Borderlines

Передмова від автора. 🙂

Цей фік – перший (і певною мірою оглядовий) з циклу, який складається з шести творів. Посилання на наступні частини з’являтимуться в коментарях по мірі виставлення на сайт. 

Можливо, одного дня я почну вважати, що все забув. Забув і розумом, і серцем. Але й тоді я пам’ятатиму – шкірою.

1.

1975-1976

Протяг студить голі плечі. Від збудження злегка тремтять пальці.

Друзі чекають на мене ззовні – я не хочу, щоб вони бачили моє перетворення. Перетворюватися боляче. Дуже боляче, направду. Я не знаю, чому. Я питався у Джеймса та Сіріуса – їхні трансформації безболісні… Сіріус – найрозумніший з нас, але і він не зміг пояснити мені причину. Втім, він не з тих, кого цікавить «чому». Йому важливо знати, «як».

Долоні і щоки починають палати – це означає, що місяць зійшов. Кожного разу у цю хвилю мені хочеться щось зробити – тимчасово померти, або напитися, або по-тупому зомліти – щоб потім одразу виявити, що я вже вовк. Щоб не було ось цього, мерзенного і важкого, що пролягає між мною і ним… між мною та мною.

Я роздягнений до трусів. Одяг акуратним стосом лежить на поламаному стільці, черевики стоять під ним. Перетворюватися в мантії можна, але краще не треба – потім доводиться пів дня латати діри. Вовкулака з голкою – це справді смішно, тож я навіть не ображаюсь на Сіріуса, коли він мене дражнить. Але й стояти голяка і чекати – теж приємного мало.

Я пригадую, як мати потягла мене на огляд у шпиталь Святого Мунґо, коли Ґрейбек… коли це тільки сталося зі мною. Я тоді мерз весь час, у будь-якому одязі, постійно. Похмурий цілитель звелів мамі роздягнути мене і стояв мовчки, і дивився на мене, як на дохлого собаку – зі співчуттям та погано прихованою гидливістю. А я теж стояв мовчки, тремтів і старався не підіймати на нього очей. Зовсім. І не слухати, бо він, здається, говорив жахливі речі, і мама нечутно плакала, затуливши обличчя руками.

Дивлюсь на щілину між погано припасованими дошками, що ними хтось позабивав вікна.  У щілину заглядає місяць. Біле світло, мов густий трунок, тече у захаращену кімнату, підбирається до мене. Я заплющую очі й до крови закушую губу. «Нехайцескінчитьсяякнайшвидше-нехайцескінчитьсяякнайшвидше-нехай…»

Місяць встромляє першу розпечену голку мені у спину поміж лопаток, і очі розкриваються самі собою. Мерліне, що це?! В темному тунелі мерехтить блідий вогник – хтось пробирається сюди, освітлюючи шлях чарівною паличкою. Це не може бути хтось із наших – вони ж бо мають чекати ззовні, вони ж знають, що зараз небезпечно… Напружую зір, щоб побачити – і бачу, і задихаюся від жаху.

А він розгледів мене і завмер. Я не знаю, що відбувається зараз з моїм обличчям і тілом – тут немає дзеркал – але я читаю його емоції, наче страхітливу книжку про вовкулаків. Зведені судомою щелепи, скривлені губи. Виставив паличку перед собою – і я бачу, як тремтить його рука. Чого ж ти не тікаєш, нещасний недоумку?! Я бачу його очі – величезні чорні очі, по вінця повні… відразою.

Ось воно. Знайшлося. Те, ще сильніше за біль. Не млість, не тимчасова смерть, якої я так прагнув. Сором. Сором заливає мене гарячою хвилею з голови до ніг, пече очі та шкіру. І крізь цю обпечену шкіру проростає шерсть.

***

– Ремусе! Реме, ти чого?! – прокидаюся від того, що мене трусять, сильно. – Ремусе! Муні! Прокинься!

