Перший рік: Різдво 1971 року

– Люпине, можливо, ви дасте мені відповідь на це запитання – які трансформаційні якості філософського каменю? – одного разу наприкінці уроку запитала Макґонеґел. Вона з викликом подивилася на Ремуса – минулого разу, коли вона поставила йому запитання перед усім класом, він знизав плечима і  відвів погляд.

– Ем-м … – Ремус напружив мізки. – Ну, мабуть, це той, що перетворює все на золото? Якщо його правильно задіяти… І начебто Клеопатра Алхімікиня використала його, щоб перетворити свинець у срібло.

– Вірно. – Макґонеґел намагалася замаскувати своє здивування. – П’ять очок Ґрифіндору. І ще п’ять за встановлення зв’язку з Клеопатрою Алхімікинею – вона не згадується в “Трансфігурації для початківців”, ви це прочитали в підручнику з історії?

Ремус кивнув, відчуваючи, що всі дивляться на нього.

– Чудово. Багато хто навіть на третьому році навчання не здатний провести зв’язок між навчальними предметами. Рада бачити, що ви проявляєте такий інтерес, –  вона звернулася до класу. – І ми почнемо вивчати алхімію після Різдва. Що нагадало мені – канікули наближаються, і я хотіла б попросити тих учнів, які планують залишитися в цей час у Гоґвортсі, підійти та повідомити мене до кінця наступного тижня. Всім дякую, можете йти.

Усі піднялися, щоб покинути клас. Кілька людей поплескали Ремуса по плечу, проходячи повз нього.

– Містере Люпине, ви маєте хвилинку? – покликала Макґонеґел, коли він проходив повз її стіл. У нього впало серце. Він протримався два тижні без її відпрацювань; міг би й здогадатися, що це не могло довго продовжуватись. Він зупинився, засунувши руки глибоко в кишені і дивлячись собі під ноги, поки всі однокласники не вийшли з класу.

Нарешті, коли клас спорожнів, вона підійшла та зачинила двері (прямо перед обличчям Джеймса) і повернулася на своє місце.

– Ви сьогодні добре попрацювали, Ремус, – ласкаво сказала Макґонеґел. – Останнім часом у вас чудово виходить.

Він підняв зляканий погляд. Вона засміялася.

– Не треба так дивуватися. Я дуже вражена. Професор Слизоріг і професор Флітвік сказали те саме. Я хотіла обговорити з вами Різдво. Я говорила з Місіс Орвелл…

– З ким?!

– Із жінкою, яка керує притулком Святого Едмунда.

– А, ви про Наглядачку.

– Саме так. Як ви вже знаєте, повний місяць випадає двічі у грудні – другого, – (це було наступного тижня), – і тридцять першого. Напередодні Нового року. Місіс Орвелл вважає, що з цієї причини вам краще залишитися в Гоґвортсі на канікули. Сподіваюся, ви не надто засмутитеся?

Ремус пожал плечами:

– Мені байдуже, в будь-якому випадку.

Професорка Макґонеґел дуже серйозно кивнула.

– Тоді я додам ваше ім’я до списку. Побачимося наступного тижня, Ремусе.

***

Джеймс запросив Ремуса і Сіріуса погостювати в нього на канікулах, чудово знаючи, що в жодного з них Різдво не буде особливо веселим. Ремусові довелося відмовитися – навіть якби він не соромився поїхати до Джеймса додому і познайомитися з його батьками, він все ще офіційно перебував під опікою притулку, і йому потрібен був письмовий дозвіл Наглядачки, щоб залишити Гоґвортс.

Сіріус, який був би тільки радий провести два тижні, валяючи дурня з Джеймсом, літаючи наввипередки і об’їдаючись шоколадом, теж був змушений відмовитися. Його сім’я дуже чітко дала зрозуміти, що вони не схвалюють його візит до сім’ї Поттерів за жодних обставин.

– Белатриса, ця сучка, передавала моїм батькам інформацію, – похмуро пояснив він. – Очевидно, я вже достатньо їх зганьбив. Якщо я поїду до тебе, то стане лише гірше. Пробач.

Ремус підійшов до краю території разом з іншими Мародерами, щоб попрощатись в останній день семестру

– Ми посилатимемо тобі сов! – пообіцяв Джеймс. – Постарайся придумати щось для наступної атаки на Снейпа!

Ремус посміхнувся і пообіцяв, що постарається. Він міг лише сподіватися, що надіслані Джеймсом листи будуть не надто довгими. Він був єдиним першокурсником у Ґріфіндорі, хто залишався в школі на канікули, тому, йдучи стежкою назад у вежу, віннавіть відчув себетрохи самотньо.

Наступного дня він виспався як слід і потім довго з насолодою валявся в ліжку – в притулку Святого Едмунда їм ніколи цього не дозволяли. Він спав до десятої години, поки Френк Лонґботом не просунув голову в кімнату.

