Нова іграшка

Вступ:

Якщо б не з’явилася нова іграшка, я б не збагнув очевидного. Хочу, щоб він не грав з іншими взагалі… Хочу — бути вічно його ланцюговим псом…

***

   Чергова складна зустріч пройшла вдало. Добре. Просто чудово, що вдалося уникнути непередбачених ситуацій та повернутися додому вчасно. Прислуга з кухні повідомила, що вечеря готова, залишилося лише проінформувати господаря. Ступаючи по килимових доріжках, долаючи коридор за коридором, я опинився перед масивними дерев’яними дверима. З дитинства дивувався, чому ці люди віддають перевагу європейському стилю споруди, а не традиційно-японському. Три короткі стуки і я заходжу, не чекаючи відповіді — коли господар один, просто немає сенсу чекати, адже я знаю про нього все. Він мені це дозволив.

Ще з порога я почав: «Па…» — марно. Скло в дерев’яних рамах вібрувало під звуки Симфонії №5 Бетховена. Простір у кімнаті зайняло тяжке задимлене повітря — він і не збирається кидати палити, які б аргументи я не наводив про шкідливість цієї звички. Сидів у шкіряному кріслі і махав сигаретою в руці, зображуючи диригента перед безліччю моніторів. Страшно – він так весело усміхається. Не до добра це.

Підійшов ближче.

— Пане Айноске! Вечеря готова! Вам варто поїсти, адже на ділових зустрічах це ніколи не вдається зробити.

— Чудово! Це неймовірно! Немов на Окінаві випав білий, яскраво мерехтящий під місячним світлом сніг, — господар, ніби одурманений, з неприкритим обожнюванням прилип поглядом до застиглого кадру на центральному найбільшому екрані. Яка там вечеря, тільки блакитноокий хлопець — все, про що він зараз думає.

— Пане Айноске, будь ласка, повечеряйте!

— Ну добре, — як же мене манить його диявольська посмішка. — У мене чудовий настрій і розігрався апетит.

Господар вийшов з кабінету першим, я ж якнайшвидше відчинив вікно, щоб провітрити приміщення і попрямував за ним. Не можна відставати.

Обідній зал був би ідеальним, якби не був таким порожнім. Ні, деталей інтер’єру тут було в міру, але не було тепла, затишку, ознак щасливого застілля. За величезним довгим столом сидить лише господар, витончено, з прямою поставою, чергує вино та вишукані страви. Мені ж він здається таким самотнім у цей момент. Хотів би я скласти йому компанію, але він подібного ніколи не попросить — місце слуги не за столом.

— Через годину зайди в ігрову кімнату, — цією фразою він подав сигнал, про який знаємо тільки ми і перевірив годинник.

— Так, пане! — мені у жодному разі не можна запізнюватися.

Господар вирушив до себе в спальню, я ж попрямував до себе. Невелика, але затишна кімната — мій дім. Вона знаходиться поруч з кімнатами іншої прислуги. Для людей, які з дитинства знають своє місце — це норма. Слідуючи власному плану — швидко вечеряю, але не дуже ситно, потім душ і чистий одяг. Ні, не зручна домашня піжама, знову робочий набір: сорочка, штани, туфлі. Дивлюся на великий круглий годинник на стіні, залишилося десять хвилин до назначеного часу. Пора.

Ігрова кімната — лише назва. Це вже давно не місце для дитячих забав. Тут райський куточок організатора «S», схожий на печеру Бетмена, як на мене. Невеликий майданчик для катання на скейті, стелаж з улюбленими скейтбордами та багатьма різноманітними деталями до них. Робочий куточок з великим лакованим столом, вражаючою кількістю моніторів і величним екстравагантним шкіряним червоним кріслом, під стать матадору кохання — таке звичайній інтелігентній людині не покажеш.

Хазяїн сидить у білому махровому халаті на своєму троні і знову палить. На екрані той самий молоденький хлопець, що й у кабінеті. Помітивши мене, чоловік хижо посміхнувся, трохи відкотив крісло і розкрив халат, крім якого більше деталей одягу не було. Озвучувати свої бажання для нього було зайвим, я й так про них знаю. Опускаюся на коліна між його розсунутими ногами і з силою стискаю в долоні тверду плоть. Він злегка зашипів, проте ніхто не відводить погляду. Натискаю на голівку великим пальцем, а потім починаю масажувати її круговими рухами. Посмішка з його обличчя повільно сповзла, з’явилося напруження. Пора. Беру в рот і повільно опускаю голову, намагаюся щоб вийшло якнайглибше. Чую глибокий вдих, дуже шкода, що не можу бачити його обличчя у цей момент. Починаю рухатись спочатку плавно, потім прискорююсь. Під час цих рухів вгору-вниз дражню язиком отвір і шкірку вгорі, знаю, що він це любить. Коли розумію, що дихання господаря почастішало, стискаю досить сильно, але щоб не пошкодити, милі кульки внизу. Так, цього було достатньо, щоб він зі стоном кінчив. Ковтаю, підіймаюсь і дістаю з лівої кишені пов’язку для очей.

