих обов’язків. – А ти тримаєшся, – на юному обличчі з’являється підбадьорлива посмішка, у відповідь на котру Леонард нестримно хмикає.

– Невже я дійсно справляю враження людини, яка тримається? – у голосі чути зневажливу насмішку над самим собою і МакКой опускає руку на поперек Чехова, коли той знов скорочує відстань між ними. Лопатками Леонард майже відчуває прохолодну стіну позаду себе і робить крок назад, аби все ж впертися в неї, тихо зітхнути. Враження, ніби він сам кришиться, розсипається у руках Паші, лишаючи хлопцеві подряпини від гострих уламків самого себе.

– Лео, – власне ім’я знов звучить співчутливо, трохи жалісливо і МакКой ненавидить себе за це навіть більше, ніж за те, що не врятував бідолашного Тору. Він не заслуговує на таке ставлення і ту ніжність, яку йому дарує Чехов, тепло, котре Боунз відчуває, зариваючись носом у шию Паші, від чого той мимоволі здригається. Дихання Леонарда майже напевне лоскоче йому шию, але МакКой відчуває, як тепла долоня притискається до його спини між напружених лопаток і погладжує заспокійливо, ніби намагається приспати.

– Добре, хлопче, – Леонард прочищає горло, ніяково плескає Чехова по плечу і відсторонює його від себе, обхопивши передпліччя. – Треба тобі йти вже, бо я ще справи маю, – він киває кудись собі за спину так, наче цей нервовий жест має пояснити його зайнятість. МакКой не бажає лишатися один на один з власними думками, та більш від того він не хоче, аби Паша бачив його настільки розгубленим та незібраним, як зараз.

– То я з тобою посиджу, – рішуче каже Чехов. – Я тихо буду або поможу тобі щось зробити. Чого мені сидіти самому, коли я можу помогти?

Впевненість, котру Леонард бачить у погляді енсина, свідчить лиш про те, що той не стане слухатися і не піде до каюти, хоч силоміць його тягни. Вперте дитя.

– Тобі краще піти, – похмуро відказує йому Боунз, бо він компанії нині не потребує.

– А я не хочу, – все так само вперто заявляє Паша, складаючи руки на грудях так, ніби за ним щойно було останнє вирішальне слово.

– Ти, – Леонард з силою стискає перенісся, натискаючи великим та вказівним пальцями на внутрішні куточки очей так, що перед очима вмить темніє і голова починає боліти, вато розплющити очі. – Послухай, мені не треба ані твоя допомога, ані твоя компанія, зрозуміло? – роздратовано каже МакКой, зціпивши зуби. – Не хочу я, щоб ти сидів зі мною і заважав, постійно несучи якусь маячню, говорячи мені під руку, коли я зайнятий, – він ледве не гаркає на Пашу, але образливі слова змушують енсина відсахнутися і стиснути кулаки.

– То я значить маячню несу? – перепитує Паша, не зводячи гострого та уважного погляду з обличчя Боунза. Досі Леонард жодного разу не дозволяв собі сказати щось подібне на адресу Чехова, а його попередні шпильки були не більш, ніж звичною манерою спілкування та не вартували уваги.

– Тільки те й робиш, що зудиш мені на вухо, як набридливе дитя.

Леонард замовкає, стискаючи зубами внутрішню сторону щоки.

– Я розумію, що вам зараз важко, лікарю МакКой, але це не дає вам права говорити зі мною у такому тоні, тим більше намагатися образити мене через мій вік, – голос Чехова незвично холодний та відсторонений і варто Боунзу зробити крок назустріч, як Паша відступає назад, не бажаючи навіть торкатися Леонарда.

– Пашо, – МакКой цокає язиком, майже роздратовано сплеснувши руками. – Ну чого ти, як-, – дивом він змушує себе прикусити свого дурного язика.

– Як хто? Як дитя? – Чехов щуриться, схрещує руки на грудях та аж надто показово відвертає голову, не бажаючи слухати виправдань Леонарда. Опинись на місці Чехова будь-хто інший, Боунз не став би витрачати час на дурні ігриська, не перепрошував би, стоячи у коридорі неначе якийсь винуватий та присоромлений власною поведінкою дурень.

– Я не це хотів сказати, – МакКой простягає руку, аби торкнутися плеча енсина, та його долоню скидають так, наче на плече сіла набридлива муха, що своїм дзижчанням лише дратує. – Пашо, – зітхає майже розгублено Леонард, – перестань, – долоня знов опускається на плече, стискає несильно. Кінчики пальців торкаються оголеної шиї над коміром, з ніжністю та без поспіху погладжують. – Вибач мені, малий, – винувата та втомлена усмішка і рука Боунза плавно ковзає нижче, зупиняється на попереку.