– Вставай, Люпине, бо сніданок пропустиш!

Ремусові подобався Френк – він мав широке дружелюбне обличчя і невимушену доброзичливу манеру спілкування. Він здавався надійним і гідним довіри, як старший брат. Він розумів, що Ремус звик бути білою вороною, і як міг включав його у спільні справи, намагаючись не надто на нього давити.

Після сніданку Френк вирушив у соварню, а Ремус похмуро сів у вітальні, відчуваючи, як прірва наступних двох тижнів розкривається перед ним, порожня й самотня. Він подумав, чи не прогулятись йому, але за вікном почався сильний дощ. Він прослухав кілька платівок Сіріуса і погортав журнали, які хтось залишив на столі, просто роздивляючись картинки. На них були зображені здебільшого гламурні відьми та красиві чарівники – мабуть, це був журнал про моду.

Наступні кілька днів проповзли приблизно так само. Френк будив його вранці, він снідав з рештою ґрифіндорців у Великому залі, але решту часу був сам.

Якоїсь миті йому стало так нудно, що він навіть почав думати про те, щоб виконати щось із заданої на канікули домашньої роботи. Він намагався покращити свій почерк, але зі сміховинним пір’ям, яке їм видавали, це було просто неможливо. Ніхто не міг дати йому прямої відповіді, коли він запитував, чому вони просто не можуть використати ручки. Та навіть олівці були б краще. Він навіть серйозно намагався читати, але після першого абзацу підручника з травознавства розлютився і здався. Тоді він переніс на пергамент кілька діаграм із підручника – Ремус не мав нічого проти малювання; йому подобалася свобода цього заняття.

Щодня він по кілька годин гуляв по замку зі своєю картою. Інші хлопці вже повикидали свої, вивчивши розташування всіх класів за перший тиждень або близько того. Але Ремус зберіг свою і досі був занепокоєний її неповнотою. Він почав наносити на неї власні нотатки, цікаві місця та секретні проходи, які знаходив.

Решту часу він проводив, уникаючи вчителів, які турбувалися про те, що він сам. Він був не єдиним учнем, що залишився в школі, але більшість інших були з шостого та сьомого курсу, які зазвичай проводили час у бібліотеці, посилено готуючись до іспитів або виконуючи домашні завдання. Слизоріг проводив спеціальні додаткові уроки Зілля та Настійок в підземеллі, але Ремус не був запрошений та й швидше за все не пішов би туди, навіть якби і був.

Він практикував кілька заклинань і якийсь час розважався, намагаючись перевірити, скільки предметів у їхній спальні він зможе підняти у повітря за раз. Ремус вигадав гру, кидаючи у повітря різні предмети: книги, камінчики, колоди карт і намагаючись зупинити їх перед падінням на підлогу. Зрештою, йому довелося припинити, бо Френк постукав до нього і роздратовано попросив бути тихішим.

***

Субота, 24 грудня, 1971 рік.

Напередодні Різдва Ремуса розбудили раніше, ніж зазвичай, за вікном все ще було досить темно. Сильна злива стукала в щільно закриті вікна, і стукіт був досить гучним, щоб луною розноситися по порожній кімнаті. Але це не розбудило Ремуса. Двері рипнули, і хтось зайшов усередину.

Ремус сів у ліжку і примружився, вдивляючись у сутінки. Він очікував побачити Лонґботома, який ось-ось скаже йому спускатись на сніданок. Але то був не Френк. Це виявився наскрізь мокрий скуйовджений хлопець з довгим волоссям і гордовитим обличчям.

– Сіріус! – Ремус злетів з ліжка, дуже втішений появою друга.

Сіріус відкинув мокре волосся з очей – очевидно, він щойно повернувся з вулиці. Він зняв свій мокрий дорожній плащ і кинув його на підлогу.

– Як поживаєш, Люпине? – посміхнувся він. – Страшенно холодно, так? – Він направив свою паличку на камін. – Інсендіо.

– Що ти тут робиш?

– З мене досить, – сказав він, скидаючи заляпані грязюкою черевики. – посварився з батьком, а потім уся сім’я влізла у сварку. Все як зазвичай. Назвали мене зрадником крові, ганьбою сім’ї та бла-бла-бла, – він плюхнувся на ліжко. – Тому я пішов.

– Ого, – Ремус вражено потер очі. – А як ти потрапив сюди?

– Порошком флу, – знизав плечима Сіріус. – Перенісся в один бар у селі. Звідти пішки.

– Ого. – повторив Ремус.

– Вмираю з голоду, вчора вони відправили мене спати без вечері. Ходімо на сніданок.

