💜

~Щось дивне, дуже не ідеальне проте написане з душею~

Юнгі заплутався. Буденність висить тяжким тягарем на плечах, не даючи відчути звичну йому легкістю, роздуми ніяк не бажають покидати його викликаючи вічний головний біль та напругу. Навіть його улюблені свіжо спечені тістечка ніяк не можуть розсіяти похмурість його буття.
-Чого не їси?-чується над головою ласкавий голос. Після на плечах відчувається легкі дотики руки, від чого стає чомусь не комфортно. Але він старається не показувати цього, тому видавивши посмішку відповідає.
-Апетиту не має, як робота проходить?-спитав він скоріше всього не із за цікавості чи турботи, а лише задля пристойності. Самого лякає ця байдужість, від чого стає ще важче та нестерпніше.
-Напружено, ось кави захотілося, тобі зробити?
-Буду вдячний.
Відповідає, спостерігаючи за хлопцем, що дістає з тумби дві чашки. Приємна посмішка майорить на його обличчі, а каштанове волосся прикриває очі роблячи образ ще милішим. Але не для Юнгі. І нічого він з цим вдіяти не може. Його погляд приковується на широку спину, прикритою синьою футболкою.
“В нього така ж була”, немов би молотком простукуються неймовірні флешбеки в його голові.

/-Рамен будеш?
-Питаєш ще-зістрибнувши з потертого дивану, босяком Юнгі прибігає на кухню. Ноги його дзвінко відстукуються по паркеті, що не залишається не заміченим.
-Знов босий-питає нахмурений блондин. Він мав явне бажання ще щось додати, але отримав легкий поцілунок в губи.
-Не злись-з посмішкою говорить Юнгі та ойкає після того, як його підіймають на руки та садять на стіл. Їх лиця в сантиметрах одне від одного, а сильні руки несильно стискають бедра Юнгі, неприховані шортами. Гаряче дихання обпалює його шию, викликаючи табун мурашок. Сам Юнгі водить руками по накачаних грудях, хапаючись за синю футболку./

З дивними думками він підходить до Джина обіймаючи за талію та притискаючись щокою до спини, намагається знову відчути тепло. Але тепло не те, запах не той. Не рідний. Від цього стає ще гірше, тому він відпускає хлопця зі своїх обіймів та забирає чашку з кавою. Подавляючи сльози він знов сідає на стілець, намагаючись заспокоїтися. Джин своєю чергою, щасливий такій ініціативі свого хлопця, цілує його в щоку та з чашкою в руках підіймається на другий поверх. Юнгі, почувши з другого поверху звук дверей, що відчиняються, швидко витирає щоку, на якій був оставлений поцілунок. Неприємно чомусь, і сам не розуміє чому.

***

-Щось сталось?-питає сидячий напроти хлопець, відпиваючи з банки пиво.

-З чого ти взяв, все добре-стараючись тримати незворушним лице відповідає Юн.

-Ти ці байки кому хоч розповідай, а я ж не сліпий.

Чорт, чорт, чорт. Юнгі надіявся, що прийнявши пропозицію Техьона посидіти та поговорити відверто, він хоч трішки розслабитися та хоч на хвильку відкине важкі думки. Але його друг явно вирішив по іншому.

-Я не знаю-зовсім тихо проказує він опускаючи голову, та теребить край сорочки.

-Розповідай, я вислухаю-нахиляється червоноволосий беручи Юнгі за руку.

-Мені нецікаво, нудно. Нудно в цих відносинах розумієш.

-В сенсі?

-Джин він, розумієш-робить невелику паузу, підбираючи слова-так він добрий, хороший і піклується про мене, але….

-Але це не моє, я себе відчуваю не комфортно, ніби чогось не вистачає.-закінчуючи говорити Юнгі бере бляшанку та поспішно п’є не міцний напій.

-Чіміна?

Почувши ім’я він поперхнувся та б’є себе по грудях, намагаючись припинити кашель.

-Що?

-Це очевидно, забути не можеш?-нахиляючи голову в бік та дивлячись прямо в очі другу, проговорює Техьон. У відповідь він отримує легкий кивок, та ухмиляючись падає спиною на диван, підпираючи голову руками.

-Так ,таке, що було в вас важко забути. Санта Барбара нервово кувала в сторінці.

