et âmes sœurs.

юні крісвіки і трохи французької, переклад словосполучень шукайте після тексту.

у віктора було розкішне волосся. воно летіло за його лагідними плавучими рухами, розрізало повітря гострими кінчиками та цілувало у своєму сяйві відблиски розсіченого ковзанами льоду, незмінного золота медалі, фотокамер журналістів, чужих хтивих поглядів і посмішок. майже по-особливому виціловувало зів’ялий зелений погляд кріса, що губився у сірому мареві трибун, незвичний для нього самого – захоплений образом перед ним, закоханий у людину під серцем і десь у ребревих впадинах. коли віктор линув у обійми в номерах готелів після позування на п’єдисталі, коли лягав поруч і затишно сопів у груди, своїми щедрими вдихами заповнюючи вологі легеневі мішки навпроти, пасмо спадало поруч єдиною незайманою невинністю на двох. розкидалося своєю красою навколо двох гарячих тіл, необхідних одне одному тіл і холодило відкриті ділянки ніжної шкіри різким контрастом температури. воно також обнімало, навіть міцніше тиснулося у взаємних дотиках за свого власника: зміїною спокусою чи то копіюючи звичні рухи тонких кістлявих пальців віктора його волосся повзло до смуглої шиї, відчувало під собою ковтки та ласкало виступаюче адамове яблуко. могло грубо вдушити в будь-який момент, якби помітило хоча б мілку ягідку нещирості у чужих почуттях. на ньому часто дорогоцінною короною лежали вінки з блакитних троянд, що трохи темніші за його очі та трохи світліші за всепоглинаючу ніч, чий колір тече у крістофа по артеріям замість крові, а воно королівською шубою на плечах справжнього принца цю корону прикрашало. волосся, наче всі ті срібні медалі суперників, що не змогли наздогнати віктора за всю кар’єру, що не наздоженуть його ніколи, що покірно отримуватиме крістоф, переслідувало його завжди, як ілюзійний аксесуар.

віктор дивиться на нього розгублено та чистосердечно з-під лоба, притуливши тендітну рум’яну щоку до купи паєток на костюмі у квітковому візерунці, що та починає свербіти. він про щось втомлено міркує, вуркочучи, ніби риси обличчя кріса для нього особиста головоломка і геометричний обман зору, який він намагається детальніше роздивитися. сьогодні у нього немає сил хоча б спробувати сховатися від липкого погляду джакометті і вдягнути одну зі своїх тьмяних посмішок переможного фальшу, переможеного фарсу. він би тоді обов’язково спробував, але сьогодні зірка не в настрої. блимає великими очима, в них на дні плескається денним світлом ігристе шампанське, та німо відкриває вуста. на губах стійкий матовий світло-рожевий, який він вміло наносив до бенкету перед дзеркальцем, щоб ніхто зайвий не вичитав по налитому алкоголем блиску скільки келихів він випив.

– ти мій, хм, – віктор харизматично зводить брови і морщить перенісся, згадуючи – meilleur ami¹! – кріс милується його кумедним лицем, яке не ховає гордості, що він все ж запам’ятав це словосполучення з їх уроків, але справді іноді жалкує, що вони взялися навчати його світлу голову мови кохання, рідної французької. він на ній каже щось зовсім далеке від кохання, надто далеке від них обох, лежачих на одномісному тісному ліжку з чистими простирадлами настільки близько, що крісу шлунок неприємно придавлює вагою. в найкращих словниках сучасних книгарень нічого не написано про те, що meilleurs amis мають за звичку кохати одне одного, виціловувати любимі тіла всюди, куди торкнеться погляд, ба більше – виціловувати зсередини також, куди торкається сплетена душа, цілуватися в десна з язиком і гратися з чужими сосками так майстерно, терти їх між пальців, напам’ять знати всі ерогенні зони одне одного, улюблені пози, чути стогони і інтимні благання, неслухняно линувші до вух потаємні імена.

– âmes sœurs². – акуратно і, ніби у перші їх недовірливі зустрічі, по-юнацьки сором’язливо виправляє його крістоф. куточки рота віктора на секунду опускаються, але потім він легко киває, погоджуючись.