Макґонеґел була не так рада бачити Сіріуса, як Ремус. Вони обоє спробували сісти на свої улюблені місця за столом, начебто все було цілком нормально і звично, але вона майже миттєво з’явилася у них за спинами.

– Містере Блек, – покликала вона з ноткою застереження в голосі, яку Ремус навчився розрізняти ще з часів покарань, – що це означає?

– Я теж за вами сумував, професорко. – Сіріус розплився в посмішці.

Куточок вуст старої відьми здригнувся, але вона зберегла самовладання.

– Ви були помічені, коли перетинали кордон Гоґвортсу з боку Гоґсміду о шостій ранку. Чи не бажаєте пояснити свою поведінку?

Сіріус похитав головою.

– Не дуже, професорко. Мені більше нічого додати.

Макґонеґел зітхнула, легенько похитавши головою. Вона дивилася на нього таким співчутливим поглядом, який зазвичай призначався Ремусу.

– Добре, Містере Блек. Звичайно, мені доведеться зв’язатися з вашими батьками, щоб вони знали, де ви знаходитесь.

– Немає потреби, – відповів Сіріус, киваючи головою на хмару сов, які тільки-но залетіли в зал. Найбільший птах – здоровезнийвеличний пугач – кинув товстий червоний конверт на тарілку Сіріуса. Він глянув на нього, потім на професорку з сухою усмішкою. – Я думаю, вони добре знають, де я перебуваю.

Він взяв великий конверт і, не перериваючи зорового контакту з Макґонеґел, розірвав його. Тієї ж миті лист почав кричати. Голос зсередини був такий гучний, що заповнив увесь зал, привертаючи увагу кожного з присутніх. Макґонеґел скривилася від звуку, що своєю висотою роздирав вуха. То був голос матері Сіріуса.

– СІРІУС ОРІОН БЛЕК, – волав він, – ЯК ТИ СМІЄШ ПЕРЕЧИТИ СВОЄМУ БАТЬКУ В ТАКІЙ МАНЕРІ! – Ремус затулив вуха руками. Сіріус сидів нерухомо, як і раніше, дивлячись на Макґонеґел. – ВОДИШСЯ З НАПІВКРОВКАМИ ТА ЗРАДНИКАМИ КРОВІ! ПОВЕРТАЄШСЯ СПИНОЮ ДО СВОЄЇ СІМ’Ї! ЯКЩО БИ ТВІЙ ДІД БУВ ЖИВИЙ, ВІН БИ ЗРІКСЯ ТЕБЕ В МОМЕНТ, КОЛИ ТЕБЕ РОЗСОРТУВАЛИ! ТИ ЗАЛИШИШСЯ В ШКОЛІ ДО КІНЦЯ РОКУ І ПОДУМАЄШ ПРО ТУ ГАНЬБУ, СОРОМ І БЕЗЧЕСТЬ, ЩО ТИ НАКЛИКАВ НА СВІЙ БЛАГОРОДНИЙ ТИТУЛ! НЕ ДУМАЙ, ЩО МИ НЕ ПОЗБАВИМО ТЕБЕ СПАДЩИНИ! ТИ НЕ ЄДИНИЙ НАШ СИН!

Закінчивши, лист спалахнув, стиснувся і розсипався жменькою сірого попелу. Оглушлива тиша опустилася довкола. Усі витріщалися на них.

Сіріус узяв тост, поклав його на тарілку і безтурботно потягнувся за омлетом. І знову глянув на Макґонеґел.

– Ви можете надіслати матері сову, професорко, але я сумніваюся, що вона його прочитає.

– Добре, Сіріусе, – кивнула Макґонеґел. – Просто… постарайся не вплутуватися в неприємності, гаразд? – вона розвернулась і напружено пішла до вчительського столу в кінці зали.

Сіріус мовчки взявся їсти свій сніданок. Навіть через роки Ремус завжди буде згадувати, що саме в той момент він уперше подумав, що Сіріус Блек – найсміливіший хлопець у світі.

***

Різдво у притулку Святого Едмунда зазвичай було дуже галасливим. Деяким хлопчикам приходили подарунки – тим, хто мав далеких родичів, які досить любили їх, щоб відправити щось типу светра, але не настільки, щоб приїхати та відвідати їх; іншим доводилося задовольнятися благодійністю від місцевої влади, чиї подарунки пакувала Наглядачка. За роздачею подарунків швидко слідував обмін подарунками, і вони проводили ранок, торгуючись і обмінюючись своїми скромними речами. Їх змушували привести себе до ладу, а потім довгою шеренгою вели до церкви, де вони нудно й неспокійно відсиджували різдвяну службу.

