Фанфіки українською мовою

    ось вам задача. що буде, якщо узяти двох заклятих ворогів плюс одна казусна ситуація, плюс куряве горище і плюс – вони обидва повні довбні?

    хотілось написати шось в умовах укрреалу

    написано мовою гопників з мого району соррі. тож не виправляйте “шо” на “що” в діалогах.

    юнгі молодше чонгука, чонгук старше чіміна, хосок старше чонгука. ось вам ребус, вирішуйте

    жила життя, щоб “шмакодявку” перекласти як улюблене “курдупель”

    в мені спалахнув моральний конфлікт, на що замінити слово “задница”. бо ну дупа, срака, гузно, якось, звісно, по-пацанськи романтично, але- ще була “гепа”, але гепа і допа блять я як про мерів харкова пишу

    якшо там якісь помилки, то я просто сліпенька

     

    ***

    mistorm – божевілля двох

    ***

    – Як же він мене зайобав! – надмірно агресивно та, можливо, занадто експресивно ричить Юнгі, залітаючи в гараж та бахкаючи дверима, які так і не закриваються, відлітають назад і жалісно скриплять на останніх петлях.

     

    – Ну ось блять знову, – Чімін утомлено закатує очі та ляпає обличчям в долоні, з пересердям відкладає телефон із похєреним рівнем в онлайн іграшці.

     

    Після секундного прийняття ситуації, що повторюється з завидною періодичністю, як у сраному колесі сансари, яке вже скрипить від власної зайобаності, він сунеться на старому дивані, щоб звільнити місце, куди стрибає Мін. Той не помічає ані плями мазути, ані пружини, що погрозливо стирчить, лише скубато дістає з нової пачки цигарку.

     

    – Ти знаєш, шо він зробив? – ні на секунду не переставши патякати,  продовжує Юнгі та чиркає сірником по промоклій коробці.

     

    “Боже, здивуй”, – Пак підпирає щоку рукою та беземоційно повертається в його сторону в очікуванні чергової охуєнної історії, що нічім не відрізняється під попередньої. Ні, ви не подумайте – Чімін хоч о третій ранку готовий підскочити, як за будильником, і вислухати весь словесний прорив Юнгі, тому що він його ліпший друг, кориш, бесті, бфф і так далі, але навіть монахи в Тибеті не такі стійкі, як він.

     

    – Він знову назвав мене курдуплем!

     

    Юнгі широко розпахує очі, наче це не найелементарніша на світі річ, розчепірює пальці в різні сторони з розпаленою цигаркою та гнівно хапає ротом повітря, чим стає схожий на героїню корейських дорам.

     

    “О, ну, звісно, шо ж ще”, – Чімін беззвучно хмикає, раз сотий закатуючи очі на таке крихке та вразливе его товариша, і вже готує наперед давним-давно завчені напам’ять фрази.

     

    – Просто забий на нього хєр.

     

    На цей раз очі Міна стають ще більшими, хоча куди вже, і він крутиться на тахті, обертаючись до друга, та злісно коситься. Пак думає, що, можливо, на цей раз слова він підібрав не ті.

     

    – Просто забити хєр? – він ігнорує кивок, який був просто заради пристойності, закипаючи з кожною миттю все більше і ще більше розмахуючи цигаркою. – Якщо я заб’ю хєр, він прийме це за мою поразку. Так шо най подавиться довбойоба шматок.

     

    Юнгі наче трохи заспокоюється, розслаблено завалюється на бильцю дивана та видихає дим кудись у сторону Чіміна, що кривиться.

     

    – Ну і шо ти тоді зробив? – акуратно пробує Пак, але задіває розтяжку, і Мін детонує.

     

    – Блять шо я зробив! Я поліз на нього з тумаками, але там було занадто дохуя його пацанів і, ні, я, безперечно, їм всім підзів би відвісив самотужки, – Чім ще раз нахуясь стверджуючи, проте не надто вірячи, киває, – але в мене нові кроси, – Мін підіймає ногу, демонструючи вже трохи засрані найки, – і робити мені ніхуй, стрілку забивати – в мене своїх справ по горло. Він просто виїдає мені мозок десертною ложкою. Ще й звук такий мерзотний. Шкряб, шкряб, шкряб.

     

    Пак в останній раз безцільно киває, дивлячись через двері, що шатаються на вітру, як за ними зривається мілкий та противний дощ, перекриваючи собою понурі ряди сірих панельок, поки Юнгі продовжую собі, але вже тихше бубніти прокляття та насилати понос на свого “заклятого” ворога. Вони сидять так у тиші курявого старого гаража, слухаючи, як на комоді, у якого замість однієї з ніжок підставлена пуста пляшка з-під портвейну, а замість другої – біблія з псалтирем, тікає дідовий настільний годинник. Гараж, навіть не так – гараж – взагалі така собі святиня та храм старого й рандомного сміття. При вході поруч стоїть куча мала спизженних дорожніх знаків, а під ними ящики з пустими пляшками – від діда залишилися, все руки ніяк не доходять мужикам на переробку віднести. Під однією зі стін похилився бабцін сервант, переживший все, що можна було пережити. Там дбайливо валяються напівпусті балончики з фарбою, цвяхи в жерстяних банках з-під нескафе та пакети з усякою тарабарщиною типу пінгвінів з кіндера та битих кришталевих яєць фаберже. Офісний стіл ще з маркуванням коректором загадковим шифром разом з навісними шухлядками від кухні, напевно, єдине розчищене місце у цій богадільні. На полицях стоять філіжанки, хто яку з дому поцупив, відкрита пачка галетного, пара ложок та чай в пакетиках, тому що кава закінчилася ще минулого тижня. Десь за ними заникана пачка цигарок про всяк випадок. У самому кутку гаража напів-стоїть, напів-лежить визначна пам’ятка цього місця – батін карпати, на баку якого красуються напів-стерті наліпки зі скорпіонс та аббою. А разом зі столітнім пилом та глибою раритету до гаражу на додачу йде ще точка збору місцевої гоп-компанії, читати як “сучасних Дон Кіхотів” та “вершителів правосуддя” (за скромною думкою Мін Робін Гудовича Юнгі). Вони взагалі-то пацані непогані: пенсіонерок через дорогу переводять, дістають дітлахам м’ячі з дерев, тільки вся ця любов до напускного “варавскова” пафаса та “брат за брата, та за основу взято” зі стейтемською патороччю завжди трохи підбішувала Чіміна. Це навіть виглядає кумедно: купка підлітків з анархічною схильністю, що тусується в старому гаражі, розмовляє, як гопота, та ще й на чолі в них – куций та постійно агресивний Мін Юнгі, якому палку в руки не давай – піде бур’ян нею пиздити. Точно курдупель.

     

    Чімін морщиться, розтираючи пальцями перенісся, не бажаючи руйнувати такий чудовий момент спостерігання епохи, що, слава богу, відходить в небуття, та так рідко не біснуватого Міна, згадуючи про те, про що забув сказати.

     

    – До речі. Хосок сказав, шо йому сказав Чан, ну такий, милий кудрявий австралієць, шо тому передав його хлопець, Фелікс, також австралієць, але поменше, шо йому нашепотів Йонджун, – цього ти знаєш, його кожний собака на районі знає, – шо тому сказав сам Сокджин, шо у Намджуна в п’ятницю буде туса на дачі, – Чімін нарешті видихає, мріючи не вихаркати легені, та розуміє, що відчувала Герміона Грейнджер.

     

    – У Намджуна? – Мін тушить бичок у рукодільній попільничці в формі члена (як смішно Тєхьон, дякую за подарунок на дн).

     

    “Господи, Мін Юнгі, тобі блять з цією звичкою перепитувати треба було йти не в гопніки, а в політики”, – Пак вимучено піджимає губи, відволікаючись на повідомлення, що вся їхня братва скоро підтягнеться в гараж.

     

    – Впадлу, звісно, – Юнгі тягнеться за ще одною дзигарою і задумливо дивиться вдалечінь, – але до Намджуна треба.

     

    Звичайно, до Намджуна треба. Намджун – місцевий авторитет взагалі-то. Намджун тут головний розпорядник, пан градоначальник не те що району, а ледь не всього міста, навіть магазина “У тьоті Люби” в сусідньому селі. Без Намджуна тут нічого не освятиться, тут навіть коти йому з іншого кінця вулиці честь віддають, а діти в школах хизуються не своїми батьками, а тим, як пан Кім Намджун поряд з ними пройшов. Короче кажучи, якщо Намджун організовує тусе, та ще не десь там, а в себе на дачі, то значить бути там треба обов’язково: заради місії укладання дипломатичних стосунків між сусідніми бандами, приємного проведення часу, ну і пиво в Намджуна завжди відмінне.