никифоров підіймається на ліктях, випадково надавлює крістофу на грудну клітину сильніше потрібного, тому, засуджуючи, скрипить матрац, і тей рвано видихає, жмурячи очі. срібло волосся спадає прядками на лице, гладить лагідними дотиками та трохи лоскоче у забаві. він цілує його добре, гарно. в’язкою потокою ллється у його роті кокетливим язиком, наче на кінчику він грається з їх спільною пристрастю і крістоф прикусує його язик зубами, проводить так по всій довжині, щоб цю пристрасть вкрасти собі та голосно проковтнути. стає надто жарко, а в горлі плавиться особиста лава – ком похітливих думок, нечестивих мрій та найліпших фантазій, коли він залишає під підборіддям на стриженій дорослій щетині, що обов’язково колиться у губні тріщини, декілька вологих цілунків, які яскраво натякають на продовження, мажуться відбитком помади, стікають ниточкою слюни на шиї до високо натягнутої тканини костюму. і дуже хочеться цю облягаючу тканину пальцями смикнути – оголити ключиці для продовження ласки, щоб вона розійшлася під подушечками швами піддатливого шовку. але щоб та ласка була щирою любов’ю, а не способом відволікти.

крістофу джакометті не подобається ця поведінка. не подобаються ті слова, що вони звучали раніше і повторювалися у барабанних перетинках жалюгідними наріканнями допоки, але під діями і рухами старшого хлопця він, визнає, плавиться. віктор думає, сподівається, що якщо змусити бугор під животом набухнути та налитися молодою кров’ю, змусити його тіснитися у мокрій нижній білизні, кріс перестане вдивлятися у його глибокі очі і шукати там щось, над чим віктор так довго роздумував й шукав сам, з чого крістоф точно вийде більш майстерним і переможцем. він чесно гарно знає кріса, настільки, що не помітив, коли кріс дізнався про нього щось недоречно більше.

– ми зустрічаємося?

дихати різко стає набагато легше, навіть можна зробити глибокий вдих і видихнути повітря через ніс вільно. віктор підіймається на ноги так швидко й хитро вигнувшись, що кріс справді намагається його зупинити й утримати худе зап’ястя у кільці, та лише кумедно плескає долонями, хапаючи густе повітря, коли він вивертається із хватки. кінчики волосся затримуються перед очима на довшу мить, марячи плавними хвилями справжньої отруйної ртуті, які протікають між хрящів пальців, не даючи вчепитися, та пропливають слідом за світовим чемпіоном, втікаючи від відповідальності.

його ніби ошпарюють гарячим окропом або він рятується від заразної хвороби, смертельної чуми. гойдається на п’ятах, не координуючи свої рухи напівп’яним мозком і потупивши зляканий погляд.

– не обмежуй мене. – він насправді щирий, коли наляканий. ось так піджимає губи у незрозумілій самому собі злості, а потім поспішно виправляється, аби звучати менш егоїстично: – не обмежуй нас, гаразд? – його пальці повільно розчесують слухняне волосся лагідними рухами, наче зовсім ефірними і не торкаючись, а язик раз за разом обводить контур губ, стираючи вже не таку привабливу помаду, яка, здається, йому навіть не личила раніше. – ми не зустрічаємося, але ми також не звичайні друзі. у нас стосунки, крісе, стосунки двох людей, які не варто обмежувати назвами. âmes sœurs! – потім він у дивних марах повторює це поетичне словосполучення ще декілька разів, все тихше. з чутливою посмішкою, яка відбивається в серці випаленою згадкою.

обмеження, вважає кріс, справді нудні і на льоду їм їх вже по горло вдосталь, але необхідні. якби всесвіт не обмежував віктора никифорова, чи витримав він би важкий тягар його краси та майстерності? його амбіції у неймовірно високих та складних стрибках, які до нього виконував лише його у чіткості мови співучий голос, повторюючи те, як сильно він хоче спробувати щось подібне і майже здивовані запитання, поради тренерів з тренувального табору. гучний стукіт його серця, коли він ловив ритм музики і зливався до неї в хореографії у щось суцільно ідеальне, повинен був позолочено обрамлюватися довжиною мелодії і дозволеними рухами. леза його ковзанів могли б пробити лід до глибокого пекла й вбити всіх тамтешніх чортів, гідно прорізавши діру обертанням, якби не обмеження. і крістоф повинен обмежувати його на далі, щоб ця його тиха щирість різко не стала чимось надто близьким для інших, тих, хто цього не заслуговує. ніхто не забороняє віктору змінити одні неназвані стосунки на інші, надавши тим значення.

