Перший рік: Шрами

TW: Згадка про жорстоке поводження з дітьми в кінці цього розділу.

П’ятниця, 15 жовтня, 1971 рік.

Наступні кілька днів Ремусу довелося уникати Сіріуса або принаймні не залишатися з ним наодинці. Це було непросто, хлопці проводили весь час разом, особливо на вихідних. Вони всі без проблем пережили урок Чарів у п’ятницю, навіть Пітер. Флітвік був настільки радий, що клас так швидко освоїв левітацію, що відпустив їх на обід раніше.

Сіріуса було вкрай складно уникати протягом усього тижня та на уроках Польотів. Якби Ремус не ненавидів Історію Магії так сильно, його найнестерпнішим предметом були б Польоти. Після двадцяти хвилин їх першого заняття з мадам Гуч він дізнався, що боїться висоти, і всі наступні уроки перетворилися для нього на тортури.

Джеймс, звісно, був зіркою класу, і навіть Мародери дратувалися, коли він намотував кола по полю для квідича, виробляючи такі трюки на мітлі, ніби на ній народився. Сіріус теж був неперевершеним, та й більшість дітей у класі росли, граючи на мітлах; навіть Пітер непогано літав.

Напередодні вночі пройшов дощ, і земля була м’якою та вологою. Перед тим, як вийти на поле, вони змінили звичні шкіряні туфлі на грубі чоботи, одягли червону спортивні форму, взяли мітли та чекали вказівок. Мітлами їх забезпечувала школа. Першорічкам не можна було привозити власні, але Джеймс розповідав кожному, хто хотів слухати, що вдома його

чекала найновіша модель.

– Будь ласка, правильно тримайте свої мітли, леді та джентльмени, – крикнула Гуч всій групі. – Сьогодні у нас сильний вітер, тож я хочу, щоб ви були дуже обережні. І без жодних хизувань, Поттере!

Ремус тяжко зітхнув і забрався на мітлу. Якщо його не нудитиме, це вже можна вважати перемогою.

– Мені потрібно п’ять бездоганних кіл навколо поля і потім хороше приземлення від кожного. Обережніше з калюжами і не забувайте нахилятися за вітром, де це можливо. Використовуйте його на свою користь. П’ять очок тому, хто повернеться першим, – і без будь-якого попередження срібловолоса відьма засвистіла.

Ремус і Лілі, єдині маглонароджені у класі, останніми відірвалися від землі. Щоправда, коли руда піднялася у повітря, вона з легкістю наздогнала решту.

– Трохи вище, Люпине! Нумо! – крикнула Гуч через гучномовець із землі. Хотів би він її проігнорувати, але діватися не було куди – у притулку святого Едмунда принаймні, коли їх змушували бігти крос, він міг сховатися за рогом і втекти на кілька годин у місто.

Він змусив себе піднятися вище, намагаючись дивитися вперед, а не вниз; намагаючись думати про що завгодно, тільки не про відстань між ним та землею. Він бачив руду косу Лілі попереду, немов лисячий хвіст, і світлу потилицю Пітера десь у середині групи. Хоч він і не міг бачити так далеко, він був упевнений, що Сіріус і Джеймс йдуть практично на одному рівні попереду всіх. Ремус лише похмуро продовжував плестись у хвості, анітрохи не бажаючи прискорюватися. Яка різниця, якщо він прилетить останнім, головне, щоб він не зламав собі шию. Коли він зробив розворот і попрямував в інший кінець поля, вітер ударив назустріч, і він нахилився вперед, намагаючись не сповільнюватися. Було холодно і сіре морозне ранкове повітря кусало обличчя.

Друге коло було таким же поганим, як і перше. На початку третього він помітив, що Джеймс вже намотує кола навколо веж порожніх трибун, незважаючи на крики мадам Гуч. На четвертому колі у Ремуса з’явилася компанія.

– Розважаєшся? – усміхнувся Сіріус, сповільнившись у повітрі поруч із ним. Йому, здавалося, було так комфортно, ніби він міг закинути руки за голову, перевернутись вверх ногами і летіти далі без жодних незручностей.

– Що ти робиш? – насупився Ремус, намагаючись ігнорувати його. – Намагаєшся програти?

– Джеймс переможе, – знизав плечима Сіріус – Нехай насолодиться моментом. Вирішив тут зависнути з тобою.

– Чому? – запитав Ремус, стиснувши зуби.

– Вирішив, що тобі не завадить компанія, – Ремусу навіть не потрібно було дивитися на нього, щоб знати, що той розтяг губи у своїй фірмовій дратівливій усмішці Сіріуса Блека. – Ну і ще я знаю, що нам скоро приземлятися, а ти це ненавидиш.

– Відвали.

– Ні.

– Попереджаю тебе, Блек…

– Ти не зможеш ударити мене тут, Люпине, якщо не хочеш звалитися з мітли.

– Господи, як же ти мене бісиш.

– Ага, – Сіріус облетів навколо нього, зробивши ідеальну петлю.

– Я сказав – відвали! – Ремус постарався обігнути його, ризикуючи не втримати рівновагу.

– Час приземлятися… Не забудь опустити ноги і нахилитися вперед… Потім зігни коліна, коли торкнешся… оу!