     

    Юнгі колупає оббивку дивана, не облишаючи поролоновий наповнювач, струшуючи попіл туди ж.

     

    – І з якого хуя ти знову тусуєшся з Хосоком, – питає Мін, заморено опираючись на плече Чіміна.

     

    Юнгі пахне дощем, цигарками та анархією. Загалом в ті моменти, коли Мін не матюкається, не бубнить, наче стара бабка, і не маше кулаками направо і наліво, він виглядає доволі мило та невинно. Як штопана іграшка безвусого кота з мільярдом кольорових латок та одним оком з ґудзика від дідової шинелі.

     

    – Це ви ворогуєте, – Пак запускає п’ятірню у темне волосся Юнгі, відчуваючи, як той слабо тремтить від холоду та жметься до друга як до єдиного джерела тепла. Звісно, який ще довбань обере вдягнути пафосну, але легку олімпійку в дощ.

     

    – Та яка нахуй різниця? – Мін вибухає, але вже не з таким запалом. – Він з іншого клана, чувак! Це зрада, знаєш? Ви шо, Ромео і Джульета?

     

    – Вони обидва подохли в кінці, – Чімін цокає язиком та болюче тягне Юнгі за пасма, примушуючи того пискотіти, наче він зовсім не погроза половини району.

     

    – І я про те ж.

     

    – Не погрожуй мені, Мін Юнгі, – він ще раз тягне, попереджаючи, на що Мін блискавично піднімає руки, здаючись.

     

    – Та кому воно на городі всралося. Просто не хочу, шоб ти з опозицією вештався.

     

    Юнгі ще ближче сунеться до Пака, тикаючи носом в теплу шию та запускаючи холодні долоні під чімінову куртку. І, можливо, його стає трохи шкода Міна, який витрачає занадто багато сил на свою тупнякову боротьбу.

     

    – Боже, добре, – здається Чімін, розуміючи, що старшого не переконати ні за цапову душу, та чує лясковитий сміх Техьона упереміш з топотіння натовпу по калюжам.

     

    ***

     

    – Ну і нахуя ми тут, – сотий раз повторює Хосок, відпиваючи пиво прямо з банки та сидячи на скирті тракторних шин під корявою липою попід тинком.

     

    На старій, але великій двоповерховій дачі Намджуна напхом, як у рукавичці, людей, які снують туди-сюди порослими клумбами та зав’явшими помідорами чи підпирають фруктові дерева, збиваються в купки чи лижуться парочками. Хосок може вже нарахувати десь п’ятірку налиганих, що лежать, обіймаючись із садовими гномами, поки з хати їбаше музика, що чудесно йде під пиво, чипси, а також пацанські цитатки.

     

    – Ти сам мені сказав, шо ми сюди хуяремо, – похуїстично рикошете Чонгук та буцає криво лежачу цеглу, шикаючи після, адже ну да блять, це ж цегла.

     

    – Я просто проінформував, ніхто не казав сюди плестись.

     

    Хосок на видиху стоплено закатує очі та закриває рот, замовчуючи, що взагалі-то це Чонгук бубнів, кряхтів, але сам повів усю свою банду за пару кілометрів від міста в чепурне дачне містечко, шляхом навіть навідуючись до сільського магазину, бо “непристойно до такої людини та з пустими руками”.

     

    – Одне й те ж, – Чон молодший поправляє долонею свій розкуйовджений чуб, через що декілька дівчат поруч мало не непритомніють, падаючи на купу будівельного піску.

     

    Чонгук намагається витягнути з кишені велетенської кожанки пачку цигарок, та вона безуспішно виявляється пустою, що злить його ще більше. Він дригає ногою в масивних берцях та озирається навкруги.

     

    – Чекаєш на когось? – підіймає одну брову Чон старший, непомітно ухмиляючись куточком губ, прекрасно знаючи відповідь. Звісно ж, чекає.

     

    – З хуя лі, – фиркає Чонгук та вже лазить по кишеням байдужого Хосока, натикаючись на одну єдину самокрутку, та нарешті запалює, цикаючи через те, що в куточках губ печуть садни через нещодавню пиздилку з якимись заїзними гопніками.

     

    “Боже, який же дурень”, – з ніжністю думає Хосок, борячись з бажанням попестити друга за вушком, як малого безхатнього блохастого цуцика.

     

    Він мандрує поглядом по п’яному натовпу, скрізь дим чонгукової цигарки та імпровізованого кастріка, натикаючись на знайому персикову маківку. Хосок обережно озирається ще, так і не знаходячи персони нон-грату. Але якщо тут біба, значить недалеко має швендятися й боба, і краще знешкодити хоча б одного, щоб потім не почалися півнячі бої.

     

    – Піду поссю, – Чон старший зістрибує з хитких шин та плескає молодшого по плечу, поки той надмірно вимучено підморгує якійсь найвродливішій дівчині, влаштовуючи пискіт її подружок та червоніючі щоки.

     

    Хосок тримається на ввічливій відстані, наче супроводжуючи фігуру, яка оминає п’яні тіла та заходить в дім, йдучи прямо до дивовижно пустої кухні, трохи причиняючи за собою двері. На побіленій пічці у декілька рядів стоять пляшки алкашки, а на рогачі, якому в цьому році виповнюватиметься років триста, висить чийсь кислотно-рожевий ліфчик.

     

    Пластикові вікна, які замітили вже давним-давно, прикриті пильними фіранками з виродкуватими соняхами, через дірки в яких сонячне проміння відбивається в липких гранованих стаканах.

     

    Чон повільно та нечутно наближається до своєї цілі, яка шариться по пакетам з пивом та сушеними кальмарами, та обережно окільцьовує талію, мостячись підборіддям на чужому плечі. Фігура дригається, але навіть, не обертаючись, розуміє, хто за нею.

     

    – Дурень, – шипить Чімін, украдаючи свої холодні через банки пива долоньки на чіпкі пальці Хосока, – налякав.

     

    – Ну пробач мені, – той не втримується від ніжності та клює Пака в щоку.

     

    – А якшо хтось помітить? – Чімін різко відхрещується від таких приємних обіймів, відштовхуючи свого “хлопця”, що той прилітає своєю п’ятою точкою на хиткий кухонний стіл.

     

    Чімін косо обертається спочатку на вікно, потім крізь дверний отвір, але переконавшись, що сюди ніхто не прямує, коротко чмокає Чона в губи. Той розтікається калюжею, осяюючи тьмяну кухню сонячною та занадто добросердечною для свого промисла посмішкою.

     

    – Не помітять. Ці два довбня нікого, окрім себе, не помічають.

     

    Чімін трохи прикро піджимає губи та пірнає у відкриті обійми Хосока, відчуваючи, що той пахне батіним одеколоном та самокрутками. Це заспокоює, і він стояв би так годинами, якби ж не роками, але одне питання все рівно не дає йому спокою ще з тією розмови в гаражі з Юнгі. І якщо є така скупа нагода, Пак обережно підбирає слова, трохи нервово смикає змійку хосокової мастєрки, насолоджуючись рідкими хвилинами наодинці з коханим.

     

    – Давно вони так? – порушує тишу Чімін, а Хосок одразу розуміє, що за вони. Бо вони такі одні, якщо не в їхньому місті, то в усій галактиці точно.

     

    – Пристойно.

     

    Він просто не розуміє, серйозно не розуміє, що саме і де пішло не так. І начебто дратує, з одного боку. Але, з іншого боку, Юнгі – його найліпший друг, і бачити щоразу, як після випадкової зустрічі з Чонгуком він прилітає до нього гірше усілякої фурії – просто серце вщент. Він, звичайно, вислухає його та на пару обіллє Чона найкращим матючинням, але так залишатися більше не може, бо нерви здають у всіх навкруги в радіусі планета Земля.

     

    – Чого вони взагалі почали, Хобі? – він починає гістерично розгладжувати пальцями зморшки сірої футболки, і, напевно, вся ця мінівська нервовість заразна. – Я знайомий з Юнгі вже чотири роки. Коли ми подружилися, він вже тоді мені три години поспіль заливав, який Чон Чонгук мудак їбаний, і як він його зі своєю кожанкою вибішує. А коли я питав причини, він просто переводив тему або казав “бо він довбойоба шматок”.