і, можливо, він зміг би заперечити, якби був би йому хоча б рівнею. прохання віктора про них обох починає смоктати під ложечкою м’яко і смакувати вуркотінням купи метеликів у шлунку, бо підібрав він занадто влучний для меж займенник. назвати їх стосунки чимось, схилити голови у виборі до конкретики, схоже на могилу для барвистих почуттів обох. кріс не матиме права дивитися на нього на льоду через призму несправжнього образу для публіки, як на суцільне натхнення, захоплюватися його цитатами з інтерв’ю, ніби правдою, вважати своєю істинною мотивацією і п’яніти від кожного його брехливого погляду. не матиме права кохати когось так схожого на його справжній характер, але зовсім протилежно віддзеркаленого. віктор згубить свою любов у буденності. присмак гіркоти від незнання щезне, ніби щось невід’ємне та цілком особисте, їх чуттєвість стане надто звичною для коханців, якщо віктор взагалі дозволить їм ними бути.

він дивиться на віктора ще раз. дуже беззахисного насправді. гостре підборіддя напускло гідно підіймається, погляд зверхнє блищить за спадаючими на лице пасмами, що милять відображення кріса у блакитних очах. губи, у куточках яких лишилися крихкі осідки помади, тремтять через біль від міцних поцілунків раніше і через те, як відчайдушно він піджимає їх у явній, якійсь дитячій для двадцятирічного вихованця спорту, образі. його так легко впустити зараз, як і хвилину раніше, не встигнути вхопити за зап’ястя, бо вони розтечуться ртутними течіями – пальці тримають руків’я дверей, та він точно не стане вагатися, коли піде, лише смиренно дочекається остаточної відповіді. його чекання, наче зла насмішка, поступки. він шморгає носом і крістоф здивовано охає, відчуваючи грубий укол фіолетової провини у гілочках вен, коли помічає дрібні сльози. ті сльози у віктора, певне, на смак ідеально кисло-солоні і їх хочеться злизувати з блідих щік ніжно, розминаючи плечі у обіймах й колінами м’яти чужі стегна. але втішати його не вдасться, коли він йому не дозволить та втече, голосно проковтнувши свій щирий сум. плач згортається під язиком гучністю і крістоф його ковтає так само, копіює картину далекого меланхолійного віктора, відчуваючи як сльоза втікає до відкритого рота несмачна, навіть гидка.

– гаразд. – кріс програв, – я тебе кохаю. je t’aime beaucoup³, вітю.

це трохи боляче. віктор всміхається йому вдячно та лагідно і гортанно сміється, пальцями збираючи пекучі сльози з гладкої шкіри, щоб не виглядати вразливим. він лине назад до ліжка так легко й невагомо, що робить один чарівний танцювальний оберт шляхом, граціозно піднявшись на носки і обійнявши себе руками за дрижачі плечі. з балетної хореографії, здається, дуже витончений оберт вродливої гнучкої кішки, який відображає його суть, так само розслаблений і відчайдушно чуттєвий. обіймає крістофа міцно, здавивши тверді груди до ломоти, і закидає на нього всі свої кінцівки, буквально висне під ще один незадоволений писк матраца між двома тілами.

віктора тягне на буденне щебетання про турботи, від алкоголю у нього звично розв’язується язик, а від колишньої, наче у паузі застиглої, чуйної розмови в налитому світлі очей джакометті хочеться скоріше реабілітуватися та сховатися. постукуючи, кінчиками нігтів він торкається його грудини, створюючи дражливі звуки паєток, і гладить внутрішню сторону стегна, надразнюючи сонливе збудження. крістофу непристойно гарячо, він по кінчики вух тоне у незрілому зніяковілому рум’янці і своїй провині, що так легко здався в спокусі, йому трохи дурно та трохи надто дивно, але він не випускає можливості доторкатися до витонченого мистецтва рельєфного хребта або широких худих плечей з померхлим ластовинням на згибах.

віктор коментує жовто-зелені чохли для лез ковзанів якогось фігуриста з самотньої роздягальні, колір яких різав йому очі, каже про дурні питання на прес-конференції, обурюється на їх відвертість і наївні додумки фанатів, потім щось говорить про свою майбутню програму і крістоф слухає цю частину уважніше, відчуваючи як пальці дрижать від трепетного захвату. в уяві вспливають яскраві образи його костюму, можливих стрибків і комбінацій, які він таємниче замовчує, склавши губи у смішному виразі. він затихає і чомусь розчаровано видихає, щоб знову зазирнути у чужі очі та з німим сумом насолоджуватися глибиною світлого відтінку. він міг би прочитати думки, бо кріс робить їх неможливо матеріальними для цього.