Ремус схопив кінець мітли Сіріуса і з силою потягнув назад. Сміючись Сіріус вирівнявся і знову підлетів до Ремуса, щоб штовхнути його плечем. Ремус похитнувся, але тримався міцно, поступово наближаючись до землі. Цього разу все йшло набагато плавніше, ніж раніше, він відхилився назад і штовхнув Сіріуса у відповідь.

– Геть з мого шляху! – закричав він, набираючи швидкість. – Хоч один раз можеш прийти останнім.

– О, ні, не можу! – зі сміхом Сіріус схопив мітлу Ремуса і потяг назад. Це було, очевидно, зайвим, оскільки вони обидва тепер були досить близько до землі. Пхаючи одне одного, вони впали прямо у величезну грязьову калюжу, втративши свої мітли, і прокотилися на кілька метрів уперед, безнадійно забруднюючи форму.

– Блек! Люпин! – Мадам Гуч підійшла до двох друзів, що борсалися в багнюці.

Інші ґрифіндорці зібрались навколо, сміючись і показуючи на них пальцями. Сіріус скочив на ноги з усією грацією, дарованою благородним походженням і швидко підняв Люпіна за руку.  Вони підняли очі на вчительку, змахуючи краплі води з очей.

– Що я говорила про цю калюжу? – бавлячись, вигнула брову мадам Гуч. Вона вміла знайти кумедне у будь-якій ситуації. – З кожного по очку з Ґріфіндора. А тепер вам краще піти й прийняти душ. Вільні.

Вони обидва поплелися до роздягальні, тремтячи в холодному промоклому одязі.

– Ідіотська форма, – пробурмотів Ремус, коли вони зайшли в невелике кам’яне приміщення. – Як ми тепер це висушимо?

– Домашні ельфи подбають про це, – відповів Сіріус, знімаючи форму і кидаючи її в купу в кутку.

Ремус не мав сил питати, що ще за домашні ельфи. Він зняв одяг і відкинув подалі свої чоботи, потім зайшов до душової кабінки, де продовжив роздягатися. Там уже лежали сухі рушники і вода була ідеально теплою. Він ступив під струмені води, дозволяючи їм зігріти свою кров і дивлячись, як бруд та зім’яті травинки пливуть у водостік. Принаймні йому не доведеться літати ті сорок хвилин, що залишилися.

Він недбало провів руками по волоссю. Без щомісячних стрижок Наглядачки його волосся ставало довшим і м’якшим і стирчало в різні боки, майже як у Джеймса. Він нарешті зміг побачити їхній колір, але був розчарований — виявилося, що це просто нудний русявий.

Ремус закінчив із душем раніше Сіріуса й вийшов, швидко озираючись у пошуках своєї форми. Він був уже наполовину одягнений, коли Сіріус нарешті вийшов з душу, його довге волосся було зачесане назад і було мокрим та лискучим. Він вже одягся і мав неймовірно крутий і дорослий вигляд, коли Ремус зрозумів, що пропустив ґудзика на сорочці й мусив починати все спочатку.

– Що це таке?! – несподівано спитав Сіріус. Ремус підняв погляд і знову опустив його. Сіріус вказував на довгий срібний шрам, що тягнувся від лівої ключиці вниз по діагоналі через грудну клітку до правого соска. Він постарався якнайшвидше застібнути сорочку.

– Шрам, – пробурмотів він. Вже не було сенсу говорити щось інше зараз? Він сам їх майже не помічав. Вони були такою ж частиною його, як ластовиння чи прозоре світле волосся на його передпліччях.

– Це… це сталося з тобою там, де ти ріс?

У голосі Сіріуса було щось дивне. Ремус раптом зрозумів, що не може говорити, і просто кивнув головою. Сіріус теж кивнув.

– У мене теж є шрами, – сказав він так тихо, що спочатку Ремусові здалося, що йому почулося.

Сіріус нахилився і підняв штанину на правій нозі. Його шрами були схожі на шрами Ремуса — великі, грубі, нерівні, сповнені люті й голоду. Срібні смужки на щиколотках Сіріуса були тонкими та прямими; однаковими у своїй жорстокості. Ремус просто дивився на них кілька секунд, поки Сіріус не опустив штанину і не випростався.

Вони дивилися один на одного цілу хвилину. Ремусові було дуже жарко, а очі Сіріуса залишалися холодними і спокійними. Потім цей зв`язок перервався.

– Ходімо подивимося, як Джеймс корчить із себе дурника? – запропонував Сіріус.

Ремус знову кивнув головою, і вони обоє вийшли на холодне осіннє повітря. Зайняли місце на твердих лавках трибун і стали дивитися, як їхні однокласники літали туди-сюди величезним полем, і їхні червоні мантії майоріли у них за спинами. Лілі, хоч їй і не вистачало навичок Джеймса, становила йому непогану конкуренцію, коли справа стосувалася швидкості, й обігнала його у двох із трьох гонок між стійками воріт.

– Ремусе, – раптом мовив Сіріус, коли їхні однокласники пішли на остаточне приземлення.

– Що?

– Ти ж не вмієш читати, правда?

Ремус зітхнув. У нього й так було багато таємниць. І Сіріус поділився з ним однією із своїх.

– Ага.

– Я нікому не скажу.

– Добре.

Ця усмішка Сіріуса Блека.

Нотатка від перекладачки:

Редакторка перекладу: Равлик-павлик

Авторка фанфіку: MsKingBean89

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/10057010

Посилання на плейлист в Spotify від авторки: https://open.spotify.com/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg&nd=1