-Не перебільшуй-скривившись каже Юнгі намотуючи на палець прядку бордового волосся. В ньому боролися несамовите бажання знову відчути той трепет, який він чув після згадування їх відносин, але розумів, що залишиться неприємний осад, котрий буде гризти його з середини.

-Це я ще применшив, не пам’ятаєш хіба, які пристрасті в вас вирували, так ніби вулкани зривались-вальяжно розкинувшись на дивані каже Техьон, метляючи ногою ,що звисає. А Юнгі пам’ятає. Повік йому це не забути. Вічна буря емоцій, веселощі та гучні сварки з дрібниць та жаркі, нічні примирення. Тоді в нього, ніби райдуги в очах були, а зараз темрява. Після двохгодиної розмови він прощається з другом, та додому не спішить, не хоче. Розуміє,що заплаче прямо на порозі, адже їх розмова з Техьоном, ще довго не покине його, а адекватну причину його сліз, для Джина він не зможе придумати. Тому прийняв рішення прогулятись в до болі знайомому парку. 6 місяців та 14 днів він тут не був, тобто з кінця стосунок. Він точності дати, Юнгі усміхається. Повний ідіот. Засунувши руку в кишеню штанів та шмигаючи носом, він подумки картає себе, що не взяв пальто. Тому під подуви холодного, вересневого вітру, прямує в глиб парку.

-Юнгі-пролунало позаду.

Той застиг на місці. Ноги підкошуються, а серце так стукає, що ніби його звук може почути всі присутні в парку. Дихання скорочується від чого відчувається легке запаморочення в голові. Невже його голос? Юнгі нешвидко повертається та бачить силует, що рухається в його сторону. Так. Це він. Хлопець зупинився прямо перед ним, намагаючись віддихатись. Вони дивляться одне одному прямо в очі, не наважуючись сказати ані слова. Через хвилину таких глядалок, Чімін наважується розпочати.

-Привіт-несміло говорить він, після даючи собі подумки причухана. Краще нічого не зміг придумати? Наприклад, “я жахливо скучив за тобою” або “досі мрію про тебе”. Але ж ні. Фантазія Чіміна, покинула його саме в цей момент.

-Привіт-ледве видавлюючи з себе щось відповідає Юнгі.

-Як ти?

-Та начебто добре.

Проговорює він зжавшись від подуву вітру. Чімін помічає це, та побачивши, що Юнгі в одній не дуже щільній рубашці, поспішно скидає з себе бомбер, та накидує Юнгі на плечі, залишаючись в одному светрі.

-Навіщо-питає, згадуючи як сам неодноразово його одягав.

-Я ж бачу, що ти замерз, дай руки-говорить він, після чого Юнгі невпевнено простягає йому руки. Чімін своєю чергою, потирає їх та зігріває диханням. Від такого жесту, в Юнгі все в середині зжалось, а сльози так і норовили пуститись струмком по щоках. Як йому цього не вистачало, боже. Чімін не раз так робив, від чого завжди отримував поцілунок у щоку. Споглядаючи на хлопця, стоячого навпроти з неприкритим обожнюванням, Юнгі не помітив як потемніло. Тому зібравши останки своєї сміливості він наважується попросити його.

-Ти можеш мене підвести? Усмішка на лиці Чіміна виростає від чого, в середині Юнгі ніби салюти, буря, та всі, чорт візьми катаклізми.

-Так звісно.

***

Лежачи на ліжку, уже в піжамі та гортаючи фото в інстаграм, не помічає, як в кімнату хтось заходить.

-Як посидів з Техьоном?-Юнгі переводить погляд, та бачить Джина, який стоячи в одних спальних штанах витирає голову рушником.

-Добре, як завжди жартував-з посмішкою говорить він, надіючись, що вийшла не настільки крива як він думає.

-Радий, що ти добре провів час. Відкидаючи рушник на стілець, лягає поруч, обіймаючи Юнгі за талію. Той має не мале бажання утекти з його обіймів, але лише трохи відсовується.

-Ой, я хотів спитати, а хто тебе підвозив?-питає так і продовжуючи лежати. Почувши це, Юнгі ніби струмом прошибло, всіма силами він намагається не видати хвилювання ,що так і наростає. Стаючись зберегти голос ,як тільки можна спокійним відповідає.

-Знайомий.