     

    Хосок тяжко видихає, пропускаючи через пальці сухі персикові пасма Чіміна, що перелискують нектаром крізь фіранки в рідких променях сонця, що вже йде спочивати. Він любить Чонгука, як рідного брата. І знає, що у того ті ж самі таргани на рахунок Міна, проте, можливо, з відчуттям усвідомлення у Чона молодшого менш туго. Хосок бачить все вкрай чисто та кристально, так очевидно, що самого бісить. А ще він бачить, що у Чіміна серце відлите із золота навіть в такому гадючнику, як їхнє місто на околиці всесвіту, якщо він хоче допомогти кожній собаці, навіть якщо виду не подає. Либонь, саме цьому Хосоку випала доля закохатися в “людину з сусідньої банди”.

     

    – Юнгі пам’ятаю ще малим шкетом з сусіднього під’їзду. Він на чотири роки молодше був, і коли ми вже з пацанами металобрухт тягяли на здачу, він ще в пісочниці колупався. Там начебто він Чонгука й підчепив, коли той забрів не в свій район, – Хосок веде по чіміновій спині ака рельси-рельси шпали-шпали, не забуваючи пильнувати двері. – А Юнгі раніше був таким милим хлопчиком-відмінником. Ну там книжки, зошитки з котиками, великі окуляри. Половина бабок з лавок думали, шо то дівка, поки голос не почав різатися. Та тільки він тусив з Чонгуком, а Чонгук з дитинства був з поводка зірваний та бігав, висолопивши язика. Ну Юнгі на пару з ним почав прогулювати уроки, вчителям грубіянити – короче повільно, та впевнено скочувався за напрямком вниз. А вони ще й друзі нерозлийвода були, просто горлянки один за одного рвали й ходили за ручку. Чонгук на два роки старше, але на голову нижче був, – це зараз він скала, – але якщо на Міна хтось косо гляне – тому одразу від Чонгука такий пендюх прилетить. Ну а далі, як в тому мємі з кошеням: батьки пресують Юнгі, типу його сина “зіпсували”, Юнгі пресує Чонгука, Чонгук пресує весь район, а потім вони один одного почали пресувати, і так по колу. І нібито Чонгук так і не змінився, Мін зібрав свою компашку, а гризуться, як собаки, досі від нєхуй робити.

     

    – Дебілізм, – видихає Чімін, не розуміючи, що двум відносно дорослим та відносно адекватним людям не вистачає у житті. А Хосок розуміє, і від цього ситуація менш дебільною не стає. – Я просто стомився. Мене бісить, шо нам з тобою доводиться никатися по підворітті без ліхтарів та тримати все в секреті, наче це пентагонська таємниця. Я хочу цієї тупої хєрні, шо є в інших парочок, усякі цьомкавки-бовкамки на публіку. Шоб всі блять знали, шо ти мій.

     

    Пак шепоче з такою жариною в серці, що в Хосока його власне пацанське сльозами обливається, поки Чімін агресивно і з розмахом чмокає його кудись в підборіддя.

     

    – Я хочу, шоб вся ця хуйня між ними закінчилася, вони заїбали всіх, але в першу чергу самих себе, – Пак тикається носом в хосокову ключицю, видихаючи. – Але більше за все я хочу, шоб Юнгі був по-справжньому щасливим. Він же ж мені також як брат, старший, але дурненький.

     

    У Чіміна голова обертом йде від власної безпорадності та всієї цієї інформації, бо уявити Юнгі з Чонгуком, які тримаються за ручки з браслетиками дружби на зап’ястку завдання не з простих. Але він вирішує обміркувати все почуте пізніше, а поки насолоджуватися обіймами Хосока, тому що ті два дурника точно не бачать нікого навкруги зі своєю ідіотською ворожнечею.

     

    – Ти ніколи не помічав? – починає Хобі, привертаючи до себе увагу.

     

    – Шо?

     

    – Те, як він на нього дивиться. Чонгук на Юнгі.

     

    – З мерзенною насмішкою? – кривиться Чімін, за що отримує легкого носака.

     

    – Ні, наче-

     

    Але закінчити йому не вдається, алже в залі на першому поверсі чути якесь копошіння, а потім, здається, щось б’ється.

     

    Чімін досадливо відпускає Чона, виглядаючи з кухні, та спостерігає неймовірну картину. Юнгі, який зайшов у дім трохи раніше за нього у спробі знайти Намджуна, того вочевидь не знаходить, але, спускаючись сходами, знаходить Чона, що заходить в хату. Вони зустрічаються посередині, одразу привертаючи та підпалюючи увагу громадськості, тому що про гризню цієї парочки іноді ходили такі плітки, що можна було писати сценарії бойовиків. Хоча ж, по суті, вся їхня ворожнеча частіше за все полягала у словесних баталіях і лише пару разів на місяць бувало таке, що доходило до бійок стінка на стінку, в яких отримували всі до єдиного. Тільки Юнгі зчаста минався парою саден та розбитими кісточками, аргументуючи це тим, що він “рєзкий, як пепсі кола”, в той час як Чонгук замість ліхтарів освічував фінгалами свою половину району. Те, що Юнгі міри ніколи не знав, Чімін усвідомлює.

     

     

    – Мале піздюшатко, – розпливається у насмішці Чонгук – у того очі, як у собаки, починають сяяти, наче побачив свою ціль, до якої треба або доїбатися, або піймати у пастку своїх кігтів.

     

    – Сучий потрох, – шипить Юнгі, з-під лоба зиркаючи на Чона, буцімто кіт: шерсть дибки, а був би в нього хвіст, обов’язково ходив би в різні сторони.

     

    Чонгук височіє над Міном, засунувши руки в кармани гігантської косухи та тримаючи голову так високо, наче красуючись своїми новими подряпинами. І Чімін бачить, як Юнгі це натурально бісить. У нього жовни ходять та кров закипає з кожною секундою, що обличчя стає червоніше сигнальної ракети.

     

    – Сиш, – Мін гаркає, попереджаючи, та підходить ближче обережно, буцім чувак, що заблукав на болотах.

     

    – Не сцю, не переймайся, – криво посміхається Чонгук, у свою чергу також роблячи крок назустріч.

     

    – Було б за кого, – ричить Юнгі, і тут навіть Пак за спиною Хосока просто не витримує та закатує очі через цю дитсадівщину. – Звали звідси нахуй, шоб я тебе бачив.

     

    – З якого хуя, мацюпуля? Це нейтральна територія. Шось не подобається – забирай своїх подружок та вали сам.

     

    Чонгук мружить очі, склоняючись близько до Міна, мов намагаючись роздивитися щось за чубом, впавшим на прекрасне обличчя, яке перекосило в гримасі злості. Юнгі від такої поведінки та жесту внутрішньо починає загоратися, як атомний реактор. Він хапає  за барки Чона, що скорчився у три погибелі, та різко притягує ще нижче, щоб вони були на одному рівні. На обличчі того насмішка перетворюється на посмішку глазго, настільки Чон щасливий, що йому вдалося вивести із себе й без того агресивно нестабільного Міна.

     

    І саме в цей момент Чімін помічає щось в очах Чонгука, чого не помічав до цього і про що говорив Хобі. Крізь весь це надутий пафос та пасивну агресію, плювки в сторону зросту та іншого, в погляді Чона є щось таке, що ледве помітно, але все ж вибивається із загального образу ворога номер один Юнгі. Да блять невже?

     

    – Боже, ці два пенсіонера в розлученні знову знайшли один одного, – тихо цикає Хосок, наче це найзвичайніша життєва хуйня. По суті, це вона і є.

     

    – Скоріш батя з дідом зчепилися на п’янці, кожну п’ятницю одне й те ж, – Чімін заплутано вдаряється головою у спину Чона, спостерігаючи за ричащими суперниками та підтрунюючим їх натовпом тепер наче під іншим кутом.

     

    – Це вони ще тверезі. П’яними вони один одного точно повбивають. А якщо їх ще й закрити в одному приміщенні, то взагалі.

     

    Слова вилітають із рота Хосока до того, як він обертається на сяюче обличчя Пака, який виглядає так, наче на нього впало друге пришестя.

     

    – Ні, – замогильним голосом ріже Чон, заперечливо киваючи.

     

    – Це ідея, – зоріючи яскравіше за новорічну ялинку, він тягне Хосока за рукав, і блять який той слабкий перед ним.

     

    – Я кажу ні, – з останніх сил протестує Чон, а Чімін все сильніше тягне його за куртку і занадто змовницьки хіхікає.

     

    – Та облиш, тебе також ця собача бійня дістала, хай краще вже буде собаче весілля. Ти ж про це й казав.