Відкриваю очі. Обличчя мокре, у роті – присмак крові. Поспіхом перевалююся через край ліжка, падаю на підлогу, навколішки – і мене вивертає.

– Знову твої жахи? – Джеймс допомагає мені піднятися.

– Знову, – слабко погоджуюсь я.

Сіріус дивиться з дивною посмішкою, подає мені склянку води.

– Розповідай.

– Н-не пам’ятаю…

Це неправда. Я пам’ятаю. Але ні за що не розкажу, а надто – Сіріусу.

До світанку лежу, натягнувши ковдру ледь не до очей. Дивлюсь у вікно і думаю про всілякі нісенітниці. Наприклад, про те, як слизеринці живуть у своїх підземеллях. Куди він дивиться, коли йому паскудно? – адже вікна в його спальні нема… Ще я думаю, що мушу з ним поговорити. Сказати, щоби він дав мені спокій, припинив мені снитися, не приходив більше туди, де йому нема чого робити. Тому що я не хочу знову і знову і знову його вбивати.

***

Ми сидимо на Зіллях та Настійках, у неприємній компанії слизеринців. В голові у мене порожньо. Пальці дрібно тремтять. Сиплю в котел щипку меленого акулячого хряща – і, звісно, виходить більше, ніж треба. Сивий дим підіймається над моїм столом, неначе величезний хисткий гриб. Я не бачу, але відчуваю потилицею, як шкіриться Снейп – він сидить у правому ряді, майже в мене за спиною.

– Ремусе, що з вами сьогодні? – Слаґхорн підходить до мене, докірливо хитаючи головою, і я звично дивуюся, що він подібний на китайського божка. – Це ж елементарне зілля, у вас із ним не має бути жодних проблем!

До кінця уроку ми обговорюємо «елементарне зілля», яке благополучно вийшло у всіх, крім мене. Слаґхорн вчить нас думати: пропонує проаналізувати склад і знайти замінні компоненти. Звісно ж, Лілі Еванс відчайдушно тягне руку, але цього разу увага вчителя дістається Снейпові. Він у своїй стихії. Голос його звучить глибоко і впевнено; я слухаю, немов зачарований, і відбувається дивина: згадка про жахливий сон раптом тане, наче хтось витягнув з моєї голови гостру шпичку.

– Таким чином, у цьому переписі можемо замість відвару гадючого кореня використати товчене листя червоної рути. Вступивши в реакцію з діючою речовиною хряща, воно дасть посилення амнестичного ефекту. Щоправда, час дії зменшиться, бо…

Скручуючи шию, я дивлюсь на нього. Дуже хочеться заперечити. Запропонувати ще один спосіб вдосконалення зілля. Обговорити варіанти.

Дошкульний поштовх під ребра повертає мене в реальність, і я чую насмішкуватий голос Сіріуса:

– Агов, Муні, в кого ти там закохався? Там же саме гадюччя сидить.

Слаґхорн закінчує урок, додавши десять балів Слизерину і забравши п’ять у нас.

– Старий моржевий хрін, – каже Сіріус.

– Ремусе, ти маєш до нього підійти, – категорично заявляє Джеймс. – Через твоїх п’ять балів кляті рептилії нас щойно обійшли!

– І що я йому скажу?

– Ну… поясни, що погано почуваєшся. Всі знають, що ти в нас кволенький.

– Та ну, Джеймсе…

– Люпине, годі скиглити, іди, – приєднується Сіріус до тактовних умовлянь, і вдвох вони виходять з кабінету. А я залишаюсь.

Снейп теж іще не вийшов – він стоїть біля столу і щось швидко пише на полях підручника. Гострі рядки з сильним нахилом праворуч заповнюють весь вільний простір сторінки. Не встигаю себе зупинити – наближаюся:

– Снейпе, листя рути треба брати мариноване, тоді…

– Відвали, тупий ґрифе… – звикло огризається він, але наступної миті в його очах загоряється вогник інтересу. – Чекай… Авжеж, якщо вивести каталізатори в кислий розчин, ми пролонгуємо дію… Ні, дурня: це зробить суміш нестабільною.