Різдвяний ранок у Гоґвортсі був набагато кращим. Ремус був майже зворушений тим, що Наглядачка не забула про нього: посилка прийшла вночі, і вранці він знайшов на своєму ліжку листівку від неї і м’ятий пакет із упаковкою горіхів, апельсином та коробкою печива. На його подив, Джеймс теж надіслав подарунок – власний набір плюй-камінців. Навіть Пітер надіслав йому коробку шоколадних жабок.

– Щасливого Різдва, – позіхнув Сіріус і почав відкривати подарунки. Його батьки нічого йому не надіслали, наскільки бачив Ремус, але він це не прокоментував. Джеймс надіслав йому щорічний випуск про його улюблену команду з гри в квідич, «Південні Скорчери», і Пітер теж відправив йому шоколадних жабок.

– Щасливого Різдва, – відповів Ремус. – Я не приготував нікому подарунків, – зізнався він. – Я не знав, що вони збираються…

– Не хвилюйся через це, – відповів Сіріус, дорогою у ванну. – Ніхто не чекав, що ти приготуєш.

Це хвилювало Ремуса, але він намагався про це не думати. Поки Сіріус був у ванній, ще одна сова влетіла у вікно і кинула великий плоский квадратний пакунок на його ліжко. Коли Сіріус вийшов і побачив, його очі спалахнули, і він нетерпляче зірвав упаковку.

– Це від Андромеди! – пояснив він і дістав платівку, щоб показати Ремусові, який натхненно підбіг до нього.

То був ще один маглівський альбом. На чорній обкладинці було зображено силует музичної колонки та чоловіка з гітарою перед нею. У нього було довге кучеряве волосся, він стояв, ефектно розставивши ноги, оточений золотим світінням. “Electric Warrior”, було написано поряд, T-Rex.

– О, Ті-Рекс, здається, я про них чув, – сказав Ремус, коли Сіріус перевернув платівку, щоб прочитати список пісень.

– Вмикай! – нетерпляче заохочував Ремус. Кого цікавить, що написано на обкладинці?

Сіріус так і зробив, він висунув гладенький чорний диск і поклав його на вертушку. Платівка почала крутитися, і кімната наповнилася музикою – плавним ковзаючим пульсом.

Beneath the bebop moon I wanna croon with you-ooo…¹

(Під місяцем бібоп я хочу наспівувати з тобо-о-ою…)

Зачаровані, вони сиділи і слухали, зупиняючись, щоб перевернути диск на інший бік. Коли альбом закінчився, Сіріус мовчки перевернув його і почав спочатку. Вони то сиділи на ліжку, гойдаючись у такт мелодії, то мотали головами, коли біт прискорювався. Вони обмінювалися усмішками на особливо чаруючих моментах, і лежали на спині, витріщаючись мрійливо в стелю, під повільніші і спокійніші композиції.

Зрештою, коли вони були на середині другого прослуховування, Френк зазирнув у кімнату:

– Щасливого Різдва, хлопці, ходімо на сніданок!

Вони швидко одягнулись і спустились до Великого залу. Вчителі яскраво його прикрасили – перев’язані між собою золота, зелена та червона гірлянда виблискувала на кожній балці чи виступі, звисаючи, як святкова лоза. Дванадцять величезних дерев мерехтіли всіма можливими кольорами, які можна було уявити, а на кожній гілочці висіли кулі, розміром з футбольні м’ячі.

Після сніданку вони знову побігли до кімнати, щоб послухати альбом ще раз.

– Це найкрутіше, що я коли-небудь чув, – заявив Ремус. Сіріус серйозно кивнув головою.

Улюбленою піснею Сіріуса був “Jeepster” – він закохався в дзвінкі акорди, та їх агресивний біт. Ремусові більше сподобалася “Monolith”²; вона була космічною і плавною, слова пісні були одночасно безглуздими та багатозначними. Завдяки цьому з’являлося відчуття, ніби він ширяє в повітрі.

До кінця дня вони слухали музику в спальні, їли своїх шоколадних жаб, горіхи і печиво і галасливо грали у вибохові карти. Їжа в Гоґвортсі завжди була чудовою, і різдвяна вечеря не стала винятком. До того моменту, як за вікном опустилася ніч, Ремус з’їв стільки, що йому здавалося, що він ніколи в житті більше не захоче їсти.

І хоча він не сказав цього Сіріусу (який, зрештою, був змушений втекти з дому в перший раз, якщо не востаннє), це було найкраще Різдво в житті Ремуса.

Нотатка від перекладачки:

1. Beneath the bebop moon I wanna croon with you-ooo… (“Під місяцем бібоп я хочу
   наспівувати з тобо-о-ою…”)
   Рядок із пісні “Mambo Sun” гурту T.Rex.
2. Пісні “Mambo Sun”, “Jeepster”, “Monolith” з альбому “Electric Warrior” 1971 року

Редакторка перекладу: Равлик-павлик

Авторка фанфіку: MsKingBean89

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010

Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1