     

    – Ага, але тут шанси піздець які нерівні. Я не хочу замовляти два гроби.

     

    – Для нас чи для них? – хитро мружиться Чімін, і блять Хосок знає цей вираз – він узявся за ідею та його нічого не зупинить.

     

    – Ще не впевнений, – так само нерішуче тягне Чон, не відводячи погляду від цуцикових оченят навпроти, але врешті-решт просто програє по всім фронтам. – Добре. Я напишу за п’ять хвилин.

     

    Хосок знехотя відпускає Чіміна, чуючи, що перепалка об’єктів їхньої розмови починає зашкалювати в геометричній прогресії, та поспішає в сторону Чонгука.

     

    – Іди нахуй! – Юнгі гарчить прямо в чонгукове обличчя так голосно, що всі присутні пригинаються через ударну хвилю.

     

    – Ну, зайченятко, – Чон накриває кулаки, що стискають його кожанку, так сильно, що біліють роздерті кісточки, і Чімін, що став тепер за спину свого “протеже”, помічає, яких великих зусиль Міну коштує, щоб не видати якогось звуку, – чому б тобі не піти на мій?

     

    І тут Юнгі просто розривається гарно і всеохоплюючи, як Везувій. Він що, рускій ваєний карабль, щоб нахуй іти?! Чіміну здається, він встигає схопити Міна вже в повітрі у спробі налетіти з тумаками на Чонгука. Вони разом з підскочившим з нізвідки Техьоном ледве відтягують на безпечну відстань Міна, який брикається, лається, скільки в пельку влізе, та розмахує руками на всі чотири боки, поки Хосок забирає з дома аж занадто радісного Чонгука та підмигує Паку.

     

    – Сука трясця твоїй матері як же я його ненавиджу! – Чімін буквально примусово усаджує рипаючого Міна в рихле крісло у потворну квіточку, одночасно розганяючи п’яний натовп роззяв, та ще раз переконується в необхідності виконання свого плану. – Блять я йому бошку відгризу.

     

    – Самки богомола з’їдають свого самця після спарювання, – тихо каже Техьон, який тихо стоїть позаду та дивиться прямо всередину банки чернігівського нефільтрованого.

     

    На нього одночасно повільно обертаються дві голови та в ахуї залишають сказане без належної уваги. Хоча, можливо, не варто було б.

     

    – Давай просто спробуємо не пересікатися з ним тут сьогодні. Він правий, – каже Чімін, присівши на кортани біля Міна, який напрягся після його слів, – це нейтральна територія, причому територія Намджуна. Він вам обом яйца відкрутить, якщо з його дачею щось трапиться. А знаючи вас, підпал як мінімум забезпечений.

     

    – Добре, – Юнгі без великого ентузіазму погоджується, хоч у самого кулаки чешуться помахати їми, бажано по одному конкретному обличчю, – але наступного разу, коли я побачу цього мудозвона на вулиці – наб’ю їбучку.

     

    – Обов’язково, – променясто посміхається Пак, що напрягає навіть Міна, коли на телефон приходе повідомлення.

     

    сонце

    скажи курдуплю шоб піднявся на горище

     

    – Слухай, – Чімін м’яко гладить Юнгі по колінці, що приносить тому седативний ефект. Їй богу, кіт, – ти знайшов Намджуна?

     

    Той негативно киває, видихаючи через ніс, чим стає схожим на ображену дитину. Звичайно ж, у того плани наполеонівські – скентуватися з місцевим гоп-стоп божеством для здобуття більшої влади, а себто – респекту та уважухи.

     

    – Мені пташка на хвості принесла, шо він хочу з тобою перетерти і зараз чекає на горищі.

     

    – Ти шо діснеївська принцеса, Чім, – шуткує Мін, у якого очі загорілися від такої вдачі, хоча видно, що сам переймається перед зустріччю з “кумиром”.

     

    “Звиняй, милий, що руйную твої крихкі мрії, але я забезпечую своє приватне життя і, більш ніж упевнений, що й твоє також”, – думає Пак, в останнє хлопаючи Юнгі по колінці та витягуючи з крісла.

     

    Він проводить Міна до бокової частини будівлі, до якої була приставлена хибка драбина, що вела до дверей посеред верхівки сірої стіні, переплетеної сухим плющем.

     

    – Нахуя Намджуну базарити зі мною на горищі? – щулиться Юнгі, але все ж ставить ногу на шатку сходинку.

     

    – Розум генія не зрозуміти, – Чімін подумки надсилає Хобі комплімент, бо стрих – ідеальне місце – тихо, ніхто не залізе, а вони не вилізуть.

     

    Тому що коли Пік відсилає Міну останню підбадьорюючу посмішку і за ним захлопуються залізні двері, за кутком з’являється найщасливіший Хосок та допомагає Чіміну прибрати драбину в найближчу кропиву, поки ніхто не запалив їхній підступний план. Хвала богу, поруч дивом ні душі.

     

    Коли за Юнгі з гучним бахом закриваються двері, йому здається, що перед очима хтось вирубив світло, і він пірнув у пітьму.

     

    “Клятий Намджун зі своїми спіритичними сеансами”, – думає Мін, але потім крок за кроком просувається скрипучою підлогою, помічаючи велике вікно, що освітлює центральну частину горища, яке виявляється не таким і покинутим, як на перший погляд.

     

    Тут відносно небагато пилу, порівнюючи з іншою частиною дачі, стоїть декілька пустих трьохлітрушек, кипа перемотаних книг та старий письмовий стіл. На стінах живлячою силою старості та степлером прибиті плакати із зоряними війнами та напів голими жінками, що змушує Міна скривитися – взгалі-то він за стар трек.

     

    – Намджун? – кличе Юнгі, якому це до всерачки нагадує підозрілий початок хорора.

     

    – Бу! – чути з темної частини приміщення разом з якимось бридким скрипом.

     

    Мін, не очікуючи, пискляво скрикує, мало не підплигуючи на місті, задкує, спіткаючись за власну ногу та завалюючись на сідниці.

     

    – Боже, в світі сдохла одна мишка.

     

    Звісно ж, Юнгі впізнає цей голос, цю манеру, навіть ці кроки у важких берцях по скрипучим до нудоти дошках. Чонгук виходить з пітьми в прямокутник світла, являючи себе в усій красі, блищить переможною посмішкою та сергами у вухах, як циган їбаний, їй богу. На ньому велетенська, так сильно бісяча Міна кожанка поверх чорної футболки та скінні в тон. І Юнгі клянеться собі самому, що він не дивиться на те, як стегна пана Тотал Блек ці джинси зараз нахуй розірвуть. Мін з моментально закипаючим гнівом підводить очі до обличчя Чона, на якому красуються свіжі синці від нещодавньої бійки, а губа з бровою розсічені.

     

    “От же ж блять придурасте, ніколи пластирями не користується”, – внутрішньо сатаніє Мін та й сам не розуміє, якого хуя – помре від столбняка, йому ж легше буде. Просто сам по собі Чонгук не бісити не може.

     

    – Так дивишся, що зараз дірку пропалиш. Подобаюся?

     

    – Та думаю, може, додати, – якщо б було змагання з метання ядовитими плювками на дальні відстані, Юнгі був би чемпіоном, повірте.

     

    Чонгук знову шкіриться, поки Мін підіймає самого себе з підлоги та отряхується від пилу.

     

    – Хуль ти тут забув? – Юнгі отрухує руки, оглядаючись по сторонам у пошуках чогось важкенького. Ну так, на всяк випадок.

     

    – Мене сюди на рандеву покликала одна гаряча чікса, – Чонгук штовхається язиком у щоку, засовує руки в кишені, розкачуючись на п’ятках, та шумить бляхами на бутсах. – Не думав, шо нею виявишся ти, галушечко.

     

    – Охуїв? – Юнгі погрожуючи закатує рукава свого бомбера та робить випад в сторону Чона.

     

    “Я блять взагалі-то гарячіше за будь-яку чіксу”, – думає Мін, але це, хвала небесам, залишається за кадром.

     

    – А тебе, вочевидь, Намджун киданув, – той притворно опускає куточки битих губ, хоча в очах ні краплини співчуття. – Яка прикрість. Очевидно, ти йому нахуй не здався.

     

    Туше блять, прямо в самісіньке серце, прямо по гордості Міна. Одна справа кічитися на самого Мін Юнгі, його зріст чи навіть банду, але гавкати щось про його лідерські риси це червоний прапорець. Ось так от. Я зрозумів. Юнгі такого не вибачає.

