Про наболіле

Ірука ненавидів проводжати Какаші на місії.

Виструнчено стояти біля воріт, намагаючись не привертати уваги допитливих дозорців, обмінюватися короткими, сповненими почуттів поглядами, що замінюють слова.

«Я тебе кохаю»

«І я тебе»

«Повертайся скоріше»

«Обов’язково. Я буду дуже сумувати»

«Я теж»

У вогкій сірості ранку чи синеві насталої ночі зберігати на губах ледве помітне тепло від поцілунків, подарованих кілька годин тому там, де ніхто їх не побачить і не почує. Плекати один секрет на двох і стежити, щоб він не просочився у вологе повітря Конохи, а там – у голови інших. Тих, хто цього секрету не вартий.

Переступати з однієї ноги на іншу, змушувати перераховувати взяте спорядження, посміхаючись самому собі через маленьку записочку, яку встиг крадькома сховати в його похідний рюкзак. А наприкінці, коли всі належні вказівки видані та сувої вручені, просто напутньо стукнути кулаком у груди, де він знав напевно, щось має відгукнутися.

– Давай там, бережи себе. Ти потрібен Коносі.

Постояти кілька хвилин, потай сподіваючись, що проводжуваний обернеться і подарує ту бадьору посмішку, яку, навіть незважаючи на маску, що її приховує, зумів би розгледіти Ірука. І лише він. Згнітивши серце, відірвати свій погляд від сутулої фігури, що зникає в тумані, і попрямувати в бік штабу, де йому наказано відсиджуватися в купі паперів, поки хтось бореться зі смертю. А якщо вона переможе?

Повернувшись до своїх справ, найболючішим було усвідомлювати, наскільки сильно вони заплуталися у буденності цих проводжальних ритуалів. Одного разу вони можуть не вгледіти, як одна з таких звичних процедур стане останньою. Може, не варто було так підганяти Какаші, а взяти і довше поніжитися в ліжку? Може, треба було таки обійняти на прощання? Може, варто було довше помилуватися Какаші, цвяхами вбиваючи собі в пам’ять кожний рух, жест, обриси всіх деталей, аж до неслухняного пасма білого волосся, що безцеремонно пірнуло під хітай. Тисячі таких «може» змушували докоряти себе за будь-яку проґавлену мить і за все те, що вже приймалося Ірукою як належне. Тому що «наступного разу» могло й не бути.

Гірше було, коли за невдалим збігом обставин йому не вдавалося вирядити Какаші в дорогу або доводилося розлучатися під гіркоту сварки, що спалахнула напередодні. У такі моменти водевіль думок наганяв паніку, змушуючи зігнутися в три дуги в найближчому затишному місці і до темрями в очах звільняти гіркоту, що його турбує. Що якщо цього разу, як на злість, його непохитний оптимізм і віра в те, що погане трапляється тільки з іншими, розіб’ються об сталеві грані реальності, і ворони кинуть йому на руки скорботну вісточку? Тоді до кінця своїх днів він сипатиме на голову попіл і проклинатиме своє жалюгідне існування.

Але все обходилося, поки Какаші, запорошений, брудний, весь у крові і з очима, обрамленими глибоко залеглими тінями, легенько стукав у двері, а потім брав у найтепліші на світі обійми.

А так, Ірука ненавидів проводжати Какаші на місії.