Ось тепер розпочинається наша гра. Розслаблений Адам, а зараз він саме Адам — легендарний скейтбордист, бог турніру, а не політичний діяч, не представник сім’ї Шиндо, дозволяє обмежити свій зір смужкою темної тканини. Затягую туго, потім тягну трохи волосся, через що він закидає голову назад, виставляючи шию моєму взору, чітко видно, як він ковтає слину. Так хочеться вкусити, як справжнісінькому псові, але не можна. Собака, що кусає господаря в помітних місцях — поганий собака. Все ще міцно тримаючи його за шовковисте волосся, тягну вгору, даю зрозуміти, щоб він устав. Було б простіше сказати, але ми так не граємо. Він слухняний лише у такі моменти. Сильним ривком впираю його обличчя в стіл, чітко пролунав стук. Навіть якщо він і вдарився об дерев’яну поверхню, чоловік переді мною не скаржиться, тільки тяжко дихає. Грубо стягую халат, тканина явно неприємно проїхала по засмаглому тілу, але зручно опинилася під ногами. З другої кишені дістаю одноразовий пакетик із змазкою і видавлюю собі в руку. Проводжу між сідниць і вставляю перший палець, не даю Адаму звикнути, а просто проштовхую другий, а за ним і третій. Це й так не надто брутально, пізніше господар критикуватиме мою м’якість. Хоча б не в суху. Спускаю власні штани і всоте себе проклинаю. За те, що такий слабохарактерний, за те, що не вберіг свого улюбленого хазяїна… за те, що з трепетом чекаю майбутній процес.

Увійшов і рухаюся як божевільний, але це ще не все. Треба завдати хоч трохи болю, інакше він не вміє відчувати любов чи турботу. Трохи нижче ліктя, так майбутні синці будуть приховані від сторонніх очей, захоплюю кожну його руку своєю, завожу їх йому за спину і тримаю з величезною силою. У такому положенні, як птах із крилами за спиною, він зазвичай набирає швидкість на скейті. А зараз ця позиція дозволяє мені набрати максимальну швидкість і дико трахати свого хазяїна. До тих пір, доки він не кінчить. Він, не я.

Щастя, якщо нам це вдається зробити разом. Але не сьогодні. Він з блаженним стогоном кінчив, я ж відпустив його руки, швидко натягнув штани і допоміг випростатися. Сліди від моїх пальців ще побудуть браслетами на його руках. Користуючись тим, що смужка тканини ще на місці я нахилився і лагідно цмокнув одну мітку, до другої не дозволили наблизитись жорстокі слова:

— Знай своє місце, ланцюговий пес, — заговорив пан Айноске, стягуючи пов’язку.

— Вибачте, — зовсім не те, що я відчуваю і бажаю відповісти.

— Приберись тут! — наказав хазяїн, накинув халат і пішов.

Стіл був забруднений білими плямами. А мій мозок темними думками. Чортові інстинкти, чортове бажання. Я лише розстібнув ширинку і почав надрочувати, поки білої суміші на столі не стало ще більше. Ланцюговий пес? Та я хренів пес під час гону. Як ми прийшли до такого? Я винен. У всьому винен саме я. Коли все пішло не так? Коли ми вперше перейшли заборонену межу?

***

   Молодий пан Айноске вже кілька місяців як полетів навчатися в США. Його батько вважав за необхідне закінчити школу саме в тій величезній країні, стверджуючи, що при вступі до університету це допоможе — мова, адаптація, знайомства. Мені його так не вистачало.

Тепер же випав шанс його відвідати, хоча — по суті проконтролювати і надалі про все доповісти пану Шиндо.

Побачене жахну́ло. Двері орендованої квартири були не зачинені. Від самого порога лежали розкидані речі. Колись веселий і сильний духом хлопчик сидів на дивані в спортивних штанах. Він палив сумнівного походження сигарету та дивився якесь дурнувате американське шоу. Але не це було найстрашнішим, а його синці та подряпини по всьому тілу. Особливо виділялися сліди на шиї, здалося, що його намагалися задушити.

Я так і кинув валізу біля дверей, побіг до нього.

— Пане! Молодий пане, що сталося? Що з вами?

— О, з’явився! — серце пронизав оскал, яким мене зустріли.

— Що сталося? — тіло покрилося холодним потом.

— Нічого! Все чудово! Оцінки в нормі, попередні іспити теж здав на відмінно. Так батькові й передай! Адже ти за цим тут? Ну, ланцюговий пес?

— Я… Не тільки за цим приїхав, я хвилювався. Звідки всі ці рани? На вас напали? Ви потрапили в халепу?