     

    Мін підскакує вперед, заносячи кулак для удару, але Чонгук працює на випередки та досить неочікувано сам підставляє щоку, наче заповідей перечитав. Юнгі ледве зупиняється, в ахуї блимаючи декілька разів, дивлячись на абсолютно спокійне, але хитре до сраки обличчя Чона, хоча руку так і не прибирає.

     

    – Давай, вдарь мене, кицю, – його знов перекошує від оскалу, намагаючись вивести з себе молодшенького.

     

    Юнгі цвіркає та відсмикує руку, як від прокаженого, тому що такі подачки йому не потрібні – якщо пиздитися, то пиздитися на рівних. Не по-пацанськи це.

     

    – Не хочу марати руки, – Мін розвертається, стьобаючи Чонгука потоком повітря впереміш з пилом та чомусь квітковим парфумом. – І не смій називати мене всілякою хуйнею.

     

    Чонгук не каже, що взагалі-то на кота він як раз і схожий. Дохуя агресивного кошеня скоріш. Він тільки дивиться, як Юнгі знову йде від нього, залишаючи стояти одного в прямокутнику засинаючого сонця. І це, можливо, будо б дохуя сумно та лірично, якщо б після того, як Мін тричі смикнув двері, так їх і не відчинив.

     

    А потім, коли на четвертий та п’ятий раз двері не піддалися, це змусило Чонгука гигикнути, ще більше драконячи без того психованого зараз Юна.

     

    – Каші мало їв, так, черв’ячок? – каже крізь сміх Чон, коли Юнгі, тяжко дихаючи, облокочується лобом на розпечені денним сонцем залізні двері.

     

    – А сам? Знеси її, ти ж кіборг-вбивця, – огризається Мін, навіть не обертаючись, але відчуваючи, як чонова посмішка царапає спину.

     

    – Шо, самому слабо?

     

    Юнгі знову звіріє, заводячись з півоберта, реально намагаючись вибити спочатку плечем, потім ногою кляті двері. Хоча куди там. Де залізні двері, які самотужки викував дід ще років сто назад, і де, хоча доволі агресивний, але мініатюрний Мін.

     

    – Боже, не перевантажуйся, а то розсиплешся. І взагалі це хата Намджуна, зламаєш двері – тобі ребро зламають, і на світ ще якась незнана тваринка з’явиться, – він кладе долоню на побите дверима плече Юнгі у спробі його зупинити, але у відповіть отримує ляпас по руці. – Ти сам захлопнув двері, розумниця, тримати треба було. Відчинити їх можна лише з іншого боку ключем.

     

    Юнгі дарує йому свій тяжкий спопеляючий погляд номер п’ять та тягнеться в кишеню за телефоном.

     

    – Мобільний тут не ловить, – люб’язно інформує Чонгук, коли електронний голос повідомляє, що абонент не абонент. – Докричатися не можливо через музику, – знову каже Чон, коли Мін вже відкриває рота та набирає побільше повітря, тому що ще п’ять хвилин у компанії цього мудака – і Юнгі полізе на стіни.

     

    – І шось мені підказує, – Чонгук цикає, тицяючи по екрану свого телефона, також перевіряючи зв’язок про всяк, та не закінчує, а після, наче все зрозумів, шкериться до болі в куточках губ. – Ну звісно.

     

    Юнгі ігнорує цей діалог тет-а-тет із самим собою, бо ритися в усіх тарганах Чон Чонгука він не збирається – там їх дохуя та більше, як вони його ще живцем не зжерли – загадка від Жака Фреско.

     

    – Це означає, ми задихнемося на смердючому горищі, поки намджунова бабця не знайте наші муміфіковані трупи серед трьохлітрових банок та павутиння, – Мін проходить у центр стриху, тому що в очах вже рябить від темряви, та навмисно зачіпає Чона, який навіть не похитнувся, плечем.

     

    – Та й таке, померти з тобою в одному приміщені – межа всіх мрій.

     

    Чонгук прямує в ту ж сторону, сідаючи на стіл та спостерігаючи за даремними спробами Юнгі додзвонитися до свого дружка, який сто відсотково в цій хуйні й був замішаний.

     

    – Ну йобнутися яка честь, обійдешся, – бубнить Мін, коли виклик у сотий раз скидають, так і не даючи набрати.

     

    Він повертається до джерела світла за спиною, підставляючи лице каламутному вечірньому сонцю, в променях якого плавають пилинки та столітня історія. Можливо, Чонгук дивиться занадто пильно.

     

    – Ну, принаймні тут є вікно, – каже той, щоб відсмикнути себе від цього безглуздого руху.

     

    – Щасти у стрибку без парашута з третього поверху. Якщо не розіб’єшся млинцем, надішли вісточку, – бубнить Мін, запихуючи тепер непотрібний телефон у кишеню.

     

    – О, ні, любий, – Чонгук встає зі свого місця, неочікувано з’являючись занадто близько біля Юнгі, який впав в ахуй, наче олень у світлі фар, – якщо я стрибну, то потягну тебе з собою.

     

    Мін дивиться на обличчя Чону на кримінальній відстані від свого власного, що може розгледіти навіть крихітний і чомусь до болі знайомий шрам на щоці. Він бачить, як прожилками в очах Чона стрибають сонячні відблиски і як десь на периферії зору пилинки сідають на темне чонове волосся. У Юнгі серце зараз збожеволіє від такої швидкості чи злості, звісно ж, мовби-то вони розмовляють не про стрибок з косої наджунової дачі, а про щось зовсім інше.

     

    – Бісиш мене, – він долонею відідвигає лице Чона від себе, сам сідає на стіл, зариваючись у волосся довгими пальцями, та молиться, щоб це все якомога швидше закінчилося.

     

    Насправді бісить. Достобіса. До трясучки та скреготу зубів дратує так сильно, що самотужки хочеться придушити. Бісить, тому що руки чешуться дати кулаком по усміхненій пиці, і мурашки ці срані повзуть по всьому тілу, а ноги в найважливіші моменти, наче до землі приростають. А коли цей телепень був так близько, Мін відчув себе героєм фільму про цунамі – змило нахуй, причому не в океан, а в каламутну калюжу.

     

    – А що мені ще лишається? – ставить риторичне питання Чонгук, але Юнгі очевидно сприймає це на свій рахунок.

     

    – Відвалити та облишити мене та мої людей у спокої, – Мін хапає зі стола щось, що виявляється посібником по розведенню кроликів, та погрожуючи махає їм в сторону Чона.

     

    – Шо мені ще зробити, ваше світлосте?

     

    Той скалиться так, що у Міна шкварчить десь у мозку, і робить до пизди гарний реверанс, буцім він не ватажок ворожої банди, а принц сусіднього королівства.

     

    – Це ти в усьому винен, – молодший відводить свій акуратний носик, відвертаючись та складаючи руки на грудях.

     

    – Чуєш ти, сутність в формі гнома, – Чона це вже починає дратувати, через що він небезпечно насувається, подібно до грозової хмари в найспекотніші літні дні, – здається, це не я захлопнув двері.

     

    – Звідкіль я знав, шо вони захлопуються? – Мін прискає, люто округляючи очі, та кидає книжку, що прилітає прямо в чонові груди.

     

    А тому один біс. Він різко зменшує відстань між ними, гучно бахкаючи рука по обидві сторони від Юнгі, який на цей нещасний стіл хіба що з ногами не залазить, підіймаючи стовпи куряви. Мін сковтує, можливо, загучно.

     

    – Подумати треба було своїми прекрасними мізками, сонечко, – Чонгук стучить пальцем по лобу молодшого декілька разів, ніби намагаючись запустити міркувальний процес, але Юнгі перехоплює його, стискуючи майже до хрусту, та відпускає.

     

    Та тільки Чонгук не йде. Він залишається стояти так, майже впритул до Міна, лише заморено схиливши голову, близько настільки, що не розуміє, це у Юнгі так, наче в мишеняти, серце гупає чи в нього самого. А той застиг на місці, навіть не відштовхує чи через стан перманентного шоку, чи то по своїм власним причинам, які Чону, нажаль, не розтлумачити. Чонгук стомився й неймовірно сильно, буцімто ще крок – і він насправді складе зброю.

     

    – Усе одно винен, – бурчить Юнгі, впершись поглядом в чужу темну маківку у себе під носом, начебто це єдина фраза, за яку він може зачепитися, поки Чонгук підіймає очі та вичікуючи дивиться на нього тепер вже зверху-вниз.