– Не зробить, – заперечую я, – якщо…

– Точно! Якщо потім використати отриманий розчин, коли зілля вже настоїться!

Переможна посмішка осяює його худе потворне обличчя, і він з подвоєним запалом повертається до своїх нотаток. Я стою, чомусь щасливий. Обережно торкаюся його рукава:

– Снейпе, слухай, я хотів…

Він відсмикує руку. Дивиться повз мене, у підлогу, і промовляє ледь не по складах:

– Не смій мене торкатися, тварюко. Ніколи. Інакше вся школа дізнається, що ти таке.

…Сіріус і Джеймс чекають на мене в коридорі.

– Ну? Невже відмовив?

– Навіть слухати мене не став, – убито відказую я. І вони мені співчувають.

***

Початок червня – а сонце шпарить, немов дурне. Пронизуючи густу крону дерева, тисне мені на потилицю, обпалює плечі, відбивається від срібного озерного плеса і засліплює очі. Якби хтось побачив, що я плачу – я валитиму все на сонце. Сонце велике, чи ж йому не байдуже.

«Я не братиму в цьому участі, але я пальцем не ворухну, щоб тобі допомогти. Я ж тварюка. Тварюка».  

Я роблю вигляд, що читаю підручник. Букви розпливаються в мене перед очима. Лаконічні формули заклять розсипаються, немов листя.

Злий, уривчастий голос долітає до мене, наче крізь вату. «Зачекай-зачекай, – повторює він. – Зачекай… ти!». Я знаю, що повинен втрутитися, але горло перехоплює спазмом; я не здатен вичавити з себе ані звуку. І сонце – таке важезне, нестерпне сонце – лежить у мене на плечах. Не піднятися. Я сиджу, я дивлюсь у книгу.

«Я не буду на це дивитися. Нехайцескінчитьсяякнайшвидше-нехайцескінчитьсяякнайшвидше-нехай…»

Мабуть, у мене тепловий удар. Інакше чого так дзвенить у вухах?.. Слова, слова, слова.

«Петрифікус Тоталус!..» – «…не потрібна допомога задрипаної бруднокровки…» – «…і не забудь випрати труси» – «Ну що ж… Хто хоче бачити, як я скину зі Слинька труси?»

Кров гучно бахкає у скронях.  Я дивлюсь у книгу. Літери злилися в суцільну чорну пляму – брудну, мокру пляму. Короткий схлип Снейпа б’є мене під дих – болючий сплав приниження та люті.

Я закриваюся руками від цього червня, від цього сонця, від цього голосу, від власної ненависної слабкості.

От тепер я заслужив твою відразу.

2.

1993-1994

…Я повернувся сюди, щоби знову тепер піти. Але все ж таки майже рік я був щасливий тут. Дякую вам, професоре Дамблдор – і вам, професоре Снейп.

Директор прийняв мою заяву про звільнення без заперечень чи зайвих розмов. Я виходжу з його кабінету і повільно йду коридорами замку, збираючи долонею зі стін засохлі спогади.

Це єдине в світі місце, що стоїть між мною і моїм страхом. За його стінами на мене очікує світ, який… Мерліне, що за нісенітниці! За його стінами світ зовсім не чекає на мене. Світ хоче, щоб мене не було. Він плює мені в обличчя заголовками газет («Вовкулака у Гоґвортсі! Хто навчає наших дітей?!»). Він мітить мене безгрошів’ям і латками на одежі. Він цькує мене, наче вовка. От тільки досі я був анонімним вовком, а тепер став вовком із тавром на лобі. Клятий Снейп.

Двадцять років я вбивав тебе уві сні, Северусе. Ти вбиваєш мене наяву.

