волейбольний м’ячик

Волейбольний м’яч з характерним звуком прилітає в обличчя Каї. Звичайний урок фізкультури, кому ж не прилитає в лице? Кая не гучно вскрикує та хапається за своє обличчя, а стурбований Ділюк летить до нього з вибаченнями.

— Вибач, боже мій, я не хотів!

— Все нормально, — трохи посміхається Кая потираючи щоку. — з ким не буває?

Ділюк дивиться на синьоволосого очами повними люті, але не на нього, а на себе. Лише Кая з усіх знав чому він злий, і у відповідь намагався пом’якшити погляд, щоб інший заспокоювався. Чому ж не сказати все, як є, а не перекидуватись поглядами? Тому, що ніхто окрім Каї та Ділюка не знають, чому останній гнівається на себе. Ніхто з школи навіть не здогадується, що ті друзі дитинства, чию дружбу вважають вічною, вже давно не друзі.

Це було дуже дивно для обох, але в тринадцять років, коли всі хлопці розповідали про дівчат, котрі їм подобаються, вже тоді все стало зрозумілим. Ніхто не озвучував свої думки в голос, але коли в чотирнадцять на ночівлі, Кая потягнувся до вуст Ділюка, а той і не відмовив. Це було слизько, дивно, але водночас природньо, немов так й було заплановано. Тієї ночі ніхто не заснув, вони всю ніч вчились цілуватись, доки не боліли вуста. Перед кожним поцілунком, серце вистрибувало з грудей, особливо в Люка. З боку він міг здаватися в край не емоціональним хлопчиськом, але тільки один Кая знає, як в Люка трясуться ноги, рожевіють щічки, та стукає сердце. Божевілля. Діюк нікому більше це не покаже. Ніколи.

Вже біля знайомого під’їзда, Люк хапає Каю за руку та тягне його за собою. Два старшекласники в спортивних шортах й футболках біжать, посміхаючись кожному незнайомцю. Посміхаються тому, що в них є вони.

Заходячи в квартиру Каї, Ділюк знімає взуття та тащить його в кімнату. Коли той сідає на диван, то на нього раптово налітає Люк, охоплюючи обличчя, розціловуючи його, бормоча щось собі під ніс.

— Вибач-вибач-вибач, будь ласка! Я не хотів. — Кая хіхікає у відповідь на такі слова, охоплює талію старшого та прикриває очі.

— Вогнику, все добре, воно вже не болить. Чесно. — каже Кая, поки Люк підіймає очі на свого коханого, перебираючи його чубчик.

— Точно? — Люк прищурюється, розглядає місце удару, та цілує його декілька разів.

— Точно-точно. — Кая не може не посміхатись, коли біля нього його стурбований вогник. Він тягне руку до рудого хвоста Люка, перебираючи волосся, котре ще під час уроку розтріпалось.

Ділюк згадуючи, що він може бути потним, і виглядати не дуже презентабельно, видає:

— Як я виглядаю? — стурбовано питає рудоволосий.

— Краще за всіх, вогнику. — Кая затягує іншого в поцілунок, трохи причмокуючи, і відчуває, як Люка трясе від почуттів.