     

    – У чому я блять знову винен, цікаво? – він ричить, хоча навіть на це сил нема, намагаючись побачити щось по той бік темрявих очей, що можна було б зрозуміти. – Заїбав трохи мене в усьому звинувачувати, принцесо.

     

    На якусь мить на горищі стоїть тиша, окрім веселих криків та бітів пацанської музики, що лунає знизу. Там все нормально, там нема двох довбнів, які тягнуть за собою своє минуле за кровоточиву ногу, перев’язану ліскою, що впилася вже до кістки та гниє. У Міна в горлі ком стоїть через кількість того, що він сказати хоче, але не може, через те, що варто було сказати раніше чи замовкнути взагалі назавжди, якщо б не ця припіздкувата ситуація.

     

    – У тому, що я тут зараз, – Юнгі кліщами дістає із себе слова, буцім дрючок, що застряг в купі металобрухту за гаражами, – такий.

     

    Чонгук лунко видихає носом і на секунду прикриває очі, заспокоюючись, щоб зараз не врізати Міну в його прекрасне ангельське личко.

     

    – Який, красуня, м? Впевнений взагалі? Не бикуй на мене. По-моєму, ти себе чудово почуваєш, увесь такий пафосний, зі своїми подружками, ходиш махаєш руками на всі боки. Здається, ти непогано влаштувався.

     

    Образа всередині розгорається та душить, наступаючи на горло так, як діти трощать слимаків після дощу. Якого хуя він взагалі звинувачує його у всіх смертельних гріхах?

     

    – Та похуй! – Юнгі взривається, намагаючись злізти зі столу, але Чонгук не пускає, впиваючись пальцями в худі мінові стегна та фіксуючи їх в одному положенні. Вони блять не закінчили, і поки не закінчать – Мін і на міліметр не здвинеться. – Ти в усьому винен! Був і залишаєшся. Ти зіпсував мене, Чон Чонгук. Ти зіпсував усе!

     

    Тиша бринить химерним звуком. Можливо, це був пискіт Юнгі, коли Чонгук схопив його долонею за підборіддя, притягуючи ближче та змушуючи подивитися собі в очі, побачити все, що він зараз відчуває та думає.

     

    – Це взагалі твої слова, Юнгі, – загнано шепоче Чон, що ледве чути через музику, що б’є по перетинкам. А ще він вперше називає його ім’я, напевно, з дитинства, – чи слова твоїх притрушених батьків?

     

    – Не смій нічого казати про них, – шипить Мін крізь стиснуті зуби та намагається вирватися, але хватка старшого занадто цупка.

     

    – Справді? – Чонгук роздратовано фиркає, відкидаючи впавши на обличчя чуб, і Юнгі бачить, як у того на лобі пульсує вена.

     

    Такого злого Чона Мін ще ніколи не бачив. Навіть коли вони давали один одному тумаків на стрілках, навіть коли бачив його в бою з іншими бандами – Чонгук завжди йшов вперед з арматурою та посмішкою наперевіс, кривою й гострою, але посмішкою. А зараз від його натурально тхне гнівом так, що забивається до носа та робить непритомним, і, якщо чесно, Юнгі це лякає до потіючих долоньок.

     

    – Може, замість того, щоб галасувати на мене, подумав би про те, що вони закривали тебе під домашній арешт, відбирали всі засоби зв’язку та забороняли спілкуватися зі своїми друзями, просто тому що їх хвилювали лише срані оцінки, а не власний син?

     

    Чонгук не думає, що каже, хоча, з іншого, боку, це найчесніші слова, що він кому-небудь та коли-небудь казав. Тому що образа, що давила тільки через власні почуття, тепер з новою силою пресує через Міна. Такого крихітного та маленького Міна, який з небувалою силою відкидає його руку від свого лиця та кричить, розриваючи легені.

     

    – Та звідки тобі блять знати, Чонгук?! Ми з тобою сралися один з одним стільки років, і тобі до пізди було, як вони ставилися до мене! Якого ляда ти згадав про це зараз?

     

    Це спрацьовує як ляпас навідліг, що нанесли з точністю по центру серця. Тому через власне безсилля Чонгук почитає шепотіти та знову бере обличчя Юнгі тільки тепер у свої долоні – обережно, наче сліпе, тільки народжене кошеня.

     

    – Тому що я стояв під твоїми вікнами, коли твій батько замахнувся на свого сина, а потім барабанив у двері, щоб він перестав, але мене за шкірку викинути з під’їзду і пригрозили мєнтами. А потім ти ігнорував мене, – Чон згадує лице Юнгі, все в синцях, та опухлі від сльоз очі, що у самого душа починає вити, як ранений вовк зі сраних мемів, – і я просто здався. Про що досі жалкую. А ще злюся блять на тебе, потому що ти все одно дав батькам відсіч, але до мене не повернувся, а закрився та обрав інших людей.

     

    – Але ти перший почав, – так само в тон шепоче Мін з дитячою образою, не помічаючи, як по щоці, прямо в чонові долоні скатується самотня сльоза.

     

    І він із жахом приймає цю поразку. Тому що Юнгі правий, перший крок у напрямку ворожнечі зробив саме Чонгук – ніхто з них вже не пам’ятає, як саме було, але, щоб розвести полум’я війни, цього точно вистачило. Можливо, зараз він розуміє все. І чому забитий в куток та зашуганий погрозами батьків Мін навіть не дивився в його сторону. Чонгук і справді дурень, але тоді він не бачив іншого виходу, окрім як на помсту стати там же. Тільки гірше. Він обрав тактику бісити та пресувати до такого рівня, щоб Мін сам його возненавидів, якщо не зміг повернутися хоча б на нейтральну початкову точку.

     

    – Я так сильно жалкую, – Чон впирається чолом у плече молодшого, ловить маківкою ще декілька гарячих сльозинок Юнгі, який втратив зв’язок з космосом та походу із самим собою. – Я думав, що це витіснить і мої почуття також.

     

    Рука, якою Мін хотів відсторонити Чона від себе, раптом завмирає занесеною над чужою головою та починає тремтіти. Він відкриває рота, наче тюлька, яку мужики ловлять на місцевій набережній, але звідти виривається лише хрип. Якого хуя?

     

    – Я тобі подобаюсь?

     

    Неочікувано усвідомлені тремтячі слова ріжуть повітря, і здається, навіть музика внизу стала на декілька гігагерц тихіше.

     

    – Подобаєшся? – господи, він переймає від Міна все, навіть цю дурну звичку перепитувати, та шепоче, як в дурмані, бо вся злість, яка була з ним стільки років, просто розчинилася, як примара на світанку, варто було Чону знову побачити сльози в очах навпроти. – Я кохаю тебе, Юнгі. Ще з того першого дня, коли ти йобнув мене лопаткою по башці в пісочниці. Можливо, ти мені тоді шось в голові й зламав.

     

    Чонгук сміється, як хворий, не вірячи, що все, що він тримав у собі весь цей час, усі ті почуття, що він ховав за тичками та підколами, нарешті порушили режим тиші.

     

    А у Міна погляд зі скла та у вухах шумить, як у трансформаторній будці. Але чомусь, замість того, щоб гепнути Чонгука по голові за таке безглуздя українсько-польським словником, що лежав під рукою, чи хоча б відштовхнути і з кінцем виламати ці злоїбучі двері, втікаючи у сусіднє місто чи на іншу планету як мінімум, він плине вперед та коротко накриває губи Чона, одразу ж відстороняючись, мов легкий весінній вітер.

     

    Настільки щирим ахуєм на обличчі старшого можна людей в асфальт закатувати. У нього досі навіть після такого швидкого, майже невловимого чмока залишився присмак чужих цигарок та баблгамівської жуйки з ларька під домом Юнгі. Він, не вірячи, хлопає віями, намагаючись зрозуміти, у нього дах поїхав чи його відірвало нахуй та понесло в країну з казок.

     

    – Шо ти робиш, скажи мені, будь ласка.

     

    “Будь ласка”, – повторює про себе Мін, бо ні на що інше він зараз не спроможний, адже це, напевно, перше ввічливе слово, яке він чує від Чонгука.

     

    – Не знаю, – пищить Юнгі, перебуваючи в якомусь трансі, і додає вже прямо в чужі теплі губи, – просто дай мені перевірити.