– я волосся підстрижу, більше не зватимеш мене ельфом? – він знову кладе червону щоку йому на груди і затишно закриває очі, – мені подобалося.

питати про причини рішення або різкої зміни в настрої зараз здається неввічливим, особистим і саме тим, чим віктор буде хотіти поділитися з крісом, як ні з ким іншим: – чому, – крістоф киває своїм думкам – чому не зватиму?

– ти ніколи не розповідав мені про ельфів схожих на мене, але з коротким волоссям! вони існують?

– tu existes⁴.

а потім він завмирає. прекумедно кліпає очима, щоб хрипло загомоніти, тряхнувши волоссям. сміється щиро й чисто, тим сміхом, яким сміявся лише у своїх мріях, то й голосніше. і дуже важко відмовитися, дуже дарма зараз відмовлятися від такої безшкідливої насолоди, щоб не засміятися з віктором в унісон. вони різко разом стають занадто п’яними і тягнуться до губ навпроти ще багато разів за ніч, плутаються тілами у красивих пасмах, жартують про безліч дурниць і поділяють багатозначний шепіт між собою, допоки не світає.

вони відстають від інших і віктор у тиші виглядає чарівно, чарівніше ніж у їх спільні ночі. за таким сумуєш. його вивітрені губи намальовані холодним відтінком крові, а щоки, наче натерті паєтками, рожевіють пишними тюльпанами на морозі. він все ще схожий на ельфа, можливо, на мудрого радника: морщини збираються у куточках очей, а глибокий смолистий чорний зіниць підкреслюють втомлені фіолетові синці. блакитні очі втратили насичений світлий колір, будь-які несховані емоції у погляді, втомилися та так стали схожі на ті темні троянди. також трохи нещирі та штучно виведені. усмішка зате стала ширшою, він відчуває себе вільно, наче зараз залишився на самоті, і дарує підняті комісури сухих губ вечірньому небу і його світській компанії зірок.

– віктор.

– га? – він навіть не відводить погляду від розкинутих на космічному атласі сузір’їв, лише губи надуває у питальній інтонації, і це справді добре. вони залишаються un tout⁴, для віктора крістоф продовжує бути, може не єдиною, але âme sœur. він дозволяє собі розділити з іншим чоловіком бажання побути на самоті і інтимний шелест ночі, з якою підсвідомо балакає про свою долю. і це найкращий комплімент, який никфоров робив йому від початку знайомства до холодного сьогодення, точно густий солодкий сироп замість мастила, що змащує серединні механізми.

– tu as l’air limité⁶. – кріс самовдоволено хмикає, – здається.

грайливий настрій осідає сипучим теплим піском і неприємним післясмаком у серці, коли очі ненароком віддзеркалюють сяючий відблиск золота. золото віктору личить у сплаві будь-якої медалі, витонченої прикраси, навіть однозначної обручки на тонкому пальці зі своєю копією на чужому.

віктор повертається до нього здивований, дивиться на такий саме зніяковілий вираз рідного обличчя і знову підіймає різьблене підборіддя, але не має змоги кинути зверхній погляд зараз через втішну різницю у зрості. коротке сіре пасмо спадає на його лоб різко, наче лезом ріже, з небувалою стервозністю у цьому русі. на очах знову в’януть чесні сльози безпричинного переляку, а його збентежені їх ковтки заповнюють безмежний простір широкої вулиці особисто у розумінні кріса. та віктор свою юнацьку колишню щирість переріс, тому згодом лагідно всміхається, ховає почервонілі очні яблука, жмурячи повіки у зморщені півмісяці.

він легко киває і йде вперед. не відчувається підірваної атмосфери, вона лише не змогла витримати та вмістити в собі їх обох, тяжкість почуттів кріса і думок такого дивного віктора, тому вином вилилася за межі келиха, водою за межі ванни, розплескуючись на плитці гидкою калюжею. віктор не оглядається та збирається зупинити себе, якщо подібне бажання з’явиться. але коли кріс сміється махровим баритоном за спиною, що його сміх ніжно торкається шиї, цілує на прощання родимку у куточку через пальто, він не стримує пориву відповісти тим самим світлим сміхом, зупинившись, і приклавши долоні до грудей через шари одягу.

meilleur ami¹ – найкращий друг;

âmes sœurs² – споріднені душі;

je t’aime beaucoup³ – я так тебе кохаю;

tu existes⁴ – ти існуєш;

un tout⁵ – одне ціле;

tu as l’air limité⁶ – ти, здається, обмежений.