— Заспокойся, я просто грав. Якщо цікаво, — хлопець підняв одну брову і лукаво посміхнувся, — сьогодні я знову буду. Можеш подивитись.

— Після катання на скейті такі синці не з’являються, це я знаю напевно.

— А ти у нас все знаєш? Хіба я щось говорив про перегони? Іди звідси, бачити тебе не хочу.

— Мені сказали, що тут є гостьова кімната і я зможу залишитися, — атмосфера між нами натягнута вже давно. Відколи молодому пану заборонили кататися, батько наказав кинути небезпечне й безглузде хобі.

— Звичайно сказали! А моя думка когось, колись цікавитиме? Ні… Звичайно, ні, — крик, злість і спустошеність, саме це я побачив спостерігаючи за молодим господарем.

— Пробачте, — хіба міг я ще щось сказати?

Пан Айноске втомлено підвівся і завернув у коридор. Тут мені дозволили залишитись за умови, що буду беззвучною невидимкою. А близько восьмої вечора велів слідувати за ним. Я так і зробив, інакше й бути не могло. Можливо, саме тоді я зробив найбільшу помилку.

Ми пройшли до якогось специфічного закритого клубу. Пан домовився, щоб мені дозволили спостерігати, але не брати участь. А потім відвели до кімнати де відбудеться «гра». Інвентар для сексуальних ігор навколо одразу мені розплющив очі, тепер я знав чого очікувати і був категорично проти. Але… Але псу слова не давали, від мене потрібно було лише слухняно сидіти нібито й справді прив’язаним ланцюгом. Я сидів, і тихо скиглив. Моєму лю́бому господареві зав’язали очі, а потім творили з його тілом те, чого я ніколи більше не допущу. Його били, душили, кусали, на нього плювали, у нього засовували… багато чого, і його пронизував якийсь незнайомець. Картинки перед очима були ніби страшним сном, не інакше: все так реально, а я не можу ні поворухнутися, ні щось сказати. Не можу закричати.

Шоу, як його назвав господар, скінчилося. А ми в тиші на таксі доїхали до квартири. Без слів потрапили до приміщення. Хлопець засів у ванній, а я сидів на підлозі під дверима. Я був такий злий, мені було так шкода мого зламаного скейтбордиста.

Тоді був перший і єдиний раз, коли я показав свої ікла. Я зажадав припинити вести такий спосіб життя, повернутися до нормального перебігу життя, інакше його батько дізнається про все. Мій шантаж не подіяв як замислювалося. Молодий пан виявив кмітливість і хитрість, він обіграв мене без особливих зусиль. Йому теж було чим на мене натиснути, на війні всі засоби хороші і він цим не гидував користуватися. Ми склали усний договір, для виконання якого довелося багато зробити.

Перший пункт у списку — повернення на Окінаву. Там я показав все своє мистецтво переконання і досяг мети, мене відсилали в Америку допомагати молодому пану — це було другим пунктом. Там же я мав закінчити власну освіту, міняти університет не так просто як школу, але можливо. За один місяць я оформив всі потрібні папери і подумки попрощався зі спокійним життям. Ось і третій пункт позаду. Залишилося тільки повернутися до молодого господаря та стримати дану обіцянку.

У літаку мене відвідували жахливі думки. А якби я розбився? Вдалося б уникнути другого кола пекла, але дев’ятий чекав би мене з розпростертими руками. А якщо проігнорувати думки про власну шкуру і подумати про важливіше, про те, що господар залишиться наодинці зі своєю темрявою — починало стискати в грудях.

Ступаючи на чужоземну землю, у свої права вступав договір укладений з молодим дияволом.

Він виконав свою частину умовляння, більше не вплутувався в небезпечні ситуації, квартира сяяла чистотою, а його тіло повернуло здоровий колір. Справа залишалася за мною, я цілий місяць кидався від аргументів «за» до «проти» і навпаки, а потім боягузливо вирішив нічого не змінювати.

— Готовий? Утримання у такому молодому віці — погано для здоров’я! – перші слова молодого скейтбордиста.

— Я б хотів прийняти душ після перельоту, — не завадило б, до того ж маленька відстрочка не може бути зайвою.

— А я б хотів кінчити зараз! Давай до діла! — він відкинувся на спинку дивана. — Ця частина для тебе не в новинку.

Так, саме про це він згадав, відповідаючи на мій шантаж. Мені не вперше йому мастурбувати. Але як продовжити?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, а тільки вона мене не зраджує, ти погодився особисто зайняти місце моїх попередніх партнерів для ігор. І? Відмовляєшся?

— Ні! Я все зроблю! — я знайду спосіб задовольнити його з мінімальною кількістю травм. Я поступово привчу його до ласки, що краща за біль.