     

    Він знову цілує, та на цей раз отримує такий бажаний фідбек, розчиняючись в завзятті Чона, який бере справу в свої руки. Старший веде язиком по м’яким піддатливим вустам, про які мріяв хуй зна скільки, пірнаючи всередину та обводячи ряд білосніжних зубів. Юнгі сипло видихає, намагаючись зачепитися пальцями за ту бісову кожанку Чонгука, щоб не звалитися нахуй у кротову нору, вилітаючи на тому кінці галактики, гублячи себе з корінням. Він прикусує чонову губу, зганяючи своє незадоволення тим, що гарячі руки Гука починають шарити під його футболкою та перебирати ребра, щипаючи боки. Мін відхиляється на секунду, щоб перевести подих, тому що на затхлому горищі повітря категорично мало, а для Чонгука це мовби знак переміститися на бліду шию. Він йде вологими слідами по шкірі, що пахне минаючим літом, прикусюючи недалеко від сонної артерії та вириваючи з Юнгі обурений напів стогін.

     

    – Збрендів? – тому треба багато зусиль, моральних та фізичних, щоб відсторонити від себе Чона, хапаючись за укус, на якому залишилися сліди від зубів та розквітаючий червоний засос.

     

    – Переживеш, цукерочко, – Чонгук хижо посміхається, а роздратування від цієї посмішки нікуди так і не дівається, хіба що переростає у щось трохи інше, що сиділо в серці за трьома замками.

     

    – Я казав не називати мене всякою хуйнею.

     

    Мін гнівно маше пальцем перед лицем навпроти та ледве стримує за передпліччя на безпечній відстані, мацаючи пізданутися яку спокусливу біцуху. Чонгук лише закатує очі на всі ці мінові заморочки, повільно погладжуючи руками його стегна.

     

    – Боже, навіть зараз ти просто нестерпний.

     

    – Так зроби з цим шось, – Юнгі з викликом підіймає одну брову, що слугує сигналом для наступу.

     

    Чон, більше не церемонячись, ще раз накриває уста Міна, зминаючи до такого степеня, що у самого починають нити свіжі рани, а після стягує Юнгі зі стола, повертаючи до себе спиною, нагинаючи. Він уважно, наче мисливець, що висліджує дичину, спостерігає за завмершим в ахуї молодшим, який наче сам ще перевіряє кордони власного дозволеного, і бережно ковзає рукою спокусливими зламами талії. Пару митей згодом Мін обертається, дивлячись через плече на Гука та відблискуючи очами типу “довго ще?” І, боже, який він казковий. З краплинками поту на лобі та заламаними в очікуванні бровами. Чонгук готовий ось прямо зараз кинути все та найняти фотографа, який би засняв кожен міліметр обличчя людини перед ним, а потім самого фотографа побити його ж камерою, бо на таку красу тепер усім, окрім Чона, дивитися заборонено.

     

    – Це не означає, що я більше не ненавиджу тебе, Чон Чонгук, – попереджає Юнгі, поки той допомагає йому стягнути мастєрку, тому що по шиї вже тече піт від спеки та загальної розпаленості.

     

    – Та будь ласка, – скалиться Чон, залишаючи Міну за вушком легкий цілунок, від якого той натурально мурчить, – просто дай мені зіпсувати тебе ще сильніше.

     

    Юнгі мичить нерозбірливо, у чому чути щось на кшталт “іди нахуй”, визиваючи черговий смішок у Гука, який буквально накриває його своїм тілом, задираючи футболку та цілуючи кожен хребець, не забуваючи кусатися, але одразу ж зализькувати сліди власних діянь. А Міну зараз так невимовно добре, наче це перші справжні емоції, окрім роздратування та злості, які він коли-небудь у житті відчував. Повітря важке та куряве, Чонгук надто близько, наче смакуючи, стягує з молодшого джинси разом з білизною, накриваючи великими шорсткими долонями маленький зад, та викрадає в того безладний подих. Він опускається нижче, торкаючись губами м’якої шкіри, і Мін мимоволі починає тремтіти.

     

    – А мама казала, що ніхто в дупу цілувати не буде, – віджартовується Юнгі, намагаючись стримати внутрішній мандраж, але отримує укус, шо дає протрезвіти. – Блять, йолоп! У найфілейнішу частинку.

     

    Мін обертається на Чонгука, стріляючи блискавками з очей та намагаючись дістати рукою, щоб йобнути, та сильніше, але Чон перехоплює його зап’ясток, цілуючи тильну сторону крихітної долоньки та спостерігаючи, як молодший помітно розслаблюється.

     

    – Тому що це найсмачненьке. Кролики – це не тільки цінне хутро, а й три – чотири кілограма дієтичного, легкозасвоюваного м’яса. У цьому випадку котики, – посміхається Чонгук, проводячи рукою по сплутаному волоссю Юнгі в заспокоюючому жесті, та риється у кишені куртки, скидаючи її з себе. – Гуд ньюс, у мене є прєзік, але нема змазки. Так шо, кицюню, тобі прийдеться попрацювати ротиком.

     

    Він дивиться на Міна, який стверджувально киває, та бачить, як в очах Юнгі, який витер собою вже увесь стіл, спалахує такі іскри, що Чонгук починає перейматися, як би тут нічого не загорілося. А після, як зачарований, підносе свої довгі пальці до невеличкого рота Юнгі, повільно обводячи губи, що у Чона внизу все скручується, наче він в прямому етері дивиться високоякісне порно, і прямо зараз на місці помре від естетичного оргазму. І блять старший навіть знати не хоче, де Юнгі такому навчився, хоча дуже цікаво.

     

    Він повільно дістає пальці з пошлим хлюпом, склоняючись, щоб залишити на вологих вустах Юнгі спекотний поцілунок. Чонгук кладе свої долоні назад на чужі сідниці, акуратно розводячи половинки та змочує прохід.

     

    – Дихай, кошенятко.

     

    Чонгук опалює вухо Міна, який вже забув, що таке легені, та маже носом по гарячій щоці, нарешті приводячи того в почуття, коли повільно та обережно входить одим пальцем всередину та дає час, щоб звикнути. Юнгі дихає через край і, здається, зараз відключиться, якби не Чон, який вводить ще один палець, змушуючи його прогнутися у спині та гучно застогнати.

     

    – Блять як же добре ти стогнеш піді мною, крихітко, – ричить Чонгук, рухаючись пальцями та раз-у-раз з кожним порухом викрадає у Міна протяжні звуки.

     

    – Давай ще о- Ах! Ще один, – хрипло та надривно благає Юнгі, впечатуючись щокою в стіл, і хто такий взагалі Чон Чонгук, щоб не послухатися.

     

    Він додає ще один палець, швидко рухаючись, через що Юнгі встає навшпиньки, бажаючи відчувати більше, відчувати сильніше, викликаючи у Чонгука схвальний смішок.

     

    – Знаєш, лялечко.

     

    Чонгук веде носом по потилиці Юнгі, вверх, зариваючись у маківку, що пахне яблуками та потом, та повільно витягує пальці. Міна це добіса дратує, але що ж поробиш – це їхня традиція.

     

    – Коли думав, як би я тебе трахнув.

     

    Він ростьогує пасок на джинсах, не поспішаючи витягує вже твердий член та розподіляє природну змазку по всьому стволу, поки молодший від цього божевільно напів шепота зараз з глузду з’їде, а зіниці розширюються, як під наркотою, яку він ніколи не пробував, а зараз йому й не треба – у нього є Чонгук.

     

    – Я думав зняти якийсь піздатий готель десь не тут, зробити це на кінг сайз ліжку та зв’язати тебе, записавши це все на камеру. А потім показувати тобі щоразу, як ти будеш відкривати на мене свій прекрасний ротик, тому що, боже, як сильно ти мене заїбав.

     

    Юнгі буквально метається та підскиглює, коли Гук повільно входить в нього, тихенько погладжуючи сідниці, щоб зменшити дискомфорт, а потім накриває його член, поки Мін задихається від надвідчуттів, що охоплюють в одну секунду, вистогнуючи, що у Чона дух перехоплює.

     

    – Я хотів би витрахати з тебе всі мізки та слова, щоб ти нахуй забув, як тебе звати, щоб благав мене про більше, щоб сам ліз на мій член та кричав так, щоб нам у номер стучали сусіди.

     

    Він починає так само, не поспішаючи, як і до цього, посилати маленьким тілом Юнгі розриваючі розряди, змушуючи пальці на ногах піджиматися від екстазу.

     

    – Але, господи, зараз ти такий гарненький переді мною, я просто глуздом їду.

     

    Чонгук нарощує швидкість, зриваючись на шалений темп, вибиваючи з Міна ще гучніші рвані стони. Він однією рукою тримає його за тонку талію, а другою йде по блідій руці, накриваючи чужу долоньки та переплітаючи пальці. Юнгі прогинається у спині, чуючи мелодійні шльопки та намагаючись не закотити очі від виплескуючої за береги насолоди, та з довгим й хриплим стогоном кінчає. Чон ричить, наче реально вовк якийсь, не зупиняючись, та вдовблюється в м’яке тіло, так що стіл ходуном ходить, та кінчає після, ледве встигнувши вийти.

