charpet 3
від DominikzzzЗдається, запах медикаментів не зник навіть дві години після повернення в готельний номер.
– Я туди не вернусь, – через міцно стиснуті зуби проговорив Хан, – як би ти не просив.
– Послухай.. – прозвучав низький, прокурений голос через динамік, – це ж твоя сім’я, ну, як ж ти без нас.
Яка дешева маніпуляція, він знає, шо мені двадцятка стукнула?
– Ох, послухай тепер ти, – перебив ці сумні спроби маніпулювати Джисон, – я приїхав. Я поговорив з нею. Вона не в адекваті, я не збираюсь возитись з тою, яка мені життя покалічила, гаразд? Хочеш задіти в мені совість? Ти хоч знаєш, що це таке? Легше, коли племінник вже старше, правда? З дитиною ніхто не возився, а зараз ви всі захотіли від мене віддачі та вдячності? Перепрошую, блять?
– Ти не розумієш..
– О, ні, шановний, це ти і вся ця проклята сімейка не розуміє. І нічого спільного у нас немає, окрім однакового прізвища в документах. Зрозуміло? Не дзвони сюди більше.
Гудок. Раз, два-
Хан гірко посміхнувся:
– Мудак.
Треба СІМ-ку поміняти.
flashback 2
– І чо там з твоєю божевільною мамашою? – ліниво протягнув хлопець, лежачи спиною на ліжку поки голова звисала вниз з краю, дивлячись на Хана по ту сторону екрана верх ногами, – моя пропозиція в силі, ти ж знаєш.
Джисон, сидячи за столом і пишучи конспект по біології, підняв голову, щоб глянути на друга:
– З кожним разом твоя пропозиція звучить дедалі спокусливіше, знаєш?
– Знааааю, – солодко протягнув хлопець.
Чому Ханні вирішив вчити психологію? У нього завжди було якесь “шосте чуття”, яке відразу казало, що “ось цей поганий, не лізь” або “цьому можна довіряти”. Не раз рятувало. І незрілий Ханні, люблячи свого інтернет-друга всім серцем, не міг зрозуміти, чому іноді по його шкірі йдуть мурашки, розмовляючи з ним.
Мурашки ці ані раз не приємні, до речі.
І щось липке на серці, противне, піджимає горло, не дає вдихнути.
Джисон ігнорує ці реакції свого тіла, думаючи, що він не має права відчувати неприязнь до такого хорошого друга.
Совість мучала.
А не варто було б.
Lixie^^:
Я так розумію..
хєровенько все пройшло
:(((
Їдеш додому? Втомлений?
Є пропозиції?
Я не буду втомленим – відісплюсь в поїзді.
+я прекрасно відіспався в готелі
Відкрилось кафе недавно, навпроти нашого будинку, там, в куті. Рекомендували заглянути,
Так що?
I`m in ;))))
Знову потяг, знову люди, парочки, діти-
Боже.
Чим можна зайнятись, якщо переслухав музики стільки, що вуха від навушників болять і набридло скролити стрічку соц.мереж?
Читати конспекти. Ну а що, корисно і навіть цікаво. Іноді. Але треба вчити.
Кинувши поглядом ще раз на сім’ю збоку, Джисон зітхнув.
Коли я проєбався так, га?
Жив собі маленький Ханні, не тужив, мав багато-багато друзів на дитячому майданчику біля їхнього дому, допомагав бабусі, грався з худобою, не задумувався багато, не чув сварок-
не був причиною сварок.
Підлітковий вік – самий цікавий, еге ж? І самий небезпечний для них. Жаль, що батьки цього не розуміють. Не всі. А жаль, пора би.
Джисон не пам’ятає свого натурального кольору – почав малювати його в років так п’ятнадцять-шістнадцять. Це допомагало. Ти ніби інша людина, і проблеми вже не такі проблемні, і життя якесь.. веселіше, чи що? Ховатись за новим кольором стало звичкою, те ж саме зі стилем одягу: почав цікавитись стилями, що з чим можна комбінувати.
“В тебе смаку немає – тряпки лише носиш”
Іронічно.
А ти, мам, чим краще? Робила так, як каже твій черговий хлопець? Строгі плаття, тонни косметики на лиці, перестаєш бути собою, просто пуста оболонка, фактично.
Вон, гля, догулялась файно – 24 на 7 проводить між тісними, білими, пустими, як і вона, стінами. Психіка не витримала.
А я знав, що щось не так
Але мене ніхто не чув..
Я не хотів бути монстром в їх очах. Вони самі в своїй голові зліпили з мене чудовиська.
Кому можна виговоритись, яке життя до тебе несправедливе: вчителі недолюблюють, однолітки злі – ображають, відчуття, що весь світ проти тебе?
Шукай собі подібних. Але, прошу, молю, благаю. Обережно.
АйЄн – так себе спершу представив хлопець з Twitter. Ну, так сталось: списались, знайшли спільні теми, розговорились. Перший дзвінок по телефону, перший відеодзвінок. Ну а там й рівень довіри піднімається, легше говорити.
Нюанс. Невеличкий. Через місяців так лише три АйЄн став Інні. Джисон не дурний, розуміє, що то не справжнє ім’я. Як мінімум не повне.
Хан представився й довірився через місяць після спілкування.
Інні – вже ніколи.
Відео-дзвінки перестали бути актуальними після, здається, шести місяців.
Інні відписував, але.. просто. букви.
Незвично.
Стиль в написанні помінявся, занадто багато смайликів, як для нього, але той просто казав:
“Та ну, я завжди так пишу. Ну, може шось помінялось, хаха”
Я його зовсім не знав всі ці шість місяців?
Ханні сильно засмутився: однокласники не люблять, мати не звертає уваги (хоча, здавалось, чим не мрія підлітка – бути вільним?), ще й інтернет-друг щось мутний став. Спілкування не те-
Однак найгірше було ще попереду. Зненацька Джисон втратив, здавалось, все. Відчуття, ніби з-під ніг висмикнули уявний килимок і все почало валитися. Немовби тріснув гігантський пухир сміховинного самообману. Все, у що вірив, усе, чого прагнув, про що мріяв – все що надавало сенс життю – раптом зникло.
Апатія.
Мати пропадала на декілька днів, а ці жалюгідні хвилини, що були в компанії сина вдома, закінчувались криками. Раптом все втратило..ну..
Сенс життя?
Ян Чонін, хлопчина з Пусану, загинув на шостому місяці їхнього спілкування. Це був кінець зими.
Про цю новину, про вбитого хлопчика, Хан дізнався занадто пізно. Два місяці після.
З ким блять я переписувався кляті 2 місяці.
О боже, мені дуже подобається ваший стиль письма, дуже жаль Хана і Чоніна, чекаю нови
розділів і бажаю удачі вам😉