Дозвіл торкатися ледве можливо помітити у зацікавленому погляді зелених очей та привідкритих вустах. Паша робить крок назустріч і впирається долонями у груди Леонарда, в пальцях стискає тонку тканину синьої сорочки. Він завжди дивувався їх форменому одягу, поєднання кольорів повсякчас нагадувало йому про домівку. Ніби вони з МакКоєм й мали бути разом.

Обійми Леонарда стають міцнішими і губи торкаються вуст Чехова у лагідному цілунку, пальці зариваються у руде волосся, перебирають кучері, накручуючи короткі пасма на фаланги. Гарячий поцілунок вологим слідом лишається на довгій тонкій шиї, змушуючи Пашу тихо схлипнути.

– Лео, не тут, – шепоче енсин майже розпачливо. Від минулої образи не залишається і сліду, поки його руки обіймають Боунза за шию, короткі нігті нетерпляче дряпають шию, чіпляються за волосся, аби притягнути ближче до себе і лишити палкий поцілунок на вологих губах.

– Так, так, – погодитися доводиться швидко, ступити не більше трьох кроків назад, не озираючись. Всліпу Леонард намацує панель, щоб відчинити двері до кабінету і затягнути туди Чехова. Шлюз з тихим шурхотом закривається за ними і кімната наповнюється збитим диханням і вологими звуками поцілунків.

Пальці нетерпляче чіпляються за тканину жовтої сорочки, висмикуючи її з-під ременя. Дотик долоні обпалює шкіру на попереку, тепло, неначе рідкий метал, розтікається спиною, ковзає кожним хребцем, змушуючи затремтіти і вчепитися у напружені плечі МакКоя. Стегна торкаються чужих і шлунок зводить болючим, але на диво приємним, спазмом у передчутті омріяної і захоплюючої близькості. Щоки Чехова вкриваються чарівним рум’янцем, вогнями спалахують на тонкій шиї, котру він так старанно витягує, підставляючи під поцілунки і мазки язиком. Часу для прелюдії не так багато, але юному енсину вистачає і кількох дотиків губ, аби збудитися. З його вуст знов зривається зрадливе і майже жалісливе схлипування, коли його пальці, розстібнувши ремінь на чорних брюках МакКоя, обхоплюють затвердівший член. Вухо обпалює гаряче дихання і йому вдається почути власне ім’я, що лоскоче чутливу шкіру за вухом, варто великим пальцем провести по голівці і ковзнути до уздечки, тягнучи за собою перші краплини змазки. Вузькою долонею Паша боязко торкається мошонки, але прибирає руку майже одразу і облизує нервово губи, зазираючи в очі МакКою.

– Я хочу відсмоктати тобі, – гарячий шепіт лоскоче губи Леонарду, викликає посмішку.

Короткий помах головою і пальці зариваються у руді кучері. Боунз впирається вільною рукою у стіну, нетерпляче дряпає обшивку і заплющує очі на хвильку, коли голівку, дражня, торкаються язиком. Губи обхоплюють член слідом і МакКой не стримує задоволеного стогону, стискаючи руді пасма біля коренів.

Кінчиком язика Паша торкається вен і майже одразу, стиснувши щільніше губи навколо члена, дозволяє йому ковзнути глибше. Голівка впирається у задню стінку горла і з губ МакКоя зривається черговий приглушений стогін. Ледве змусивши себе опустити погляд долілиць, Леонард слабко, майже п’яно всміхається, зустрічаючись із зеленими сяючими очима, які виблискують подібні молодій траві у краплях роси на світанку. Кінчики пальців торкаються плямок ластовиння, котрі сузір’ями вкривають бліді щоки та перенісся. Леонард торкається великим пальцем кожного сонячного поцілунку на шкірі Чехова і майже давиться власним диханням, коли Паша ковтає і гарячі стінки горла туго стискають його член.

– Блять, крихітко, – з чуттєвим придихом зривається з вуст МакКоя і він розуміє, що лишилося йому недовго.

Погляд чіпляється за яскравий рум’янець, що розквітає на обличчі Чехова і Леонард ловить себе на єдиній думці про те, що півонії не кольору багряної крові, а квітнуть цвітом рожевого рум’янцю на щоках Паші. Пелюстки опадають на його шию, лишаючись ніжними плямами, що вкривають розсип сонячних цілунків.

Дихання збивається, серце заходиться у шаленому нерівному ритмі і власне обличчя стрімко червоніє від збудження. Член обхоплює гаряча долоня і кількох впевнених рухів Леонарду вистачає, аби нарешті кінчити, притиснувши Пашу до своїх стегон та вчепившись пальцями у його руде волосся.