З Японії я привіз пов’язку, вона важкою гирею лежала весь шлях у моїй кишені. Того дня я скористався нею вперше, я також вперше робив мінет і спав із чоловіком.

З того часу наші ігри не припинялися. Тоді я все зіпсував? Або ж ще раніше?.

***

   Батько і син все рідше проводили час разом, я спостерігав за рідкісними спільними вечерями з величезним смутком. І навіть ті поодинокі моменти вони витрачали на суперечки. Зрештою, пан Шиндо викинув у піч улюблений скейт молодого господаря і оголосив про переведення в американську школу найближчим часом.

Адам був роздавлений, йому вирішили обрізати крила. Намагалися позбавити єдиної радості в житті, де він був королем — вільним, сильним, прикладом для наслідування багатьом іншим скейтбордистам. Однак, єдиного чого досягли його батько і тітоньки — таємничий бог щастя і радості перетворився в жорстокого бога безумства.

Він почав залишати будинок таємно і продовжував ганяти на скейті, але вже на зовсім іншому рівні. Адам порвав стосунки з близькими друзями і час, що залишився перед від’їздом, проводив за битвами не на життя, а на… Багато хто вже тоді встиг постраждати.

А я…, я став для нього зрадником. Мене позбавили звання найкращого друга і обдарували новим — ланцюговий пес.

У той період я ще намагався якось змінити ситуацію, згладити кути. До ще одного фатального моменту — я увійшов до кімнати молодого господаря без стуку.

— Па…, — молодий пан сидів на підлозі, спирався спиною об край ліжка і активно водив рукою по своєму члену. — Вибачте!

— Стояти! — рикнув він, коли я хотів зачинити двері назад. — Зайди й зачини двері за собою!

Я так і зробив, але підняти погляд більше не наважився. Був упевнений, що він просто накаже мовчати про побачене.

— Продовжуй за мене! — що? Що продовжити? У мене слухові галюцинації? — Тадаши, у тебе ж немає права на власну думку? Ти ж виконаєш будь-який наказ, правда?

— Але…, — про що він говорить? Як я можу це зробити?

— Виконуй наказ, ланцюговий пес, — слова болючіші за ляпас.

Того дня він уперше мене так назвав. Я як останній слабак зробив, що наказали. Ганчірка. Тоді я все зіпсував? Або ж ще раніше?

***

   У будинку було багато прислуги, але моїх ровесників не було. Робота відволікала, але як кожна дитина я хотів грати. Скейт став відмінним заняттям, мені подобалося контролювати дошку на коліщатках, подобалося ганяти на великій швидкості, відчуваючи вітерець у своєму волоссі, а головне — можна було грати одному.

Проте одного разу я побачив маленького хлопчика що плаче. То був молодий пан Айноске, якого недавно відлаяли тітоньки, як на мене — ті ще старі відьми. Мені захотілося його підбадьорити, припинити сльози, подарувати посмішку. Я запропонував навчити кататися на скейті.

І він навчився. Здавалося, що він народився на дошці, що вона продовжує його тіло, так віртуозно він катався. Тоді я все зіпсував?

***

   Так, мабуть тоді.

Він би не відчував болю втрати, якби не було що втрачати. Він не став би руйнуватися зсередини. Він би не був таким самотнім. Він би не намагався відчайдушно закрити дірку у серці черговим суперником.

Дратує цей Сноу. Через нову іграшку господар робить багато дурниць. Він навіть зайнявся підбурюванням, що призвело до протистояння між його улюбленим Сноу та Мією. І все б нічого, якби від цього не страждала робота.

— Пане Айноске, засідання парламенту у понеділок вдень. Я замовлю квиток на вечір неділі.

— Ні! Я полечу вранці в понеділок. Я маю бути присутнім у неділю на вечірці. Таку подію не можна пропустити.

— Але тоді доведеться змінювати всі плани на понеділок.

— Ти мене почув?

— Так, пане…

Дні, що залишилися до «S» Адам літав у хмарах. Навколишні бачили щасливого чоловіка, а я – затишшя перед бурею. Його думки були далеко звідси, він кликав мене вечорами до ігрової кімнати, але тремтів не від ласок, не від болю, а від очікування побачити свою нову іграшку, від бажання залучити його у свій танець кохання на скейті.

Тепер я зрозумів — я чортів егоїст. Пропаща людина. Я ним одержимий не менше, ніж він скейтом.

Думки: якщо б я зробив; а що б зробив він?; я слабкий; я ганчірка; лукавий пес; коли я все зіпсував? — були і будуть моїми вічними супутниками. Незмінно! Це так само очевидно, як факт, що людям не вижити без кисню. Однак є й інші думки, що так само незмінно житимуть у мені.

Не хочу програти новій іграшці… Хочу, щоб він не грав з іншими взагалі… Хочу бути вічно його ланцюговим псом…