Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал
    Жанр: Містика
    Мітки: Abuse/ComfortPOV
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Взагалі то, це фанфік по грі John Doe, але я не знайшла її у фендомах.

    Приємного прочитання.

     

     

     

    Що робити, коли ранок починається не з кави, га?
    Ось у мене він починається зі складного вибору: йти у душ, чи ні? Спросоння мені навіть окріп здається холодний, а скільки часу це займає… Ну, хвилин п’ятнадцять. Але у мене вранці нема стільки часу. Мені б тільки змусити свою дупу відліпитися від ліжка: тонни апатії разом з депресією притискають мене до нього. Цей день був як попередній, попередній напевно в точності копіює сьогодення. Нудить вже. Тож, ніякого душу.
    Але попри всі свої тяжкі думки я збираюся і плентаюся до автобусної зупинки. Монотонно розплачуюся за проїзд і займаю місце біля заднього колеса. Навпроти мене стояв молодий хлопець. Симпатичний. Був би. Якби не таращився на мене так відверто. А так звичайнісінький собі фрік. Як і я.
    Працюю я на заправці. Тільки й дивуюся тому, що на моєму здоров’ї це не відобразилося. Стільки вихлопів та ще й сморід кепський. Іду до свого робочого місця – за касу. Жбурляю свою сумку за прилавок і йду розкладати на полиці нові товари, аж раптом:
    -Привіт. Ти досить приємно пахнеш. – о, це той дивак з автобуса.
    – Є… привіт? Я можу Вам чимось допомогти?
    -Як тебе звати? – він дивно посміхався весь час і я відчув себе незручно. Мовчки тицьнув на свого бейджика.
    – О точно, як я і думав до цього. – він посміхнувся ще ширше і начебто показав свою радість здригнувши плечима. Він продовжував:
    -Мене звуть… – в цей момент мені наче голку у вухо встромили, почувся дзвін, в очах ніби на секунду вимкнули світло, але вже за мить дивна мара щезла, ніби й не було нічого.
    -Але ти можеш звати мене Джон Доу. – завершив юнак.
    Мовчання. Нервово бігаю очима по прилавках. Може сказати, що я зараз зайнятий? Типу працюю.
    -Маєш якісь плани після роботи? – Доу нахилив голову і трохи крипово закляк.
    -Ну-у, не маю. А до чого взагалі питання? – хлопче ти чого? Йди дівчаток клеїти, а я серйозний пацан. Навіть маю роботу на заправці.
    Та поки я тішив себе думками про свою успішність, Джона й слід вже зник.
    -От дивак. – сказав я сам до себе і продовжив роботу.
    Нарешті робочий день добіг кінця і я відчув себе полегшено. Завтра, звісно, усе буде теж саме, але це не заважає кожен раз відчувати себе так, наче в тебе з шиї знімають аркан. Я мрійливо посміхнувся і прикрив очі вдихаючи повні груди повітря з запахом бензину та мазути.
    -Привіт!
    -… святі млинці! Це хто тут людей лякає? – роздратовано я озирнувся і побачив вже трохи знайомого дивака.
    -А тобі подобається, коли тебе лякають? – Джон аж сіпався від нетерпіння почути мою відповідь.
    – Так звісно, але тільки якщо я сам забажав би цього. Наприклад, дивлячись фільм жахів, чи у квест кімнаті.
    -Ти виглядаєш милим, коли нажаханий.
    Не знаю, що йому відповісти. Дякую, схоже?
    -Можна піти разом з тобою?
    -Що?! Так! Ой… – миттєво прикриваю рот рукою. Ну що за фігню я зпоров! Я ж хотів сказати “ні”.
    -Може не варто так необачно запрошувати незнайомців додому? Ти з усіма чужинцями так? – він трохи підняв верхню губу і у вечірніх сутінках мені здалося, що він зіскалився.
    -Та я ж..!
    -Не переймайся, ми вже знайомі! – він хапонув мою руку перш ніж я встиг і слово вимовити, та потяг до зупинки. Матінко, я хочу назад! Доу спіймав потрібний автобус навіть не питаючи, затягнув мене в салон, плюхнувся на вільне місце і посадив мене поруч. Я неначе антична статуя, сидів і боявсь навіть кліпнути. Джон тим часом притиснувся до мене, поклав голову на плече, але я навіть людського запаху не відчув. В нього не було запаху. Ну знаєте, коли людина пітнішає або користується одеколоном, чи навіть має запах з рота. Але Джон наче й не живий був, все що я міг чути, спертий запах в автобусі й аромати лишені іншими людьми. Як у марі промайнула наша з ним подорож і ми стояли біля моїх дверей.
    -Мені… цей, потрібна рука, моя. Двері відчинити. – здавленим голосом мовив я, бо Джон Доу міцно переплів наші пальці. Він проігнорував моє прохання і я лишень почув як він грайливо хихикнув. Його рука обачно торкнулася моєї п’ятої точки і я навіть не зрозумів що зараз не дихаю. Лишень серце відбиває у виски. Я відчув як його пальці легенько ковзнули у задню кишеню.
    -Ось твої ключі, щоб тобі було зручно я сам відчиню двері. – я видихнув. Потім помітив, як вправно Доу відкриває замок однією лівою рукою. То ти шульга?
    Ми опинилися у моїй квартирі, тоді лише Доу відпустив мою руку і я почув, як він зачиняє вхідні двері. Ключі, напевно, вже в нього в кишені, бо я не почув, як вони бряцаються.
    -Перевір кухню, я приготував тобі подарунок~ – спробував проспівати Доу, але через його хриплий голос це звучало лячно, наче смерть до тебе звертається. Жа-ах! Та все ж я слухняно пішов на кухню, як робот, наче не зі мною усе це відбувається.
    На підлозі у кухні усюди валялися шматки червоної жижі. Що б це не було, тхне воно як справжнісінька кров. Мене почало нудити, але я не смів навіть шолохнутися.
    -Ну як тобі? Подобається? – весело спитав мене Доу дихаючи у потилицю. Ти за мною стоїш?
    -…так…- ледь-ледь вичавив я. Не хочу навіть думати про те, що станеться, коли його розлютити. Псих!
    – Підемо полежимо, подивимось телевізор. Я знаю, ти полюбляєш дивитись телевізор… увечері. – Джон Доу обійняв мене за талію. Я трохи дрижав, але подумки наказував, благав! Щоб моє тіло не видало, як мені лячно.
    Ми разом пішли до спальні і, як і обіцяв Доу, він потягнув мене на ліжко. Дістав з-під подушки пульт і загомонів тихенько телевізор.
    Джон Доу міцно сплів наші пальці і наблизив мою руку до губ, ніжно цілуючи її тильну сторону.
    -Ми будемо разом… Назавжди. – пошепки сказав він.