     

    – Блять який же ти, – Чонгук зараз гарячий, як пічка, ще й накриває Міна собою, цілуючи, де тільки дістає – талію, мокру спину, маківку, покусану шию, всю в червоних мітках.

     

    – Охуєнний?

     

    Голос Юнгі скрипить, як хвірточка, хоча й стомлений, але життєрадісний до пізди. Чонгук допомагає йому натягнути джинси та випрямитися у спробі не йобнутися на пильну підлогу, бо голова різко закрутилася від такої зміни. В житті зокрема.

     

    – Шалено, – Гук дивиться на нього і очей відвести не може, поки Мін намагається розрівняти бедлам на голові та потягується ліниво, наче кіт. – Свєтлана, я слишу хруст бєзе.

     

    – Іди до дупи, – той в’яло відмахується, трохи плутаючись в ногах, але хапається за чонові плечі. – Тепер тут повітря ще менше.

     

    Чонгук притягує до себе ще ближче, поки їхні намоклі футболки не липнуть одна до одної, і, підхоплюючи від зад, тягне наверх, так що Юнгі майже дістає головою дах, хитро дивлячись у вічі.

     

    – Хочеш штучне дихання?

     

    – Обійдуся, – бурчить Мін, але все ж підставляє обличчя під сотню крихітних поцілунків, коли Чонгук валить його на щось підозріло м’яке та жахливо скрипуче, як буквально все на цьому доленосному горищі.

     

    Молодший коситься назад, помічаючи, що лежить спиною на кособокій розкладушці, застеленій матрацом та картатим колючим пледом, поки зверху посміхається Гук, здавалось би, повністю ігноруючий його спопеляючий погляд.

     

    – Ну і нахуя ми робили це на столі, коли тут весь цей час було ліжко?

     

    – Пробач, пиріжочок, – Чонгук замість вибачення цілує вуста Юнгі так тендітно, наче це не він тут жах та кошмар другої половини населення міста, – ти просто такий солоденький, що я не можу відірватися.

     

    – Боже, – Мин роздратовано закатує очі, тицьнувши Чона під ребра та намагаючись пхнути ногою, яку ловлять та повертають на початкову, – шо завгодно, але не пиріжочок.

     

    – Зайка? – Чонгук вигибає брову та кусає охуївшого молодшого за щоку. – Тістечко? – за підборіддя. – Слоненятко? – мочку вуха. – Квіточка? – укус отримує ключицю. – Риба моя? – у Чона все конкретно закінчується фантазія, поки йому все ж таки прилітає аптечка по голові від розлюченого Юнгі. – Бублик?

     

    – Бублик блять? – Мін замахується ще раз, але старший випереджує, кусаючи того за тонкий зап’ясток.

     

    “Господи, ти собака чи шо?” – думає Юнгі, поки його колишній ворог зализькує його власний кусь.

     

    – Милий, я буду називати тебе так, як ти побажаєш.

     

    Гук ще раз коротко чмокає Міна в краснючі губи, нарешті фотографуючи в пам’яті його ліниву посмішку, першу, що побичив за багато років не здалеку, і яку буде зберігати, як один з найяскравіших спогадів.

     

    – Ти все ще піздець як бісиш мене, Чон Чонгук.

     

    -Ти мене також, але, – починає Чон, тільки закінчити йому не дають чужі, так легко та просто сказані слова.

     

    – Але я, здається, також кохав тебе весь цей час.

     

    Чонгук моментально стає серйозним. На його обличчі зараз не світиться дуркувата дитячість чи така звична хитрожопа насмішка. Він виглядає старше, ніж є насправді, дивлячись в душу Юнгі, та завмерши, не вірячи в те, що почув. І тільки очі видають, що він катастрофічно та безапеляційно щасливий.

     

    – Повтори, – наполегливо каже Чон, притиснувши Міна за обидва зап’ястка до розкладушки, що тримається, як і Чон, на останньому подиху.

     

    – Нє.

     

    А Юнгі плювати – він посміхається та хіхікає, повертаючи Чону всі його осмішки, знаючи, як зараз діє, проїжджаючись по чужим нервам.

     

    – Охуїв?

     

    – Ага.

     

    Старший тяжко видихає, внутрішньо медитуючи від уважним поглядом Міна. А потім несподівано задирає міновську футболку, починаючи оскаженіло лоскотать, чого той точно не очікує. Юнгі верещить, як дівчинка, яку смикають за коси, випадково проїжджаючись Чону кулаком по підборіддю. Але тому все одно – він зупиняється лише тоді, коли у Міна вже сльози вийшли разом зі сміхом і він декілька зайвих разів ляснув Чонгуку гострою колінкою по яйцям.

     

    – Повтори кажу, – наполягає Чон, останній раз трясонув на нещасній розкладушці регочучого Юнгі, який незрозуміло як опиняється лежачим зверху на ньому.

     

    – Добре! Я люблю тебе, ясно? – Мін нарешті видихає повними легенями, коли Гук відпускає його, заспокійливо погладжуючи по гудучим ребрам, над якими так нещадно познущалися. – Задоволений?

     

    – Охуїти як.

     

    Чонгук скалиться ширше за Чешира, не вірячи дивлячись перед собою та стискаючи своє щастя в руках, наче восьме чудо світу. А Юнгі йде пальцем по невеличкому шраму на його щоці, тепер згадуючи, що він сам подарував його в одній з найжорстокіших бійок шматком шиферини. А Чонгук тоді йому залишим йому ціле ніхуя, тільки пару синців десь там, де ніхто б навіть не побачив. І десь всередині Мін зараз відчуває такий ніхуйовий укол провини. Хоча, треба признати, шрам Чону пасує.

     

    – Йобаний в рот. Я думав, нам треба буде тягнути сюди мішки для трупів, а не фату блять.

     

    Юнгі з Чонгуком одночасно різко обертаються на джерело звука, навіть не почувши, як відчинилися скрипучі двері, та чужі кроки. Біля стола, де було скоєно прелюбодійство стоять нормально так прихуївші Хосок з Чіміном. У Чона старшого щелепа закотилася кудись на перший поверх, а у Пака поруч обличчя світиться, як трубки в фізіотерапевтичному кабінеті в обласній поліклініці. Ні, він, звісно, був упевнений в успіху власного плану, але не настільки ж.

     

    – Мішки все ще потрібні, – і якщо перед своїми друзями Юнгі ще міг придумати яке-небудь виправдання, то перед Намджуном, який раптово виник за їхніми спинами – це все, баста. І виглядав Кім охуїти як погрозливо.

     

    – Так, циганський таборе, розходимося, – не давши нікому сказати й слова, поруч з Намджуном, наче з повітря, матеріалізується Сокджин. – У голубків тут чіллаут.

     

    Він непомітно проводить кістлявими пальцями по показушно напруженим біцепсам Намджуна, знаючи, що це має заспокійливий ефект, ні скільки не соромлячись ахуя на обличчях “голубків” та Хосока заразом. Він бере за руку власника хати, що більше й слова не сказав, бо роздумує над кардинальним ремонтом дачі, та веде за собою, зникаючи за залізними дверима, попередньо відкритими, залишаючи все ще лежачих в кучці, повній жаху, один на одному Чона з Юнгі.

     

    – А я ж казав, – переможно мовляє Чімін, штовхаючи в плече Чона старшого, який ледь не падає, не вірячи дивлячись на свого найкращого друга (нарешті) в обіймах його колишнього ворога.

     

    – А ти ж казав, – ледве шевелячи язиком, повторює Хосок, якого тягне за собою сяючий від щастя Чіміна.

     

    – До речі, ми зустрічаємося, – наостанок кидає Пак, зникаючи своєю персиковою маківкою внизу.

     

    – Піздець, – підсумовує Юнгі під голосний сміх Чонгука у той час, як двері знову захлопуються, а розкладушка складається навпіл.

     

    ***

    до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch

     

    2 Коментаря

    1. Feb 14, '24 at 18:17

      Знайдіть нормальний синонім до “о
      ****о” бо я тут на даний момент безсила🤩🤩🤩

       
    2. Юна
      May 15, '22 at 21:15

      Це просто прекрасно, я дуже люблю цей фф, рада що ви переклали його українською, я за
      оплююся вами 🛐♥️♥️