-Ну гаразд, надобраніч.

-Надобраніч.
Знайомий, звичайно, від всіх знайомих починається справжня тахікардія та шквал емоцій.
Світло погасає, разом з ним і погасає краплини хоч трохи позитивного настрою. Юнгі й не думає спати. Точно не засне. В голові ніби мантра звучить, голос Чіміна, а на руках досі відчувається, його тепло. Нарешті він отримав його, обіймавши того коли разом мчались на байку до дому Юнгі. Він відчув те, що хотів відчути, обіймаючи Джина зранку. Від цього на лиці застигає посмішка, а скупа сльоза котиться по блідій щоці. Чому закінчилась ця історія? Навіщо? Виною певне всьому, перенасичення. Вони були насичені одне одним. Буря емоцій поступово стихала від чого не було колишньої іскри. Певне це і стало причиною їхнього кінця. Але навряд чи вони усвідомлювали, що закінчивши це все, через якийсь жалюгідний місяць, знову будуть мріяти про той буревій пристрастей , про райдуги в очах та скороминущі дотики. Терпкі поцілунки та жаркі ночі.
***
Тиждень Юнгі варився в власному котлі спогадів та роздумів. Єдине його заспокійливе було, це запах рідного тіла, котрий доносився з Чімінового бомбера, котрий Юнгі забув віддати. Нишком він вдихав його, стискаючи річ в руках. Але після власної терапії, все назад верталось новою хвилею. Він більше не може. З такими думками він одягає його та беручи ключі виходить з квартири.

***

-Ало, Техьон.

-Джин? Привіт

-Привіт, Юнгі в тебе?-голос в трубці схвильований. На хвильку промайнула пауза, після чого Техьон заговорив.

-Так він в мене.

-Хух, ну слава богу-в голосі чується явне полегшення-просто в нього телефон вимкнений.

-Телефон розрядився, потім він тобі зателефонує, просто в магазин пішов.

-А ну гаразд. І дзвінок обривається. А Техьон надіється, що про магазин прозвучало правдоподібно. Покачавши головою він кладе телефон на тумбу та тяжко видихає. Розуміння де Юнгі прийшло якось само собою.

***

Від переглядання телевізора та поїдання чіпсів, Чіміна відвернув звук дзвінка. Дивно, нікого він не чекав. Насилу він підіймається з полу та не поспішаючи прямує до дверей. Не зробивши звички дивитися в глазок, одразу відчиняє двері. На секунду легені його відмовляються працювати, а серце навпаки стукає мов навіжене, ніби от вистрибне з грудей. Перед ним стоїть Юнгі, одягнений у той самий бомбер. Обоє мов перелякані цуцики дивляться одне на одного, намагаючись втихомирити свій пил.

-Привіт, я прийшов бомбер віддати-швидко говорить Юнгі радуючись, що не дарма репетирував фразу майже всю дорогу

-Привіт, та то було не обов’язково-зніяковіло проговорює він, і ніби з ноткою розпачу. Двоє, як два дурні, не в змозі щось ще мовити розглядають поріг. З неймовірною синхронністю підіймають голови стикаючись поглядами, а груди здіймаюся від важкого дихання.
-Обов’язково, це твоя річ-знімає бомбер та віддає Чіміну. Той несміло простягає руку, забираючи.
-Ну бувай -голос тремтить, не слухаючи господаря. Тільки він розвертається аби піти, як лунає чітке, майже схоже на крик “ні”. Його руку хапають та повертаючи тіло в попереднє положення, несамовито та трепетно залучають в поцілунок. І не відповісти на нього сили не вистачає. Чімін обіймає його, від чого бомбер, котрий був в його руках падає зі дзвінким звуком через удар замка об підлогу. Юнгі в відповідь теж обіймає, не маючи жодного бажання відпускати. Через нестачу дихання обоє змушені були відсторонитися спершись лобами. Що в Юнгі, що в Чіміна райдуги в очах.
-Я тебе більше не відпущу-шепоче Чімін та знову цілує, стиснувши талію легко підіймає того. Юнгі, обійнявши Чіміна за шию, схрестивши ноги відповідає на поцілунок. Не відриваючись Чімін несе Юнгі в середину квартири, зовсім забувши про лежачий на порозі бомбер.

/-цим знаком позначені події, які відбувалися в минулому