Коли пелюстки торкаються твоїх рук

І все ж, чому пан Камісато так був занепокоєний станом свого працівника? Вважав, мабуть, що це впливає на якість роботи Томи, але ні. Хлопець сумлінно виконував усі свої завдання й обов’язки, як то кажуть, і в радості, і в печалі. Він питав у Камісато-старшого, звісно, до чого така стурбованість, але той був загадковою людиною і завжди або зовсім ухилявся від відповіді, або вона була ну дуууже нечіткою. Така неоднозначність збивала юнака з пантелику найбільше.

Але в чому Аято і був правий, то це в тому, що час лікує. Справді, через кілька тижнів прислуга почувався значно ліпше, а від зустрічи з молодою пані йому вже не ставало ніяково. Вже через місяць вони навіть почали спілкуватися, як раніше. До цього ж дівчина зводила на ні будь-який контакт з Томою, бо певний час почувалася винною за свою відмову, але тепер ситуація покращилася. Крім цього, очільник клану спілкувався з кожним із них досить часто, вислуховуючи їхні думки та надаючи поради, коли це було потрібно. Юнак також частіше почав кликати Тому на різні вилазки. Іноді під приводом роботи, а іноді й без причини.

Тома не міг не помітити, як час, котрий він проводить із комісіонером, збільшився удвічі. І якщо в цьому він не бачив нічого незвичного, то наступне у хлопця викликало своєрідні думки.

Зеленоокий почав помічати, що його пан частіше зазирає юнакові у вічі, частіше йому посміхається, частіше просить про якість дрібниці. Лише за учорашній вечір Камісато-старший аж тричі просив Тому зробити йому чай. Невже в пана з’явився ще один улюблений напій, або ж він просто хотів бачити свого слугу частіше? А навіть якщо й останній варіант, то… має бути на це причина. Цілком імовірно, що пана щось може бентежити і йому потрібна дружня розмова із кимось близьким. Власне, Тома так і подумав, тому після завершення робочого дня він попрямував до кабінету Камісато.

Тук-тук.

— Пане? — питається блондин. У відповідь – тиша. Що ж, здається, він вже завершив свої справи і пішов до кімнати. Невже доведеться йти туди? Тома ніколи не дозволяв собі без запрошення заходити до кімнати жодного з Камісато, а навіть якщо б і зробив це, то ніколи б собі не пробачив таку зухвалість. Все ж таки, він лише слуга.

Проте ситуація зараз йому здавалася іншою, оскільки юнак вірив, справді щиро вірив, що з Аято щось коїться і потребує втручання. Саме тому, відкинувши усі сумніви, блондин знайшов покої свого пана і постукав. Не встиг він навіть рота відкрити, щоб запитатися, як вже чує голос Камісато-старшого.

— Заходь, — відразу ж запрошує той. Стоп, звідки він?..

— Пане, це я, — уточнює Тома на всяк випадок.

— Знаю. Тому заходь.

Подиву юнака не було меж. Він знав, що пан досить кмітливий та з чудово розвиненою інтуїцією, але щоб настільки…

Робітник ледь ступає до чужої кімнати, як вигляд напівоголеного тіла Аято змушує його відвернутися, а щоки – зарум’янитися.

— П..пробачте, пане! Я не знав, що ви… Тобто…

— Все добре, Тома, — юнак посміхається, натягуючи тканину своєї нічної юкати на груди і плечі і зав’язуючи пояс. — Насправді я й припустили не міг, що тебе так збентежить моє тіло. Ходи сюди.

— Все одно… Це ж я, а ви мій пан і тому я вважаю, що це неприпустимо.

— Он як? — щойно Тома сів поруч, Камісато повернувся до нього обличчям. — Я так бачу, ти й досі віриш у те, що між нами суто ділові стосунки.

— Та ні, не зовсім так… Я пам’ятаю, як ми з вами почали дружити ще до моєї роботи в комісії. Але ж все одно, ви в першу чергу голова клану Камісато, його обличчя, поважна людина, а я ваш помічник.

— Але ти зараз не на роботі, — відказує Аято.

— Я вас зрозумів, пане.

— І не треба мене звати паном. Хоча б зараз.

— А як тоді? — Тома здивувався такому проханню.

— По імені.

— Як побажаєте, пан Аято.

З вуст комісіонера пролунав смішок. Здається, підлеглий його не зрозумів.

— Без “пан”.

— Стривайте, ось так просто? Я не можу.

— Можеш. Нумо, назови моє ім’я. Уяви, що ти не працюєш на мене.

— …Аято… — зовсім тихо вимовив той.

— Голосніше.

— Ая…то.

Аято посміхнувся, почувши як хлопець називає його ім’я. Більш того, йому було це дуже до вподоби. Ах, Тома, який ось так сидить зовсім поруч, ще й кличе свого пана по імені… Цікаве видовище.

— Отже… я хотів із вами дещо обговорити, — починає Тома.

— З ким це?

— З вами.

Пан оглядається, а потім, ледь стримуючи посмішку, запитує:

— Про кого ти? Я тут один.

Томі вистачило буквально секунди, щоб зрозуміти, що Аято вирішив по-доброму поглузувати з надмірної формальності хлопця, тому він не стримався й засміявся, а разом і з ним і сам Камісато.

— Ха-ха, добре, я зрозумів. То ж, мені здалося останнім часом, що ва.. тобто, тебе щось турбує.

— Справді? Цікаве спостереження.

— Ви часто мене кличете на прогулянки, просите про якість дрібнички і таке інше. Спочатку я думав, що це для того, щоб відволікти мене від дурних страждань, але я в нормі, чесне слово. Я не експерт, але мені здалося, що у вас щось на думці і вам потрібно комусь висловитися, а тому я готовий вислухати! Звісно, якщо ви бажаєте.