Гаряча сперма стікає задньою стінкою горла і Чехов, не зводячи уважного погляду з МакКоя, ковтає. Повільно випускаючи член з рота, Паша ковзає по ньому язиком, широким мазком проходить по голівці і відсторонюється, облизнувши жадібно губи. Його тягнуть вгору і цілують, штовхаються язиком між губ, безсоромно вилизуючи рот і напевне відчуваючи власний смак на його язиці.

Чехов здригається, почувши брязкіт власного ременя, вигинається назустріч і нетерпляче ластиться до долоні, що торкається його члена.

– Лео, – хрипло і трохи жалібно, голос починає тремтіти і Паша не стримує схлип, коли Боунз розмашисто проводить долонею по члену.

Не соромлячись, він торкається мошонки, погладжує чутливу шкіру і обережно ковзає між сідниць, ловлячи тихе зітхання.

– Не тут, малий, – короткий поцілунок в довгу шию і Леонард знов обхоплює долонею член, накриває голівку, потираючи її великим пальцем.

Паша тихо схлипує на вухо, губами хапає мочку, тягне та швидко відпускає. МакКоя міцно обіймають за плечі, опускають руку на потилицю, мовчки просячи не лишати без уваги чутливу до ласк шию. Одяг заважає цілувати гострі ключиці, худі плечі та Боунзу гріх жалітися, поки Чехов тихенько стогне йому на вухо і штовхається наполегливо у його долоню.

– Давай, хлопче, кінчи для мене, – Леонард шепоче палко в сухі губи, лиже їх і цілує.

Паша в його руках тремтить, дряпає короткими нігтями шию, смикає боляче за волосся, поки, нарешті не завмирає.

– Лео, Лео, Лео, – швидкий і збитий шепіт у самі губи, коли Паша кінчає.

МакКой зціловує звук власного імені, відчуваючи, як гаряча сперма розтікається по його руці, бруднить рукав синьої сорочки.

Біла в’язка павутинка тягнеться між його пальців, коли він розводить їх в сторони і злизує залишки сперми. Швидкий поцілунок в губи і Леонард змушує себе відсторонитися, притримуючи Пашу за талію, поки той тремтячими пальцями намагається застібнути ремінь і поправити сорочку, нервово смикаючи її за край. Долоня ковзає по вологій від поту спині, торкається гострих напружених лопаток і МакКой знов пригортає хлопця до себе, притискаючись до його губ у палкому поцілунку, ловлячи його рване дихання на власних губах і відчуваючи міцні, майже відчайдушні обійми. Тремтячі пальці пригладжують його волосся, граються з пасмами і нарешті відпускають. Гострими лопатками Паша впирається у прохолодну стіну і ледве не з’їжджає на підлогу, коли коліна зрадницьки підгинаються. Леонард встигає спіймати хлопця під пахви і притиснути до себе, аби всадити в крісло за своїм столом.

– Малий, ти чого? – долоня торкається вологого чола, стирає з нього краплини поту, зачісує назад в’юнке волосся.

МакКой опускається на одне коліно, аби краще бачити обличчя Чехова. Кінчики пальців торкаються щоки, з якої сходить рум’янець, ковзають вище і плутаються у рудих кучерях. Губи Паші розтягуються у щасливій, п’янкій посмішці і він знов тягнеться до Леонарда, стискаючи в обіймах його шию і вдячно цілуючи в щоку. Відсторонившись, Чехов відкидається на спинку крісла, витягується настільки, що кінцівки приємно тремтять, і шумно зітхає.

– Пішли в каюту, – хрипло кличе він і вдячно киває, варто МакКою простягнути йому омріяну склянку води.

Боунз обтирає долоні від залишків сперми, намагається стерти підсохлі краплини з форменої сорочки. Зазвичай, компанію на вечір йому б склала пляшка подарованого віскі, кілька кубиків льоду і власні нудотні спогади. Перед очима розквітли б криваві півонії, але у пам’яті проростає лише ніжний рожевий цвіт, зелена трава виблискує росою у сонячних променях, котрі лишають сором’язливі поцілунки на блідій шкірі Паші.

Леонард жбурляє серветки до смітника і простягає долоню Чехову.

– Йдемо, – киває МакКой і всміхається, варто хлопцеві підхопитися з крісла і вчепитися у його руку, сяючи широкою посмішкою.

Останніми тижнями нудотні спогади так і лишаються спогадами, похованими у глибинах пам’яті. Подарований віскі з’являється перед ним хіба тільки на свята та в компанії. Озерця крові на білому не викликають нічого крім легкого смутку, а пелюстки багряних півоній змінюють свій колір на блідо-рожевий, часом виблискуючи яскравим помаранчем серед зеленої трави, вкритою росою. Сонячні цілунки спалахують тепер і на його обличчі там, де шкіри торкалися губи Паші.