     

     

    Я ледь розліпив одне око поглядаючи на будильника.
    Який… дивний сон?
    Але все ж, я прокинувся навіть раніше за ніж треба, а тож маю досить часу на звичайнісіньку ранкову метушнину. Ставлю собі чайника і споглядаю світанок. За вікном вже крихітні промінчики сонця забарвлюють небо ніжно рожевим, як пелюстки квіточок персика. Свіжо, через розчинену хвіртку до кухні залітає вітерець і я насолоджуюсь ним, вдихаючи повні груди. Не поспішаючи, я заливаю пакетик чаю окропом і споглядаю у вікно.
    Цей сон, чи значив він щось? Дивна мара, залишки якої лишились навіть після пробудження. Чи взагалі можливо таке, щоб з точністю до деталей запам’ятати свій сон? Я допиваю чай і приймаю душ. Збираю сумку та виходжу на вулицю й прямую до зупинки. У маршрутці, на яку я сів, на диво нікого не було. Але я не хочу питати про це водія, затикаю вуха “бананами” і споглядаю міські вулички під жваві мелодії. На роботі сьогодні я маю купу вільного часу, по відвідувачів можна перерахувати на пальцях однієї руки. Не дуже типово, але таке іноді трапляється. Озираюся довкола і обережно витягую журнал з вітрини. Обкладинку прикрашає більшогруда молодиця і я починаю гортати сторінки посміхаючись як школяр, який вперше побачив голу жінку.
    -Привіт! Ти пам’ятаєш мене?
    Грубий юнацький голос витягає мене із сексуального трансу.
    -Що..? – я підіймаю очі та бачу лице з мого сну. “Чи це все ж був кошмар?” – думається мені. Джон Доу перелазить через стійку і я розумію, що осів на підлогу. Ні, ні, ні! Я не хочу! Але з вуст злітає жалісне:
    -… що?
    Джон притискає мене до підлоги й цілує у губи, намагаючись залізти язиком до рота. Як уві сні, він не має будь-якого запаху, чи я не помічаю його від шоку? Джон відлипає від мого лиця, але все ще нависає дуже близько
    -Ти все пам’ятаєш так? – він якось здавлено хрипить і я відчуваю як його стояк впирається в мене.
    -Про що ти? – я починаю плакати, мені зовсім не до мужності. Доу злизує мої сльози й відповідає:
    -Я твоя мара.
    Мовчу, навіть сльози перестали текти, бо я не розумію.
    -Ти ж сам мене вигадав – Доу ніжно цілує мене у ніс і продовжує далі:
    -Ти відчував себе так одиноко… Не зміг більше це терпіти й одного разу тобі наснився я.
    Я нічого не розумів. Джон Доу продовжував мене пестити, стягував одяг, ніжно цілував.
    -Я приходив до тебе кожну ніч, чи ти не пам’ятаєш?
    Я не пам’ятав. Мені узагалі розум відбило і я просто спостерігав за Джоном.
    -А зараз, – він стягнув свій чорний худі та футболку. Випроставсь і поглянув мені у вічі.
    -Дякуючи тобі, я зміг стати реальністю. Так сильно ти хотів мене побачити; так сильно ти не хотів бути на самоті.
    Джон закусує собі губу, на вустах його почала збиратися свіжа кров і він ще раз припав до моїх губ, продовжуючи шепотіти: ми завжди будемо разом…
    Так, тепер я згадав.

    ***

    Ніколи сталкерів не підбирайте на шляху,

    навіть у погоду погану таку.

    Як буде йти сніг, як йтиме дощ,

    побачиш його – і тікай як можеш.

    Він буде стояти на трасі один

    але ти не обмануйся, бачиш ще дим?

    ця дтвна примара – його створіння

    сюжет таким буде:

    потрапиш в каміння.

    Гиркне двигун, тебе дратуючи,

    але ти сиди тихо і не виходячи.

    Вдай, що ти спиш, або дрочиш завзято,

    і може,

    він те пожаліє й не вгатить.

     

    1 Коментар

    1. Jun 2, '22 at 20:50

      Фік чудовий! Я дуже рада що фандом росте. Дякую вам за цю роботу, і сподіваюсь побачити більше! Щасти вам♥♥