— Так, але по-перше, твої страждання не дурні. Не треба знецінювати свій досвід і свої почуття. А по-друге, ти дещо помилився у своїх висновках. Справді, ми більше часу почали проводити разом, але на це є одна проста причина: я хочу бачити тебе частіше, Томо.

Треба ж, пан нарешті дав відповідь на те, що так довго цікавило хлопця. Йому лестило, що Аято прагне проводити з ним більше часу, але чи є на це причина?

— Справді? А чому, якщо не секрет?

— Тому що ти мені подобаєшся.

І ось тепер настав час дивуватися. Якщо Тома міг уявити такі слова від будь-якої знайомої дівчини, наприклад Люмін чи Йоімії, то від Аято – ніколи. Юнак навіть не знав, як йому реагувати, тому лише сидів і кліпав очима, з подивом дивлячись на співрозмовника.

— Стривайте, але ж… Ми обидва чоловіки.

— Га? І це каже мені хлопець, який народився у Мондштадті – місті свободи? Я чомусь вважав, що ти інакшої думки.

— Тим паче, ви мій пан, а я-

— Так, знову ти за своє? — Аято зітхає. Ні, він не був роздратований, його лише дивувала така відданість Томи ієрархії у комісії. Ніби він бачить лише біле і чорне, без жодних інших відтінків.

— Пробачте… Мене завжди цікавили жінки, я й уявити собі не міг, що можу подобатися вам і… — і все. Далі блондин не наважується продовжити, бо зараз розуміє, що опинився на місці Аяки. Невже він зараз відмовить пану так, як це нещодавно зробила його сестра самому Томі? І що тоді той відчуватиме? Такий же біль і порожнечу, якщо не більше. Навіть якщо доведеться відмовити, Тома просто сам собі цього не пробачить, оскільки зробить найближчій людині боляче.

— Тоді можеш уявити замість мене сестру, — жартує Камісато.

— Що? Ні! Ні за що! До того ж, я вже… відпустив її. Вже минув місяць і я змирився, що між нами бути нічого не може.

— То може, в нас із тобою щось вийде? — Аято дивиться у вічі слуги. Блондину здалося, чи в бузкового кольору очах блимнула іскра надії? — Перш ніж ти заперечиш, я міг би пообіцяти, Томо, що жоден з комісії або наших знайомих про це не дізнається. Навіть моя сестра. Ти прекрасно знаєш, що я вмію берегти таємниці. Щодо твоїх упереджень… Що ж, не знаю, як у вас прийнято у Монді, але тут одностатеві стосунки були завжди. Ні в кого не було забобонів щодо того, хто з ким спить. До того ж, як бачиш, це аж ніяк не впливає на життя інадзумців, на їхній побут та інше. Всі вони такі ж люди.

— Пане Аято… — промова Камісато вийшла досить надихаючою, як здалося хлопцю, проте він інших слів дібрати не міг.

— Томо… — комісіонер підсувається ближче до свого підлеглого. Юнак кладе свою бліду і тендітну долоню зверху більш мужньої і засмаглої долоні Томи. — Ти мені подобаєшся давно. Я точно навіть сказати не можу скільки саме років. Спочатку я думав, що це мине і це так би мовити “підліткове”, потім я дізнався про твою симпатію до сестри. Звісно, я не хотів відбивати тебе в неї, я би навіть був радий, якщо б у вас все склалося. Проте після того, що сталося, в мене з’явилася думка, що я зможу тобі допомогти впоратися з так званою втратою. Я ніби повірив у реальність наших стосунків, тому й почав робити спроби зблизитися. Тепер ти розумієш?

І справді. Тепер він, здається, розуміє. Але зовсім розгублений, хоча й зворушений таким зізнанням Аято. І тепер він зовсім не знає, що йому відповісти. У голові порожнеча і вихор емоцій.

Пан теж, закінчивши балакати, замовкає, дивлячись на руки їх обох. Він все сказав що хотів і десь, у глибині душі, йому можливо й трохи ніяково, що він ось так узяв і все виплеснув на слугу.

Можливо, сиділи вони так у тиші близько хвилини, а то й більше і хто знає скільки б ще це тривало, якби Тома не взяв долоню свого пана, стиснувши у своїй.

— Я не хочу вам відмовляти і робити боляче, — починає він.

— Нам? — навіть у такій ситуації Аято намагається бути у гуморі.

— Саме так, мій пане.

Тома не дає юнакові відповісти на це, тому що в наступну ж секунду потягнувся до обличчя Камісато, поцілувавши. І знову ж, за будь-яких інших обставин він би не дозволив собі такої поведінки, проте зараз все зовсім інакше. Подив Аято тривав лічені секунди, після чого той із превеликим бажанням і задоволенням поцілував хлопця у відповідь, нарешті куштуючи на смак довгоочікувані теплі губи блондина. Хлопець і не сказав би, що цілуватися з іншим чоловіком бридко або гірше, ніж із дівчиною. Більш того, йому це однозначно подобалося, хоча й досі в якійсь мірі здавалося геть неправильним. Свої руки Камісато висмикнув з хватки блондина, потягнувшись ними до свого одягу і послаблюючи пояс. Тома вмить зупинився, щойно він побачив як тканина сповзла вниз, оголюючи спочатку плечі, а потім груди юнака. Він точно не очікував такого продовження.

— Пане, ви-

— Тс-с.. — Аято прикладає вказівний палець до вуст здивованого хлопця. Він помічає, як в того знов почервоніли щоки, і це змусило його неоднозначно посміхнутися. — Тепер це наша із тобою маленька таємниця, Тома~