Я обходжу школу згори донизу і подумки роздаю борги. Серед інших справ, що їх треба зробити до від’їзду, на мене чекає ховчик, який облаштував собі «гніздечко» у тепер-вже-не-моєму кабінеті, в шафці під вікном. Я знайшов його кілька днів тому і залишив на випадок, якщо комусь доведеться перездавати іспит із Захисту. Тепер, звісно, його слід прибрати.

Я підходжу до вікна і встигаю махнути паличкою.

***

…Професор Северус Снейп, викладач Гоґвортської школи чарів та чаклунства, видатний зілляр свого часу, який так і не отримав омріяний орден Мерліна, лежить біля моїх ніг, намагаючись затиснути неслухняними пальцями рвані рани на шиї. В горлі у нього щось хлюпає, нога у чорному черевику судомно шкрябає мокру від крові дерев’яну підлогу. У широко розкритих очах плескотиться знайома мені відраза.

Я дивлюся на нього, паралізований жахом і відчаєм. Рука з чарівною паличкою безсило висить вздовж тіла. Ось він, мій сон – непоправно збувається, а в моїх легенях недостатньо повітря, щоби крикнути і прокинутися.

«Ти нікчема, Ремусе Люпин. Слабка, але небезпечна тварина. З тим і живи, якщо можеш, а як ні – то здохни».

Сіра імла застить мені очі. Я падаю, і долоні ковзають в теплій калюжі.

***

– Люпине! Люпине, пустомозкий ви істерик! Це ховчик, чуєте ви мене, ні? Отямтеся! – жорсткі руки рішуче струшують мене, потім розтискають мені щелепи, і я відчуваю на зубах скрегіт скла. – Ковтайте, не плюйте, зілля дороге, і мороки з ним купа.

Імла повільно відпускає. Задушливий запах крові зникає без сліду.

Я лежу на підлозі біля відкритого навстіж вікна. Снейп, стоячи навколішки, притримує мене за плечі, дивиться холодно і пильно, наче на небезпечну дивину в екзотичному звіринці, – а вуста його кривляться у глузливій усмішці.

– Це ховчик, Люпине, – повторює він. – Ви ж наче вчили Лонгботома, що з ним робити, пригадуєте? Направду, як можна бути аж настільки некомпетентним? Підіймайтеся…

3.

1994, літо

Мене пробуджує нетерплячий стукіт у вікно, і я заледве продираю очі. Сильно болить спина і хочеться їсти. Довго не можу пригадати, хто я і де.

О. Звісно ж. Я в маґлівському Лондоні, у похмурому та химерному районі неподалік порту. За декілька днів мені доведеться звідси піти. Повню я щоразу зустрічаю в лісі за містом. Потім повертаюся у знайомі нетрі, зализую рани і шукаю заробіток на наступні пару тижнів. Якби ж то у мене була можливість перечікувати перетворення, не тікаючи з Лондона – було б легше. Але навіть якщо б я замкнув себе у кімнаті і сховав ключа у місце, куди не дістануть вовчі лапи – сусіди напевне злякаються шуму і викличуть поліцію. А отже – ліс, без варіантів.

Я не можу назвати це життя радісним, але у моїх обставинах є два безсумнівних плюси: я принаймні не помираю від голоду, і ніхто навколо не знає, що я таке. Я довів собі, що можу жити поза вашою зграєю, панове чаклуни.

Стукіт повторюється. Я відкриваю вікно, і міцні темні крила підривають застигле повітря. Пугач дисципліновано сідає на підвіконня. Я знімаю з його кошлатої лапи записку і невеличкий пакунок.

«Люпине!
Цієї баклажки аконітового зілля вам вистачить до найближчої повні. Не намагайтеся ощадити, зменшуючи дозу. Наступну порцію я відправлю за місяць.
Снейп.

P.S. Сподіваюся, вам стане мізків не демонструвати моєму пугачу вашу виняткову ґрифіндорську гордість. Якщо ви викинете баклажку у вікно – будьте певні, він принесе її назад, я спеціально роз’яснив йому цей пункт інструкції.
С.С.».